Перш за все хотів би зробити застереження: я — за те, щоб в українському ефірі лунала переважно українська мова й українська музика. Обома руками за це. Й питання про квоти не викликало б жодного відчуття дискомфорту, якби не стара хвороба наших законодавців: вони вже чверть століття перебувають у пошуку чарівної палички. Такої, якою махнув — і всі проблеми р-раз, і розв'язано. Розв'язано легко, без напруження й без копіткої праці — р-раз, і все.

Але будь-яка законодавча норма, як правило, не є й не може бути чудодійним засобом. Вона — навіть найкраща — не може бути чимось чарівним та казковим. Як будь-які ліки, законодавчі норми мають побічні ефекти. Мінімізувати які можна в один-єдиний спосіб — якомога детальніше розписавши в законі всі найменші нюанси. Якомога менше простору залишивши для того, що зветься ексцесом виконавця.

...Протягом усього літа, починаючи від червня й закінчуючи вереснем, на Першому каналі “Українського радіо” час від часу лунала одна й та сама передача про славетну пісню “Venus” нідерландського гурту “Шоккінг Блу”. Її зміст зводився от до чого: нідерландська група була не першою, вона виконала кавер-версію маловідомої, але досить старої американської пісні. 1980-х років пісня ще раз злетіла на верхівки хіт-парадів — тепер уже у версії британського тріо “Бананарама”. А взагалі, існує безліч кавер-версій цього хіта, які виконували різні артисти. Зокрема, є жартівлива версія українського гурту “Піккардійська терція”.

І — музичний ряд. Коротенький, дуже коротенький фрагмент пісні у виконанні “Шоккінг Блу”. Версія “Бананарами” не лунала взагалі. І — версія “Піккардійської терції”: “Шізгара! Я маю новії шкари!” У різних повторах вона лунала по-різному — від пісні цілком до довгого, дуже довгого її фрагменту.

Все було дуже патріотично розставлено по місцях: уявлення про пісню слухачі мали отримати від “Піккардійської терції”, а автентична версія “Шоккінг Блу” - так, лише для коротенької ілюстрації.

Що ж: якщо так піде й далі, то й “Yesterday” Пола Маккартні українці знатимуть лише у вигляді: “Їсти дай, бо я вчора не обідала, позавчора я не снідала”. А “Yellow Submarine” гурту “Бітлз” - лише як “Я, Стець, Гриць на підводному човні; зараз ми пурньом, пурньом, пурньом, пурньом”. Оце й буде все уявлення українців про класику світової поп-музики. Зате як же буде патріотично!

Так, квоти можуть бути. Але, запроваджуючи їх, законодавці мали подумати бодай про те, яким є типовий український адміністратор-начальник. Типовий виконавець норми про квоти. Той самий, що застав його Богові молитися — він і підлогу в храмі розіб'є.

Так, частина менеджерів буде відчайдушно противитися, апелюючи до дрібниць. Інша ж частина, за невмирущою звичкою, влаштує соцзмагання — хто більше перевиконає план по квотах.

...Теж неодноразово повторена в ефірі першого каналу “Українського радіо” новина. У Львові водіям маршруток заборонили під час руху розмовляти мобільними телефонами й вмикати в салоні музику.

Майнула думка: от які ж молодці! От же як дбають про безпеку пасажирів! Бо сам нещодавно бачив, як водій переповненої київської маршрутки під час руху однією рукою тримав біля вуха телефон, іншою відраховував здачу й корпусом (!) скеровував кермо. А ще за радянських часів у журналі “За рульом” якось читав статтю “Аварія в стилі диско” - про те, що музика під час руху не лише відволікає водія, а й завдає йому ритм дій, із якого навіть за вкрай тривожної ситуації він може не змогти вискочити. 

Майнула та думка, втім, дуже ненадовго: з коментарів виявилося, що зовсім не про безпеку пасажирів дбали автори заборони. Точніше, про безпеку — але зовсім не від аварій. Дбали вони про безпеку від російськомовного шансону. “У нас є українські народні пісні, не потрібен нам той шансон!” - одностайно казали коментатори. Аж нарешті думку було сформульовано гранично чітко: “Якби в салоні лунали українські народні пісні — то хай би лунали, було б дуже добре”. Варто сподіватися, що якби водій маршрутки під час руху що є сил горлопанив українські народні пісні у мобільний телефон — це було б узагалі супер.

Але ж як, виявляється, все просто: всі пісні у світі поділяються на дві категорії — українські народні пісні та російськомовний шансон, усе, крапка, ніяких інших пісень у природі не існує.

Це до того, чим чимало начальників-адміністраторів стануть заповнювати квоти. Кажете, треба ставити в ефір модерні українські пісні? Так у нас же є українські народні — навіщо нам той шансон? Шукати модерних виконавців, підтримувати їх — це ж стільки клопоту! Увімкнув собі нескінченне “Чорнобривці насіяла мати” (не народна, але) — й герой! І до речі: дедалі більше модерних українських виконавців співають англійською. Ті самі “Хардкісс”. Та сама Джамала. Тепер от і Злата Огневич. Не кажучи вже про зовсім нову генерацію.

А як тоді бути з кримськотатарською мовою? З піснями нею? Хай лунають десь на весіллях і в кабаках — нема чого з ними в ефір лізти, так? Бо здавалося б: коли вже квотувати в ефірі українську мову, то виділити квоти для кримськотатарської, тим паче за нинішньої ситуації, було б не просто логічно, а вкрай необхідно! Але ні — навіщо нам ті “нацмени”, правда? Ми ж про кримських татар згадуємо в контексті Росії й виключно Росії, російської агресії, а коли йдеться не про неї, то й ну їх, тих кримських татар — так? На превеликий жаль, виглядає, що саме так. Що кримські татари для нас — засіб, але аж ніяк не мета.  

...І ще про поп-музику. Цього ж літа лунала на тому ж Першому каналі “Українського радіо” програма про фриків на конкурсах Євробачення. З-поміж усього, пролунала фраза: “Австрієць Томас Нойвірт, що виступав в образі Кончіти Вурст, - чинний на сьогодні переможець Євробачення”. Отак, виявляється.