Не про роботу комітету, не про інформаційну політику. Про війну.

3 дні: Слов'янськ - Сєвєродонецьк - Щастя - Станиця Луганська - знову Сєвєродонецьк - Лисичанськ - Святогорськ - Карачун - Краматорськ.

На Сході РЕАЛЬНА ВІЙНА. І побачити її своїми очима - це зовсім інше, ніж читати в Інтернеті чи дивитись по телебаченню. 

Перша моя емоція, коли вийшли з потягу в Слов'янську - страх. Страшно бачити військових в балаклавах, які постійно тримають руку на зброї. Страшно усвідомлювати, що вони змушені робити це через постійну загрозу і необхідність захищати територію і населення. 

Далі дорога до Щастя і Станиці Луганської. Від Сєвєродонецька до Станиці 140 км, які ми їхали більше 3х годин, бо дороги немає. Велика кількість блокпостів, на яких стоять вже не хлопчики без досвіду, які гнуться під вагою броніків і в очах яких страх, а справжні чоловіки зі сталлю в очах, готові вбивати за рідну землю, готові захищати свій народ. Страх поступово змінився гордістю. Гордістю за наших Героїв. 

Далі Щастя. Вразив голова Новоайдарської райдержадміністрації, який за підтримки меценатів з Києва встановив в центрі 3х сіл: Трьохізбенка, Кримське, Штормове гучномовці, які на все село передають українське радіо. Зранку гімн і ввечері гімн. Ціна питання 15 тисяч гривень. Це викликає величезну повагу. Такий досвід треба переймати для кожного села. 

Далі Станиця Луганська. Це найбільш сильні емоцію за всю поїздку. Зруйновано майже все. Обстріляно. Розбомблено. І там досі живуть люди, діти. Обстріли щоночі. Ми пройшли блокпост і стояли на фактичній лінії розмежування. Це, в буквальному сенсі, останні сантиметри землі, контрольованої Україною. Далі земля під владою окупанта. І тут мене накрило. Накрило відчуття якоїсь вселенської несправедливості. От ми стоїмо тут, за спиною бійця, ми українці стоїмо на своїй землі, а далі за ним теж наша земля, але туди не можна. Там окупант. Там будуть вбивати. Це дерево ще наше, а оце, за метр - вже ні. Звідти відкривається вид на Луганськ, до нього всього лише 20 км. Ми стоїмо трохи нижче, попереду гора, на якій знаходяться позиції обстрілів терористів, військові кажуть, що ми "під прицілом", "на мушці", але в цей момент зовсім не страшно. Почуття несправедливості поглинає страх. Поспілкувалися з військовими. На фронті найкращі чоловіки України, щирі і віддані. Для них важливо чути українське і читати українське. Вони виступають за квоти на україномовні пісні (я навіть записала коротке відео-інтерв'ю з одним з комбатів). І хай хтось тепер посміє сказати, що не можна регулювати медіа простір так і, що це тоталітаризм і совковість. Поїдьте на фронт і, дивлячись хлопцям в очі, скажіть це. 

"Сіра зона" - це інший світ. Світ, де живуть від обстрілу до обстрілу. Світ відповідальності і відданості своїй країні. І, потрапляючи туди, свідомість змінюється вже назавжди. Більше всього хочеться не підвести хлопців, хочеться, щоб вони відчували підтримку. Хочеться, щоб і те, дерево і той схил, які за лінією розмежування скоріше повернулись під контроль України і хлопці повернулись додому. Живі.

СЛАВА ГЕРОЯМ!

Ми виїхали зі Станиці Луганської о 20 годині, а вночі її знову обстріляли.

На фото весь цинізм ополченців/рос найманців/терористів/орків/сєпарів, як їх не назви - вони не люди. Це обстріляна Матір Божа. Зі снайперських позицій бойовики цілеспрямовано обстрілюють її.

Джерело:фейсбук-сторінка Анни Камуз