Андрій Пробитюк. Шановні пані та панове, я радий вітати вас в прес-центрі холдингу «Главред-медіа». Сьогодні наш круглий стіл присвячено темі: «Газовий конфлікт між Києвом та Москвою. Хто переміг в інформаційній війні?»

 

Дозвольте представити учасників круглого столу. Це Олександр Мартиненко – генеральний директор агентства «Інтерфакс-Україна», Валентин Землянський – речник НАК «Нафтогаз України», відомий телеведучий Євґєній Кісєльов, Вікторія Сюмар – виконавчий директор Інституту масової інформації, політичний аналітик Петро Бурковський, шеф-редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова, головний редактор журналу «Главред» Альона Гетьманчук, я, Андрій Пробитюк – редактор інтернет-проекту «ІноЗМІ», і до нас приєднується також телеведучий Андрій Куликов.

 

Дозвольте зробити коротке вступне слово. Про те, що Україна перебуває в стані інформаційної війни, більшість громадян України взнала восьмого січня, коли Володимир Литвин заявив, що наша країна цю інформаційну війну одразу ж і програла Росії. Це була,  як на мене, дещо передчасна заява. Ця війна, очевидно, розпочалася ще в листопаді місяці, коли пан Медвєдєв викликав до себе Алєксєя Міллєра і заявив, що Україна винна, чи не буквально, фантастичну суму грошей за газ — за їхніми оцінками, на кінець року ця сума становитиме 2,4 мільярди доларів. І в досить рішучій формі пан Медвєдєв вимагав негайно цю суму з Україні стягнути.

 

У цій війні, на мою думку, варто виділити три фронти. Це «західний» фронт — де як Росія так і Україна змагалися за вплив на громадську думку на Заході. Напевне, саме цей фронт мав на увазі Володимир Литвин, коли казав, що Україна програла війну. Другий – «внутрішньоросійський» фронт — російські керівники хотіли утвердити в свідомості своїх громадян переконання, що українське керівництво – бездарне, що Україна краде газ. І третій, це– «український» фронт. Коли Владімір Путін каже про те, що «руководство Украины ворует газ, оно – недееспособное», то це ретранслюється і в Україні та розраховано в тому числі й на українську аудиторію. Зважаючи на популярність пана Путіна – особливо на сході України, значний процент українського населення вірить його словам.

 

Яких результатів досягнуто на цих фронтах? Що стосується «західного» фронту, то головна думка більшості провідних друкованих ЗМІ – програли обидві країни. На «українському» фронті теж не можна говорити про перемогу росіян: українські громадяни здебільшого негативно сприйняли те, що закордонний політик, хай навіть і популярний, дозволяє собі нешанобливі висловлювання на адресу  керівництва нашої країни. І лише на «внутрішньоросійському» фронті Росія перемогла – опитування демонструють, що переважна більшість росіян переконана: в газовому конфлікті винна лише Україна.

 

Для короткої доповіді щодо того, як конфлікт висвітлювався на провідних телеканалах обох країн я хотів би надати слово політичному аналітику Петру Бурковському.              

 

Петро Бурковський, політичний аналітик. Тема моєї доповіді «Українсько-російський газовий конфлікт. Контент-огляд новин провідних телеканалів України та Росії». Готували її я, Петро Бурковський, і мій колега Сергій Черненко на замовлення «Детектор медіа». Підготовлена ця доповідь завдяки інформаційній підтримці Європейському центру з досліджень міжнародної безпеки імені Джорджа Маршалла. В цілому вся доповідь  оприлюднена на сайті «Детектор медіа».

 

Відразу про окремі результати кількісного контент-аналізу. Кількісний контент-аналіз змісту новин українських телеканалів протягом першого — сімнадцятого січня цього року показав, що абсолютним рекордсменом за цитуваннями та згадуваннями була російська компанія «Газпром» — в цілому шістсот дев’яносто два сюжети. «Газпром» позиціонувався в нових як суб’єкт не лише економічних відносин, а й міжнародної політики. Це підтверджувалося, зокрема й тим, що згадуваність «Газпрому» була більшою, і не збігалася з частотою згадуваності тих посадових осіб Російської Федерації, дії яких повністю або частково ототожнюються з інтересами корпорації. Владімір Путін — двісті двадцять сюжетів, Алєксєй Міллєр — сто сорок чотири сюжеті, Сєргєй Купріянов — сто п’ятдесят шість сюжетів, Алєксандр Медвєдєв і Дмітрій Медвєдєв — сто десять сюжетів обидва разом.

 

Це, на нашу думку, призводило до упередженого ставлення до «Газпрому» як до авторитетного джерела інформації. Звісно, таке позиціонування полегшувало поширення вигідної російській компанії подачі інформації про перебіг конфлікту, продукування та порядок інформаційних приводів та ставило українську сторону в позицію захисту та виправдань. НАК «Нафтогаз України» згадується лише в чотирьохста сімнадцяти сюжетах, причому майже у вісімдесяти відсотках цих згадувань «Нафтгаз» поставав як об’єкт зовнішніх впливів, інструмент проведення певних інтересів чи у відносинах з «Газпромом», чи між українськими політичними гравцями. Інструментальну роль «Нафтгазу», на нашу думку, підкреслює і той факт, що кількість сюжетів і згадувань із синхронами голови НАК Олега Дубини чи прес-секретаря Валентина Землянського – тридцять один, заступника голови НАК «Нафтогаз» Володимира Тріколіча — двадцять п’ять.

 

Головним виробником позиції України в газовому конфлікті були Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко — чотириста шістдесят один сюжет, та Президент України Віктор Ющенко — триста шістдесят сім. При цьому варто зазначити, що медійне лідерство було однозначно за Юлією Тимошенко. Крім того, позиція уряду в контексті газових перегорів згадувалася у двохсот вісімдесяти шести сюжетах. Тоді як Секретаріат Президента, Президент Ющенко у зв’язку з газовою темою згадувалися лише у сімдесяти п’яти та п’ятдесяти дев’яти сюжетах відповідно.

 

І ще одна цікава особливість. Активність опозиції у газових питаннях була надзвичайно низькою, що в принципі дуже дивно для демократичної країни, де у опозиції є широкі можливості. Зокрема, позиція Віктора Януковича та Партії регіонів у зв’язку з подіями згадувалася лише в шістдесяти п’яти та дев’яносто п’яти сюжетах відповідно. Причому левова частка згадувань – сімдесят сюжетів з дев’яносто п’яти – стосувалася ініціативи відставки уряду через газовий конфлікт протягом п’ятнадцятого-сімнадцятого січня цього року. Це що стосується кількості інформаційних сюжетів та результатів кількісного контент-аналізу сюжетів новин на українських та російських телеканалах.

 

Тепер те, що ми помітили і що ми визначили, як результати якісного контент-аналізу цих сюжетів. Ми вирішили сконцентруватися на основних темах, які чи російські політики, чи українські, «Газпром» чи «Нафтогаз» поширюють в інформаційному просторі у цьому, так би мовити, протистоянні. Отже, перша тема, умовно її можна назвати «Україна — крадій газу». Розкручувалася російською стороною для дискредитації українських політиків та Української держави у цілому. Протягом першого — сімнадцятого січня на російському Першому каналі, який має мовлення в Україні, вийшло щонайменше десять сюжетів, плюс іще п’ять сюжетів на телеканалі НТВ, який має широке поширення в кабельних мережах. Україну в цих сюжетах прямим текстом звинувачували в крадіжці російського газу.

 

На українських телеканалах тема крадіжки газу згадувалася на 5-му каналі – більше двадцяти сюжетів, ICTV — тринадцять сюжетів, ТРК «Ера» — дев’ять сюжетів, ТРК «Україна» — сім сюжетів, «Новий канал» — п’ять сюжетів, УТ-1, СТБ, «1+1» — по чотири сюжети, і, що цікаво, можливо, це треба ще додатково перевірити, на «Інтері» вийшов лише один сюжет. У дев’яносто дев’яти відсотках випадків сюжети містили як позицію «Газпрому», так і позицію української сторони. Тобто ми можемо говорити, що на українських телеканалах формувалася чітка думка про те, що російським звинуваченням не можна і не варто довіряти.

 

Ще одна цікава особливість у розкручуванні цієї теми. Безпосередню участь у реалізації російської інформаційної стратегії брали прем’єр і президент Росії, влаштовувалися цілі маріонеткові вистави, бесіди в телеефірі, в яких президент Росії та глава «Газпрому», або прем’єр-міністр і глава «Газпрому», або прем’єр-міністр і президент буквально по складах «розжовували» вигідні для Росії інтерпретації газового конфлікту. В українському телеефірі ми, на жаль, не побачили такої, можливо, занадто прямолінійної, але тим не менше активної форми роботи з глядачами.    

 

Друге. Тема інтерпретації дій українських керівників в ході газового конфлікту розвивалася російськими телеканалами у кількох напрямках. По-перше, йшлося про внутрішню конфліктність та фахову неспроможність української влади в цілому. І другий такий вектор важливий, йшлося про особисту зацікавленість та корисливі інтересі українського керівництва в газовій сфері. В окремих випадках до цих операцій російських телеканалів приєднувалися й українські телеканали. Зокрема, позицію лідера комуністів Петра Симоненка тринадцятого січня щодо звинувачення Ющенка у зв’язках з «РосУкрЕнерго» та корупційному фінансуванні висвітлило не лише ОРТ, а й телеканали, які контролюються депутатами від Партії регіонів – ТРК «Україна» та «Перший діловий». Варто підкреслити, що російські керівники найвищого рівня особисто озвучували прямі звинувачення у корумпованості української влади, що і для російських громадян, безперечно, і для певного сегменту українських громадян могло бути ознакою авторитетності цієї інформації. З іншого боку, українські колеги не дозволяли собі таких висловлювань на адресу російської влади.

 

Третє. Тема ізоляції України в Європі внаслідок газового конфлікту була спрямована на ослаблення переговорних позицій України. На українських телеканалах ця тема підтримувалася переважно на «Інтері». Причому основна провина за таку ізоляцію покладалася на дії уряду Тимошенко. Тема негативного сприйняття європейцями України як недобросовісного транзитера, основного винуватця дефіциту газу, активно підтримувалася на російських телеканалах. Численні сюжети з низки європейських країн про проблеми з опаленням шкіл, дитячих садків, приватного житла, часто доповнювали основні повідомлення про хід газового конфлікту. Ми подаємо в доповіді „класичні” сюжети на Першому каналі російського телебачення від восьмого січня. Сюжети такого змісту повторювалися протягом цього конфлікту досить регулярно. Достатньо звернути увагу лише на назви й анонси: «Из-за нехватки топлива экономики Македонии и Болгарии оказались на грани катастрофы», «Поляки переходят на дрова», «Европейские потребители уже начали подавать судебные иски против Украины» й таке інше.

 

Тема економічної кризи в Україні та газового конфлікту як її прояву була насамперед розрахована на російського споживача інформації, в якого мало складатися враження про Україну як про економічно остаточно зруйновану державу, для якої єдиним порятунком є крадіжка російського газу. Тут цікаво, що в гонитві за, на погляд російських журналістів, виграшними сюжетами була використана така відома оказія, як відкриття львівського «Антикризового кафе». Концептуальна знахідка львівських рестораторів у викладі репортерів російського Першого каналу перетворилася на символ глобальності української кризи і занепаду. Ну, і звісно – любов російського телебачення до Галичини. Сприятливим інформаційним приводом для російських телевізійників протягом усього конфлікту були виступи українських опозиціонерів у Верховній Раді з вимогами про створення комісії з розслідування причин газової кризи та ініціативи про початок процедури імпічменту Президенту на підтвердження тези про корумпованість та недієздатність української влади.

 

Отже, якщо дозволите, короткий висновок, який можна було б зробити на основі цього матеріалу. Єдність інтерпретацій, що відзначала російські телеканали у висвітленні газового конфлікту мала би справити враження лише на російську аудиторію та була ефективною лише для російського телеглядача. Натомість порівняна різноманітність позицій та оцінок, представлених на українських телеканалах, могла справити враження відсутності консолідованої позиції у протистоянні із зовнішнім інформаційним впливом. Тим не менше, якщо оцінювати ефективність впливу на свідомість українських глядачів, то можна сказати, що проукраїнська позиція переважала.

 

І зараз проводилися соціологічні дослідження, результати яких мають бути оприлюднені найближчими днями і які свідчать, що більшість громадян України, десь приблизно п’ятдесят чотири відсотки, все-таки вважають, що краще платити європейські ціни на газ і бути незалежними від Росії, тоді як прихильників позиції, щоб краще мати низькі ціни на газ і бути залежними від Росії було лише трохи більше третини.

 

І на завершення. В цьому контексті ми можемо сказати, що слова Володимира Литвина прозвучали дещо дивно, і, певним чином, це був поштовх для нашого пошуку, щоб усе-таки подивитися, якою ж дійсно була ситуація в інформаційній сфері з висвітленням цього конфлікту. Тобто говорити однозначно, що Україна програла, принаймні на внутрішньому фронті, мені здається підстав немає. Дякую.

 

Андрій Пробитюк. Дякую Вам. Пане Кісєльов, Ви можете нам розкрити технологію –  як готуються інформаційні війни в Кремлі? На що розраховували, яких цілей хотіли досягнути в цій війні російські керівники?

 

Євґєній Кісєльов, телеведучий. Боюсь, что этот вопрос не ко мне. Я никогда не занимался планированием информационных войн и поэтому не могу об этом судить, и не стану об этом судить. Это, скорее, знаете, к людям, которые работают в соответствующих пиар-структурах, или, скажем, в управлениях информации «Газпрома», НАК, я не знаю, правительства. По моему опыту, вот там люди вполне осведомленные.

Андрій Пробитюк. На ваш погляд, чи було досягнуто тих цілей, які ставив перед собою Кремль в цій інформаційній війні?

 

Євґєній Кісєльов. Вы знаете, я вообще считаю, что, и я об этом говорил публично, и готов повторить, что, на мой взгляд, война эта Россией проиграна. Я в этом глубоко убежден. Потому что достаточно посмотреть на публикации в иностранных средствах массовой информации, и там картина возникает абсолютно однозначная. Более того, мои знакомые журналисты, дипломаты, политологи, живущие в разных странах мира, а у меня достаточно широкий круг общения, они все говорят однозначно – в основных европейских столицах главным виновником газового кризиса в Европе считают Россию. Ну, это касается и политиков, и это касается обывателя, европейского обывателя в хорошем смысле этого слова. Знаете ли, когда вы подписали договор на то, что вам поставят в ваш дом новую мебель, вы, не получив вовремя эту мебель, предъявляете претензии к тому человеку, который вам обещал эту мебель поставить в срок и не поставил. А когда он вам начинает объяснять, что там какая-то нерадивая компания транспортная, которая обещала вовремя привезти и не привезла… Вы же скажете: «Послушайте, это ваши проблемы… Это ваши проблемы, и меня это в общем не касается. У нас с вами договор, извольте его выполнять».

 

Кстати, это тема, которая тщательно обходилась российскими средствами массовой информации, и которая, быть может, недостаточно внятно артикулировалась средствами массовой информации здесь, в Украине. Я имею в виду тему, что большинство контрактов, которые подписаны «Газпромом» со странами Европы, предполагают поставку «Газпромом» газа на границу Украины с этими странами. То есть, в данном случае, если будут предъявляться иски, они, скорее всего, будут предъявляться к «Газпрому», к России. Я не международный юрист, и в данном случае я не готов прогнозировать, как будут развиваться те или иные газовые споры, если дело дойдет до тех или иных арбитражных международных судов. Но, тем не менее, я предполагаю, что Россия может стать ответчиком по, как минимум, некоторым из них.

 

Но, в конце концов, я ведь говорю о политической стороне вопроса. А политически Россия, безусловно, проиграла, потому что она выглядит ненадежным поставщиком, это раз. Она добилась того, чего не удавалось сделать на протяжении в общем многих лет, она наконец сподвигнула европейцев к тому, что они объединились в понимании необходимости диверсифицировать поставки газа, газового топлива в Европу, что нужно искать альтернативные источники энергоресурсов, с одной стороны, и альтернативные пути доставки газа из других источников, нежели Россия. Ну, и наконец, постоянно в комментариях средств массовой информации европейских стран звучала тема абсолютно политического подтекста газового конфликта. Что Россия наказывает Украину за желание идти по пути интеграции с Европой, за евроатлантические устремления, за ту поддержку, которую Президент Ющенко, как бы кто к нему не относился, оказал президенту Грузии во время российско-грузинского вооруженного конфликта. И более того, международные средства массовой информации писали о том, что собственно газовая война Украины с Россией является продолжением августовской войны России с Грузией только другими методами.

 

Ну, и в конце концов, мы же не знаем, на каких условиях договорились Россия и Украина. Вчера (19 січня – прим.ред.) вот у Савика Шустера я был на программе, там это подробно объяснялось, но бросается в глаза то, что вчера конкретная цена за тысячу кубометров газа не была названа.

 

Андрій Пробитюк. Можливо, пан Землянський назве нам конкретну ціну?

 

Валентин Землянський, речник НАК „Нафтогаз України”. Пока нет.

 

Євґєній Кісєльов. Не скажет, видите? Вот я могу только предполагать, и ведь там еще двадцать процентов скидки. Было сказано вчера, что Украина будет получать газ с двадцатипроцентной скидкой от европейской цены. Европейскую цену «Газпром» назвал то ли четыреста пятьдесят… Сначала он назвал четыреста пятьдесят долларов за тысячу кубометров, затем было сказано четыреста семьдесят даже. Но вот я Олега Дубину спросил в интервью, которое я у него брал на прошлой неделе, насколько хватит Украине газа, который имеется в газовых подземных хранилищах, он мне сказал, что примерно на полгода. Ну, вот легко предположить (там триста шестьдесят называлась цифра), допустим, назвали цифру триста шестьдесят за тысячу кубов. Но по этой цене можно вообще практически не покупать, поскольку газ имеется в подземных хранилищах. Ну, или покупать какие-то символические объемы. А в третьем квартале цены неизбежно упадут, потому что они привязаны к нефтяным ценам, они идут с определенным лагом временным. И нынешние высокие цены на газ привязаны к тем ценам, которые были, когда цена на нефть достигла рекордного уровня в сто сорок семь долларов за баррель, если я не ошибаюсь, это была середина мая. А во второй половине 2009 года цены будут совершенно другие, потому что они будут уже привязаны к тем, которые были в последнем квартале прошлого года. Это уже совершенно другие цены. И, возможно, в среднем мы и выйдем на двести тридцать или двести пятьдесят в среднем годовом исчислении.    

 

Андрій Пробитюк. Тобто ви погоджуєтеся з думкою, що як загалом у газовому конфлікті, так і в інформаційній війні, Україна, принаймні на Заході, не програла?

 

Євґеній Кісєльов. Безусловно, нет. Знаете, я еще хочу сказать, что, конечно, у российских средств массовой информации правительственных, государственных российских средствах массовой информации, есть определенное преимущество, потому что российские телеканалы смотрят в Украине. Здесь не нужно преувеличивать степень их влиятельности, потому что все замеры свидетельствуют о том, что в общем-то в украинских кабельных сетях не так уж и высок рейтинг и доля Первого канала, или канала «Россия», но тем не менее, аудитория имеется, особенно в восточных и центральных регионах Украины. Украинские телеканалы, конечно же, в России не смотрят. То есть, если говорить о состоянии общественного мнения – я не беру состояние общественного мнения в России, оно, к сожалению, настроено в целом украинофобским образом – а что касается части украинских граждан, да, безусловно, я думаю, что благодаря активной антиукраинской пропаганде, которая в ходе этой газовой войны велась государственными российскими средствами массовой информации, картина в головах этой части граждан, я не готов говорить в цифрах, но по всей видимости, искаженная.

 

Андрій Пробитюк. Дякую, пане Кісєльов. Андрій Куликов просить слова.

 

Андрій Куликов, телеведучий. Мені здається, ми абсолютизуємо саме поняття «інформаційної війни». А головне, перемогу чи поразку в ній. Від того, що ми виграли інформаційну війну хоч на всіх фронтах, газ дешевшим не стане. Від того, що Європа вперше, можливо, об’єдналася, можливо, не об’єдналася, позиція ні Росії, ні Європи, насправді, щодо України не зміниться. Знову ж таки, якби наші телеканали дивилися в Росії, я не впевнений, що це дало би багато задоволення тим росіянам, які б дивилися наші телеканали, тому що крім підрахунку, скільки разів той чи інший діяч або та чи інша компанія були згадані, є ще зміст того, що показували, є ще форма того, як показували. І, напевне, багато з нас отримали на Новий рік чи на Різдво оці віршовані привітання, які починалися зі слів «Москалі закрили газ…» і таке інше. Коли я почув цю частівку в сюжеті однієї з провідних телевізійних служб новин, я подумав, що, напевне, це питання ще й того, як ми висвітлюємо цю тему. Коли наступного дня я почув цю частівку в іншому випуску тієї ж самої служби новин, то, даруйте, про яку інформаційну війну може йти мова? Ми звісно не розмахуємо білим стягом, але, принаймні, такі постріли – це якісь попереджувальні постріли у повітря, або що?

 

Тут що ще мені впадає у вухо? Формулювання запитання при опитуваннях: українці радше готові платити більше за газ і бути незалежними від Росії, ніж бути залежними, але платити менше. Їм навіть на думку не спадає, що можна спробувати бути незалежними від Росії та платити за газ менше – бо ми налаштовані на війну. Є для цього підстави. Але ми також настроєні на власну невправність і на те, що ось така наша доля, нас цькують, нас весь час ображають, і ми шукаємо війну. Серед тих трьох фронтів, які називалися, мені здається, що бракує все ж таки нашого внутрішнього фронту, тобто нашої громадянської війни між самими собою. Ну, війна, чи не війна, чи конфлікт, але вона триває теж. З одного боку, це прикро, але я не згодний із тими, хто каже, що, мовляв, от у часи таких зовнішніх конфліктів нам потрібно повністю забути всі внутрішні суперечності, ставати єдиним фронтом. Не буде у нас єдиного фронту, поки ми не будемо нормально і доказового говорити про ці суперечності. Так що, якщо вже зовсім йти у теорію змов, то я думаю, що нам дали виграти інформаційну війну, щоб ми не так болісно сприймали поразку у великій, насамперед економічній, війні, яка відбувається.

 

Але, з іншого боку, чи це є війна? Та ні, це насправді є політика, це відносини між країнами, які з величезним трудом позбуваються свого минулого, намагаються влаштовувати якось своє майбутнє. От зараз у «Пінчук арт-центрі» відбувається дуже цікава виставка російського сучасного мистецтва. Я прийшов туди, а кореспондент російського телеканалу мене запитує: «Скажіть, будь ласка, ви очікували побачити таку Росію?» А я очікував побачити таку Росію, в якій, не зважаючи на все, що ми знаємо, що ми чуємо про неї, дуже багато талановитих людей, які думають, які творять, і можна лише здогадуватися, насправді, про що вони думають, коли вони таке творять. От я думаю, що якщо ми будемо більше налаштовані на те, щоб намагатися зрозуміти цих людей, то й вони будуть нас розуміти. При цьому я не закликаю до всепрощення, чи там замилування ними, це реалії, це життя. І переможемо не ми, насправді, не росіяни переможуть, а ми переможемо разом із ними, коли ми зрозуміємо одне одного.

 

Наталія Лигачова, шеф-редактор «Детектор медіа». Я хотела, с одной стороны, возразить Андрею в том, что никаким образом не изменилось или не продуцировалось лицо Украины или России в связи с этим газовым конфликтом, в том числе и во внешней среде, оно все-таки меняется. И я все-таки больше согласна с Евгением, что, если говорить в параметрах победы в информационной войне, то Россия в этой ситуации все-таки проиграла во мнении Запада. Но, с другой стороны, я абсолютно с тобой согласна, Андрей в том, что мы, если уж говорить опять-таки в параметрах «проиграли — выиграли», то это произошло не за счет того, что мы выиграли, а просто за счет того, что у России сама по себе позиция ущербная. Об этом очень хорошо сказал Евгений. И наша ситуация, мне кажется, наша главная проблема в том, что, увы, не мы формируем повестку дня в этом газовом конфликте.

 

Вот Петр Бурковский приводил очень хорошие данные, которые говорят о том, что мы достаточно веско освещали позицию украинской стороны, хорошо, но, извините, мы отвечали. То есть даже правительство или «Нефтегаз», зная, что ситуация будет такова, а они знали об этом раньше, чем мы узнаем в первые дни января, ну не все – многие и из нас знают об этом в декабре, или в ноябре, или в октябре. Почему мы не формируем свою повестку дня, чтобы не отвечать на российскую повестку дня, а наступать, наступать, в том числе и в западном мнении? С другой стороны, я считаю, что важная проблема  – это то, что у нас есть «пятая колонна» не только в лице российских телеканалов, против закрытия которых или вытеснения  из кабельного телевидения я всегда выступаю, а еще и то, что наши многие телеканалы занимают позицию России, к сожалению – из-за определенных проблем с собственниками и так далее. Но здесь, мне кажется, есть и другая проблема, и я абсолютно согласна с Андреем. Мне сегодня из издания «Власть денег» задавали вопрос, что есть такая идея – создать единый какой-то государственный центр, привлечь туда экспертов, журналистов, которые будут вырабатывать единую политику информационную.

 

Эта опасность не меньшая, чем то, что мы сейчас видим. Нам приносит много вреда отсутствие единства среди политиков. Да, в таких ситуациях, наверное, действительно и оппозиция, и власть должны объединяться, как это демонстрируют и многие западные политики. Но, с другой стороны, ни в коей мере государственная информационная политика не должна довлеть над независимой информационной политикой любого издания. То есть, если мы будем мыслить в таких параметрах, то мы столкнемся с той ситуацией, которая была в Америке в связи с иракской войной. Когда Белый дом пытался формировать информационную политику практически всех изданий. Более того, частные издания пошли на это, и это подвергалось огромной критике американского гражданского общества – и справедливой критике. То есть я всецело за то, чтобы вырабатывалась грамотная информационная политика, чтобы привлекали туда экспертов. Но это должно быть прозрачно, это должно быть всегда озвучено, как государственная позиция. Ну, ради Бога, был цирк на «Интере» с участием Фирташа, было ужасно, это было манипулятивно. Но в принципе, по большому счету, это тоже проявление плюрализма.  

 

Андрій Куликов. Але програма була цікава.

 

Наталія Лигачова. Да, да. Это было проявление плюрализма. Один раз. Я вчера написала в своем блоге, что я считаю, что чем больше таких программ будет, тем, в принципе, больше мы будем понимать, что на самом деле происходит. И плюрализм должен быть. Поэтому я очень боюсь того, что у нас сделают выводы, как всегда, в сторону запретов, а не в сторону того, что вот вы политики там объединяйтесь, вырабатывайте свои позиции и наступайте, но у нас здесь свобода слова должна быть все-таки прежде всего.