Агонія українсько-російської міжнаціональної ворожнечі

11 Червня 2008
38980
11 Червня 2008
09:39

Агонія українсько-російської міжнаціональної ворожнечі

38980
Огляд проявів русофобії/українофобії у вітчизняних та російських медіа.
Агонія українсько-російської міжнаціональної ворожнечі
Мас-медіа, обійнявши трон у царстві четвертої влади, згодні на будь-яку послугу. Це, звісно, банальне інформування про ту чи іншу подію, донесення позиції певної небайдужої особи, інтерв’ю з зіркою, в якої власне его поставлене понад усе та всіх навколо. Втім, цинічний погляд на форму – радше вироблена роками оскома, яку ще можна перетерпіти, а от із суттю матеріалу так не вдасться. І як би не намагалися голослівно кричати про правдивість автори, що воліють просвітити народ своїми публікаціями, населення періодично втягується у чергове протистояння і поповнює новобранцями лави армій воюючих сторін. Свій внесок роблять і політики, під чию сопілку танцюють ЗМІ. А для них, політиканів, взагалі не існує обмежень, кожен верзе що спаде на думку, і жовтих чи червоних карток не отримує. Інколи спадає на думку, що ці вельможі перебувають «під градусом», та у них ніхто не забирає водійські права. Вони неадекватні, але не потрапляють до відповідних медслужб…
 
Нещодавні російські удари нижче пояса по Україні приголомшують. Втім, солідність мовців беззаперечна. Екс-президент Російської Федерації Володимир Путін під час розмов про натівське майбутнє України сказав Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» (proUA, 07.04.2008). Здивував українських дисидентів вислів Олександра Солженіцина, російського письменника, публіциста, дисидента, лауреата Нобелівської премії по літературі – про несприйняття Великого Голоду в Україні як геноциду: «…Провокаторский вскрик о “геноциде” стал зарождаться десятилетиями спустя – сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против “москалей”, – а теперь вот взнесся и в государственные круги нынешней Украины, стало быть, перехлестнувшие и лихие заверты большевицкого Агитпропа?» (Правда.Ру, 02.04.2008). І про наболіле роками розповів у Криму московський мер Юрій Лужков: «Мы (Росія. – Авт.) обязаны подтвердить статус Севастополя как российского города. Не может Россия обеспечить свои южные рубежи, не имея Севастополя… Сама передача Крыма была осуществлена вопреки требованиям Конституции СССР… Есть ли у Украины основа? Основ присвоить Крым и Севастополь никаких нет». (Корреспондент.net, 13.05.2008). Ще Юрій Лужков гадає, що потрібно переглянути договір про дружбу між Російською Федерацією та Україною. «Когда Ющенко говорит о том, что УНА-УНСО – герои, когда Украина на государственном уровне стремится в НАТО, все это вместе говорит о шагах, которые государственные власти Украины предпринимают для разрушения наших отношений, которые записаны в договоре о дружбе… Если мы не отреагируем на это, это будет очередной крупной ошибкой. Нам нужно выходить из договора о дружбе… Таким образом, выйдя из договора, мы снова сможем открыть вопрос о Крыме и Севастополе», - заявив він (Корреспондент.net, 11.05.2008).
 
Зрозуміло, що дивитися на українсько-російський конфлікт у політичній площині не так потрібно, як проаналізувати «побутові» відносини двох країн у ЗМІ під кутом міжнаціональних взаємин, що, як правило, переходять на мовну основу, сіючи зуби чвар в українській національний ґрунт (коли російськомовну спільноту прив’язують до російської національності). Ким спричинений розбрат і заради якої наживи – зрозуміти не важко. У переважній більшості ми стикаємося з високооплачуваними провокаціями. А на тлі загазованої неньки навіть запалений сірник у маленькому містечку призводить до вибуху загальнодержавних масштабів.
 
Уявні кордони, або Мова як бар’єр
 
Україна в умовах двомовності населення опинилася у надзвичайно заплутаному клубку. Такою обставиною і початковою стадією владного паралічу мовної політики скористалися різні партійні діячі та громадські організації, які ладні забезпечити боротьбу мови–языка. Російськомовне населення підбурюють відстоювати свої права перед засиллям «західних вигадок» львівської інтелігенції. Але що говорити, для розбиття будь-яких тверджень звернемося до статистики.
 
За даними останнього опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і компанією «Юкрейніан социлоджі сервіс», дві третини громадян України наполягають на тому, що єдиною державною мовою повинна бути українська. Майже третина громадян вважають, що в Україні повинні бути дві державних мови, українська і російська. За рік кількість прихильників державного статусу двох мов скоротилася на 5% – із 35,3% у грудні 2006 року до 30,3% у грудні 2007-го Серед тих, хто вважає, що російській мові потрібно надати статус другої державної по всій території країни, лише 19% мотивують свою позицію тим, що «відсутність державного статусу російської мови порушує їх мовні права», 20% свою позицію пояснюють тим, що «звикли до російськомовного середовища, і поява української викликає певні незручності», 3,3% – небажанням вчити українську, а 2,6% зізналися в тому, що їх «просто дратує українська мова», понад 70% зізнаються, що особисто не відчувають ніяких незручностей або обмежень у застосуванні російської мови (NEWSru.ua, 16.04.2008).
 
Міжнародні організації заперечують наявність мовного конфлікту в Україні. Так, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек заявив, що він не може нічого сказати про порушення прав російськомовного населення в Україні. «У мене нема ані підстав, ані повноважень робити такого штибу висновки», – констатував він після зустрічі з головою кримського парламенту Анатолієм Гриценком. Також він зауважив важливість нормальної взаємодії державної мови і мов національних меншин: «З одного боку, ми розуміємо, що кожна держава має повне право впроваджувати державну мову. Але є низка міжнародних документів, які говорять про те, що мови нацменшостей можуть вільно використовуватися в різних сферах життя» (NEWSru.ua, 27.05.2008).
 
Здається, коментарі зайві, проте нагнітання не припиняється, і прикладів тому більшає.
 
Відкриває громадянин України газету «Донецкий кряж» (27 квітня – 3 травня 2007 р.) і читає коментар щодо передачі першого муніципального каналу «На подъеме! Вечером»: «Задавая ключевые темы противостояния украинских националистов и русского большинства Украины, авторы передачи решили дать возможность в прямом эфире встретиться их представителям. Формат передачи предполагает равное представительство обеих точек зрения. Правда, по поводу этого возникают некоторые вопросы. Почему, например, стороны имеют равное представительство при обсуждении тем “Язык или мова?”, “Россия – друг или враг?”. Ведь исторически Донбасс – регион сугубо русский и русский язык здесь родной для подавляющего большинства живущих». З чим категорично не погодилася доктор філологічних наук Лариса Масенко: «Ось так трактують Донецький край місцеві російські націоналісти – як свою вотчину, район сугубо руський, посилаючись при цьому на російськомовність більшості його населення, хоча в Донецькій області етнічні українці досі, попри всі зусилля радянського режиму, становлять більшість, та й російськомовність його можна ставити під сумнів, оскільки одним Донецьком область не обмежується, в її селах і районних центрах ще збереглись живомовні українські середовища» (Масенко Л. Відсутність державної мовної політики як фактор політичної кризи // Сайт Центру соціогуманітарних досліджень ім. В. Липинського).
 
Беруть у цьому участь і галицькі журналісти. Варто згадати нещодавній випуск газети Івано-Франківської обласної ради «Галичина» (№ 34-35(3606-3607) від 6-12 березня 2008 р.), де на першій шпальті у першому реченні публікації «Обікрав церкву, відчув себе не останньою людиною» з посиланням на Центр громадських зв’язків УМВС України в Івано-Франківській області написано: «Якийсь російськомовний бомж обікрав в Івано-Франківську церкву Різдва Христового, розташовану неподалік парку Т. Шевченка…». Реакція не забарилася.
 
