Спершу — про конспірологію. (А, взагалі-то, в усьому, що стосується Росії, присмак конспірології неодмінно буде.) Наші ЗМІ повідомляли про занадто товариські стосунки багатьох наших спортсменів із російськими, занадто тісне спілкування з російською збірною. Саме по собі це було б абсолютно нормальним — можливо, навіть зараз, бо це не російські спортсмени воюють проти України, а коли тим спортсменам удалося би прищепити дружнє ставлення до України, бодай трохи розвіяти путінські пропагандистські чари — було б і зовсім добре. Усе це було б так, якби не той самий допінговий скандал. Адже якщо за допомогою маніпуляцій із лікарськими препаратами можна підвищити чийсь спортивний результат, то з таким самим успіхом його можна й знизити — причому жодний аналіз не покаже наявності яких-небудь транквілізаторів, бо їх у тому аналізі просто не шукатимуть! То чи немає причинно-наслідкового зв'язку між результатами виступів українських спортсменів та їхньою дружбою з російською збірною?

Тепер — про очікування та результати. Коли напередодні, та й уже на початку Олімпіади наші ЗМІ наввипередки вибудовували переможні прогнози — хіба не розуміли вони, що тим самим породжують невиправдано високі очікування? Й, відповідно, запрограмовують подальше суспільне розчарування й суспільне невдоволення? Й хіба це стосується лише Олімпіади? У дуже багатьох сферах ЗМІ тільки й роблять, що сіють у суспільстві занадто високі, взяті на порожньому місці, неможливі для реалізації очікування, а потім у тому ж таки суспільстві й домінує переконання, що «пропало всьо». 

І ще про трансляцію — й відкриття, й закриття.

От уявіть собі: ви переглядаєте по телевізору футбольний матч. А коментатор без упину розповідає вам, що футбол виник в Англії, а футбольний матч — це завжди дві команди, а в кожній команді має бути одинадцять гравців, а по м'ячу можна бити лише ногами. Ще він завзято й натхненно розповідає, взуття якого розміру носить той або інший гравець, кому з футболістів дружина насмажила котлет, а в кого зламався автомобіль. Чи довго ви все це витримаєте?

Або ви переглядаєте балетну виставу. А за кадром коментатор детально розповідає біографії композитора, хореографа та танцівників, називає повний перелік творів композитора та балетів, у яких протягом творчого життя танцювали присутні на сцені артисти, розказує, коли той балет було написано й коли вперше поставлено, яка фірма монтувала сцену, а яка — освітлення, хто є автором сценічних костюмів та інше подібне про «мебель — древесных мастерских Фортинбраса при Умслопогасе им. Валтасара» - пам'ятаєте «12 стільців»? Те саме запитання: чи довго ви витримали б таке переглядання?

Але саме отак же й коментували обидві церемонії! Коментатори завалювали глядачів інформацією, яку не те що запам'ятати бодай на п'ять хвилин — узагалі на слух сприйняти було неможливо: поки доходило до середини, початок уже геть вилітав із пам'яті.

Й от тепер таке міркування. Цього разу «UA: Перший» не відрядив журналістів до Ріо-де-Жанейро, коментатори спостерігали за церемоніями відкриття та закриття так само, як і ми всі — по телевізору. То, може, наступного разу провести експеримент і взагалі не коментувати урочисті церемонії? Хай глядачі саамі на все дивляться й усе бачать, усе слухають та все чують? Своїми очима та вухами, а не чужими? А для пояснення того, що буде зовсім уже неочевидним, вистачило би вступного та заключного коментарів — відповідно, до та після церемоній, а не замість церемоній?