Не копирсайтеся в рані мильними руками
Перше. Вона стала однією з топ-тем обговорення та зробила серіалу потужну рекламу: якби не це, радше за все, за своїми об'єктивними характеристиками він пройшов би малопоміченим.
Друге. Одна з типових і навіть стандартних сюжетних ліній як кінотелефільмів, так і літературних творів полягає в тому, що загалом позитивний персонаж заплутався в обставинах, зазнав чийогось впливу, був кимось обдурений, не зміг зорієнтуватися в ситуації — й із цієї причини служить злу, щиро вважаючи його за добро. Розв'язка подібної сюжетної лінії завжди полягає в тому, що такий персонаж прозріває, проходить внутрішнє очищення й починає служити справжньому добру. Вважати будь-яку подібну сюжетну лінію за “позитивацію зла” є щонайменше некоректним.
Третє. Вимагати, щоби прибічники сепаратистів та самі сепаратисти розмовляли у фільмах цитатами з української патріотичної преси, а себе звали не інакше, як ворогами народу, - це відсилання до “мистецтва” не просто радянських, а сталінських часів. Зрештою, тези про “київських олігархів” (а чи існує бодай один справді київський, а не заїжджий з Донецька, Дніпропетровська, Харкова та інших південно-східних країв олігарх?) та “ми хотіли жити вільно” - це не художня вигадка, а справжні переконання багатьох жителів Донбасу. Не розуміючи їхньої позиції, не бажаючи її чути, ми ніколи не зможемо цю їхню позицію похитнути й змінити.
Тим часом нічий інший, а наш власний досвід доводить: боротися з думками силою непродуктивно. Переконання, зокрема й хибні переконання, неможливо побороти примусом. Щоб розвіяти оману, щоб витягти людей із полону брехливої російської пропаганди, треба бодай знати й усвідомлювати, в чому та омана полягає, чому люди так легко тій брехні повірили.
І четверте, чи не найголовніше. Усе викладене вище виглядає цілком слушним стосовно ЗМІ. Художні ж твори, фільми та серіали... Недаремно “окопна проза” з'явилася не 1943 й не 1945 року, а далеко по війні. На осмислення національних трагедій, на їхнє усвідомлення потрібен час. Потрібен погляд із висоти. Потрібно, щоби стих, притамувався біль. Стосовно нинішньої війни сьогодні це неможливо. Ситуація не набула й не могла набути об'єму, кольоровості. Ми не можемо оцінювати ситуацію об'єктивно, безпристрасно й спокійно. Нині — чорно-білий час: є ми — й є ворог. І це є об'єктивним, від цього нікуди не подітися.
І склепані на гарячу руку художні твори можуть бути або більш чи менш майстерно виконаними агітками, або ж — актами граничного цинізму, заробітчанством. Прагненням заробити гарячі гроші й гарячі рейтинги на національній біді. Вичавити гроші й рейтинги з людської крові. Використати національну трагедію з вигодою для себе.
Створювати сьогодні мильні опери про війну, що триває — це роз'ятрювати свіжі рани. У будь-якому разі роз'ятрювати. Це — те саме, що інсценувати твори Шевченка як оперетку, з тією лише різницею, що герої тієї оперетки страждають та помирають насправді, в реальному житті. Й хоч би з яких високих і шляхетних міркувань виходили автори (я не про серіал “Не зарікайся”, а взагалі про явище), а навіть у такому разі вони неодмінно перетворяться на згаданих персонажів, що служать злу, вважаючи його за добро.
А творчий — або творчо-фінансовий — зуд поки що краще стримувати. Не час.