Народний депутат фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко звернувся до Міністра внутрішніх справ України, Генерального Прокурора України, Міністра юстиції України, голови Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення та голови Івано-Франківської обласної ради з вимогою припинити розпалювання національної, расової ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності громадян за мовною ознакою на сторінках газети Івано-Франківської обласної ради «Галичина» (Вадим Колесніченко: «Складається чітке враження, що держава навмисно провокує та підігріває явища расизму та нетерпимості в Україні» // Сайт Партії регіонів, 19.03.2008). Після чого відбулося чергове засідання постійної комісії обласної ради з питань інформаційної політики, діяльності ЗМІ та свободи слова, на якому розглянули лист нардепа на адресу голови облради Ігоря Олійника. Як писало місцеве інтернет-видання: «Детально ознайомившись зі змістом згаданих публікацій, листом нардепа та відповіддю на нього редакції газети, члени комісії були одностайними: у згаданих публікаціях “немає жодної образи для тієї чи іншої нації”» (Правда.if.ua, 16.04.2008). Далі у продовженні комісія підтримала звернення голови обласної організації Української консервативної партії М. Павлюка та голови ОО ВУТ «Просвіта» П. Арсенича до Президента України Віктора Ющенка щодо повернення в паспорт графи «національність».
 
Не змогли стояти осторонь і літератори. В газеті «Літературна Україна» 6 липня 2006 року надруковано статтю Василя Захарченка «Альфа і омега незалежності – мова»: «У регіонах, де найбільш поширена чума русифікації (схід і південь), як показали опитування, найменше патріотів та оптимістів, а самогубців утричі більше… Так от, у Луганській удвічі більше засуджених, наркоманів, алкоголіків, хворих на СНІД (наведено порівняльну характеристику близьких за чисельністю населення й індустріалізацією Львівської та Луганської областей. – Авт.). Ось яке лихо, яка погибель чекає всю Україну, якщо її й далі русифікуватимуть… Хай кожен українець скаже собі: “Якщо я спілкуюся не українською мовою в Україні, значить, я свідомий зрадник України, підлий боягуз, і як людина – дрібне малоросійське ніщо, попихач у підлого московського ворога”… На кожного русифікатора в Україні я дивлюсь як на аморальну людину, не кажучи вже про те, що це мій, наш заклятущий ворог, виплодок пекла. Хочу запитати: “Вам що, подобається, щоб ми вас так ненавиділи? І вам не моторошно? Нас же мільйони! Ми ж проклинаємо вас до десятого коліна! Не бачити вам щастя» (Зірка Ю. Націоналізм чи патріотизм? // Львівська газета. – № 148(955), від 16 серпня 2006 р.).
 
Тепер до телеекранів. Політичні ігри залишаються політичними іграми, а безсоромна пропаганда була і є непокараною. Жахлива ситуація в Одесі. Місцева громада не витримує українофобської трансляції, що представлена телеканалом «АТВ». В інтернеті з’явилися уривки відео найрейтинговішої авторської програми «Правда» Григорія Кваснюка на «АТВ» під назвою «Одесский канал «АТВ» – ЕСМ отдыхает» і, розшифрувавши дещо, можна отримати неперевершуваний текст: «Пока у власти эти нацики, шмацики, прикоцики… Вы понимаете, в обществе под руководством каких дегенератов мы с вами вынуждены пребывать… Я лично Тягныбока считаю откровенным фашистом… Бить жидов, брать автоматы на шею и бить, убивать жидов… Во Львове сегодня к сожалению другие герои: Бандера, Шухевич, Гитлер сбоку стоит, Шептицкий с другого боку стоит и прочие мусолини. Сегодня там так… Но только в больной стране больные люди могут находится на должностях… Но кстати попало и подонку Мазепе… Жидів треба взагалі знищувати… Президент Украины Виктор Ющенко последователен в теме проведения конституционной реформы – ну большего вранья я в своей жизни еще не видел! Американцам такое не снилось в кошмарном сне – Иран на этом фоне будет выглядеть детьми в песочнице. