Чому Оксана Білозір = українська національна культура?

6 Травня 2016
1817
6 Травня 2016
14:45

Чому Оксана Білозір = українська національна культура?

Юрій Макаров
Журналіст, телеведучий, письменник
1817
З приводу звинувачень UA: Першого в українофобії
Чому Оксана Білозір = українська національна культура?

На культурному фронті теж зрада. Канал «UA: Перший» відмовив Оксані Білозір у трансляції на Великдень її ювілейного концерту. Менеджмент Національної телекомпанії пояснив, що суттєву частину хронометражу в записі відведено «урочистій частині» – привітанням політиків і бізнесменів (принаймні однієї бізнесвумен – Галини Гереги), що суперечить формату суспільного мовника.

Чоловік народної артистки звинуватив у соцмережі керівника НТКУ в українофобії й закликав його звільнити з посади, це вже вчергове за останніх пару тижнів. Підтягнулися колеги співачки: «Думаю пора їм трохи вуха накрутити)))»... «Думаю не тільки вуха, але і фаберже ... )))»... «Україною управляють не Українці»... Ну й, як годиться, згадки про грузинське походження гендиректора разом із побажаннями забратися туди, звідки він приїхав, як же без цього...

Усе розумію: пристрасті. Не розумію лише, чому так легко відбулася підстанова: «Оксана Білозір = українська національна культура». Павло Зібров, подружжя Білоножків, Іво Бобул, Лілія Сандулеса... Перепрошую, забув Михайла Поплавського... Уся ця музика належить до певного жанру, який має чітке визначення: «вар’єте», «мюзик-хол». Нічого образливого, Френк Сінатра, знаєте, теж мюзик-хол. Улюблений масами. Популярний. Для когось життєво необхідний. Але «наше все»? Мимоволі згадується репліка з інтерв’ю однієї шанованої телевізійної продюсерки: «"Голос країни" – обличчя української культури»...

Тут уже проблема не в окремо взятому конфлікті, а в постановці питання. Національна опера – це українське мистецтво? А Театр імені Франка? А джазмен Ігор Закус? А ансамбль автентики «Древо»? А «Хорея козацька»? Уявіть аргумент: «не любиш нашу оперу – манкурт і зайда».

Ні, я не забув, що в пізній УРСР вар’єте було єдиною дозволеною альтернативою офіційній радянській естраді: в кращому разі «Крыше дома твоего», в гіршому «Не расстанусь с комсомолом». А в наші дні для певної частини аудиторії – протиотрутою від усюдисущого шансону. Але це не привід для претензій на монопольне право представляти національну культуру. Хоча б тому, що є інші українці, які орієнтуються на інші зразки та інші естетики, й через це вони не менш українці.

Комусь подобається конвенційне вчора, комусь бунтівне завтра. Нічого доброго не буде, якщо прибічники майбутнього зазіхатимуть на права частини нації залишатися в своєму минулому. І так само не буде чим хвалитися, якщо адепти минулого – байдуже, героїчного чи, навпаки, цілком комфортного – узурпуватимуть право на майбутнє.

Оксана Білозір має незліченні заслуги перед Україною й, в свою чергу, всі можливі відзнаки (в тому числі, за її власним визнанням, статус учасника імперіалістичної війни в Афганістані), жалітися нема на що. Її люблять, її пісні знають напам’ять сотні тисяч українців, для яких саме вона – втілення національного мистецтва. На здоров’я! Чи означає це, що кожен байдужий до її творчості – манкурт і зрадник? Навіть той, кому більше подобається «Кому вниз»?

Українська культура іманентно заряджена на авангард, на спротив, на прорив – вона це доводить щоразу, коли оклигує після чергового кровопускання. І незмінно в своїх кращих зразках постає врівні з найсміливішими пошуками в будь-якій просунутій країні. Скажу більше: успіх України в культурній царині можливий, якщо вона почне себе міряти за світовими стандартами. Можна сперечатися, чи існують такі стандарти, але дослідним шляхом щоразу можна зрозуміти: ось це рівень, а це ні. Якщо в Штатах на український гурт «Dakh Daughters» стоять черги – і не поблажливих сентиментальних діаспорян, а якраз решти скептичних перегодованих американців, нам не потрібні зайві докази: це рівень. Якщо фільм Мирослава Слабошпицького ставить на вуха кількадесят міжнародних фестивалів, у тому числі Лондон, Сан-Себастьян і Канни, це рівень. Якщо картини Анатолія Криволапа, Олександра Ройтбурта, Олега Тістола (і ще двох десятків співвітчизників) виставляються у Венеції й продаються за п’яти-шестизначні суми, це рівень.

Підкреслюю: я геть не прибічник виключно якогось там «експортного» варіанту культури, й світове визнання зрештою не є кінцевим критерієм спроможності того чи іншого митця. Є явища, які принципово не конвертуються, але залишаються вартісними. Можна згадати за аналогією американську музику «кантрі», яка нікому в світі не цікава, натомість потрібна мільйонам американців, і цього достатньо. Але правильно виставлена планка мусила б витверезити надмірно амбітних претендентів на чільні місця в національному пантеоні.

А, до речі, концерт таки показали. Без купюр. На каналі «Тоніс». Тому самому, який, за твердженням Нацради, належить Януковичу-молодшому.

Джерело: "Український тиждень"

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1817
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду