На культурному фронті теж зрада. Канал «UA: Перший» відмовив Оксані Білозір у трансляції на Великдень її ювілейного концерту. Менеджмент Національної телекомпанії пояснив, що суттєву частину хронометражу в записі відведено «урочистій частині» – привітанням політиків і бізнесменів (принаймні однієї бізнесвумен – Галини Гереги), що суперечить формату суспільного мовника.

Чоловік народної артистки звинуватив у соцмережі керівника НТКУ в українофобії й закликав його звільнити з посади, це вже вчергове за останніх пару тижнів. Підтягнулися колеги співачки: «Думаю пора їм трохи вуха накрутити)))»... «Думаю не тільки вуха, але і фаберже ... )))»... «Україною управляють не Українці»... Ну й, як годиться, згадки про грузинське походження гендиректора разом із побажаннями забратися туди, звідки він приїхав, як же без цього...

Усе розумію: пристрасті. Не розумію лише, чому так легко відбулася підстанова: «Оксана Білозір = українська національна культура». Павло Зібров, подружжя Білоножків, Іво Бобул, Лілія Сандулеса... Перепрошую, забув Михайла Поплавського... Уся ця музика належить до певного жанру, який має чітке визначення: «вар’єте», «мюзик-хол». Нічого образливого, Френк Сінатра, знаєте, теж мюзик-хол. Улюблений масами. Популярний. Для когось життєво необхідний. Але «наше все»? Мимоволі згадується репліка з інтерв’ю однієї шанованої телевізійної продюсерки: «"Голос країни" – обличчя української культури»...

Тут уже проблема не в окремо взятому конфлікті, а в постановці питання. Національна опера – це українське мистецтво? А Театр імені Франка? А джазмен Ігор Закус? А ансамбль автентики «Древо»? А «Хорея козацька»? Уявіть аргумент: «не любиш нашу оперу – манкурт і зайда».

Ні, я не забув, що в пізній УРСР вар’єте було єдиною дозволеною альтернативою офіційній радянській естраді: в кращому разі «Крыше дома твоего», в гіршому «Не расстанусь с комсомолом». А в наші дні для певної частини аудиторії – протиотрутою від усюдисущого шансону. Але це не привід для претензій на монопольне право представляти національну культуру. Хоча б тому, що є інші українці, які орієнтуються на інші зразки та інші естетики, й через це вони не менш українці.

Комусь подобається конвенційне вчора, комусь бунтівне завтра. Нічого доброго не буде, якщо прибічники майбутнього зазіхатимуть на права частини нації залишатися в своєму минулому. І так само не буде чим хвалитися, якщо адепти минулого – байдуже, героїчного чи, навпаки, цілком комфортного – узурпуватимуть право на майбутнє.

Оксана Білозір має незліченні заслуги перед Україною й, в свою чергу, всі можливі відзнаки (в тому числі, за її власним визнанням, статус учасника імперіалістичної війни в Афганістані), жалітися нема на що. Її люблять, її пісні знають напам’ять сотні тисяч українців, для яких саме вона – втілення національного мистецтва. На здоров’я! Чи означає це, що кожен байдужий до її творчості – манкурт і зрадник? Навіть той, кому більше подобається «Кому вниз»?

Українська культура іманентно заряджена на авангард, на спротив, на прорив – вона це доводить щоразу, коли оклигує після чергового кровопускання. І незмінно в своїх кращих зразках постає врівні з найсміливішими пошуками в будь-якій просунутій країні. Скажу більше: успіх України в культурній царині можливий, якщо вона почне себе міряти за світовими стандартами. Можна сперечатися, чи існують такі стандарти, але дослідним шляхом щоразу можна зрозуміти: ось це рівень, а це ні. Якщо в Штатах на український гурт «Dakh Daughters» стоять черги – і не поблажливих сентиментальних діаспорян, а якраз решти скептичних перегодованих американців, нам не потрібні зайві докази: це рівень. Якщо фільм Мирослава Слабошпицького ставить на вуха кількадесят міжнародних фестивалів, у тому числі Лондон, Сан-Себастьян і Канни, це рівень. Якщо картини Анатолія Криволапа, Олександра Ройтбурта, Олега Тістола (і ще двох десятків співвітчизників) виставляються у Венеції й продаються за п’яти-шестизначні суми, це рівень.

Підкреслюю: я геть не прибічник виключно якогось там «експортного» варіанту культури, й світове визнання зрештою не є кінцевим критерієм спроможності того чи іншого митця. Є явища, які принципово не конвертуються, але залишаються вартісними. Можна згадати за аналогією американську музику «кантрі», яка нікому в світі не цікава, натомість потрібна мільйонам американців, і цього достатньо. Але правильно виставлена планка мусила б витверезити надмірно амбітних претендентів на чільні місця в національному пантеоні.

А, до речі, концерт таки показали. Без купюр. На каналі «Тоніс». Тому самому, який, за твердженням Нацради, належить Януковичу-молодшому.

Джерело: "Український тиждень"