Провідні держави світу не визнають вибори до російської Держдуми на території Криму. Проведення цих виборів є спробою легітимувати російську анексію. Такими є дві основні тези, що лунають і у виступах політиків, і в матеріалах ЗМІ. Але ці вибори мають й інший бік — і дуже шкода, що до нього не привертають увагу українські офіційні особи та установи, зокрема Міністерство інформаційної політики.

Держдума Росії ратифікувала так звану «угоду про включення до складу Російської Федерації Республіки Крим» 20 березня 2014 року. 21 березня 2014 року цю ж «угоду» ратифікувала вища палата російського парламенту — Рада федерації. Ця «угода», зокрема, встановлювала перехідний період інтеграції Криму до Росії до 1 січня 2015 року: після цієї дати Крим та місто центрального підпорядкування Севастополь мали перетворитися на звичайні російські «суб'єкти федерації» - такі самі, як і всі решта; нічим не відмінні за своїм статусом та своїми правами від решти адміністративно-територіальних одиниць Росії.

Після анексії російська влада миттєво призначила до Сімферополя та Севастополя всіх посадовців, які становлять у Росії сумнозвісну «владну вертикаль». Ключове слово тут — призначила. Бо здавалося б: якщо Росія почала вважати Крим своєю невід'ємною територією, а його населення — звичайними й повноправними своїми громадянами, що живуть не за кордоном, а на території РФ, одне з найперших завдань, які вона мала б розв'язати, — це якомога скоріше запровадити представництво Криму в центральних органах законодавчої влади.

Але вибори до Держдуми у Криму не відбулися ані 2014 року, ані 2015-го — вже навіть по завершенні перехідного періоду, ані протягом цілих дев'яти місяців 2016-го. Цілих два з половиною роки — а це майже дві третини конституційної каденції російської Держдуми — «Кримнаш» жив без ніякого представництва в тій Держдумі. Де-факто — був безправною колонією Росії, а жителів Криму було позбавлено одного з фундаментальних прав — виборчого. Їх було геть позбавлено права впливати на життя російської держави, а отже, й своє власне. 

Існувало чимало способів розв'язати цю проблему. Можна було призначити позачергові парламентські вибори в Росії в цілому — все ж таки, з погляду Москви, територія країни зазнала змін, і старий парламент, обраний у старих кордонах, не відповідав їм. Можна було призначити довибори саме на Кримському півострові. Але Владимирові Путіну навіть не спало на думку, що в цьому є якась потреба.

В історії цивілізованого світу після ІІ світової війни аналогів російській анексії Криму не знайти, тож прямі порівняння є неможливими. Але прецеденти зміни територіальних меж країн — законної зміни — були.

У березні 1959 року Конгрес США ухвалив акт про надання залежній самоврядній території Гаваї статусу штату й, таким чином, про включення її до складу Сполучених Штатів Америки. 27 червня референдум на Гаваях затвердив цей акт, і 21 серпня 1959 року острови стали частиною території США. На той момент (точніше навіть, на 1960 рік) чисельність населення Гаваїв становила 632 тисячі осіб — це більш ніж учетверо менше, ніж населення Криму 2014 року.

Менше з тим, у липні того ж таки 1959 року на спеціальних виборах було обрано двох сенаторів від нового штату. Що ж до нижньої палати Конгресу — Палати представників, то, ще маючи статус залежної території, Гаваї, поряд зі ще кількома залежними територіями, а також Федеральним округом Колумбія, мали в ній представників без права голосу. Але того ж таки 1959 року відбулися вибори повноправного депутата, й 21 серпня 1959 року — тобто того ж самого дня, коли Гаваї було включено до складу США — у Вашингтоні почав роботу повноправний представник штату Гаваї у Палаті представників.

Зауважмо: вибори до обох палат американського парламенту на Гаваях відбулися ще до того, як територія офіційно набула статусу штату, під час підготовчого періоду. Звернімо також увагу на тривалість того підготовчого періоду — від березня до кінця серпня — й порівняймо його зі швидкістю «юридичного» оформлення Росією анексії Криму.

Ще один приклад — це об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року. Юридично його було оформлено як поширення дії конституції та законодавства Федеративної Республіки Німеччини на територію колишньої Німецької Демократичної Республіки, а юрисдикції — ще й на територію тодішнього міста Західний Берлін, тобто як фактичне включення території Східної Німеччини та м. Західний Берлін до складу ФРН — конституція Західної Німеччини передбачала таку можливість.

У цьому разі ніяких спеціальних або позачергових парламентських виборів не було, бо у грудні того ж таки 1990 року — за два місяці після об'єднання — відбулися чергові вибори до Бундестагу. Зважаючи на розширення території та збільшення кількості населення країни, кількість депутатів німецького парламенту було збільшено з 497 до 631 (включно з депутатами від Західного Берліну, які до того часу не мали права голосу).           

Ці два приклади доводять: одним із найперших кроків із інтеграції новоприєднаних територій у цивілізованих країнах є організація представництва цих територій у найвищому загальнодержавному органі законодавчої влади. У Росії така необхідність просто не стояла на порядку денному.

І це є красномовним свідченням ціни Держдуми в російській системі влади, ціни всьому російському парламентаризму. Це є свідченням того, що Крим цікавив і цікавить російську владу виключно як територія, а населення, жителі Криму — то лише баласт, із наявністю якого Москва змушена миритися й який змушена терпіти. А ще історія виборів до Держдуми у «Кримнаші» чудово змальовує тих кримчан, які підтримали анексію — їм і на думку не спадало, що протягом двох із половиною років їх було позбавлено права голосу. А отже, такий стан речей, такі стосунки з державою їх цілком влаштовують. Цілком влаштовує перетворення з громадян на безправних підданців.

Саття вийшла в інтернет-виданні “Главком”.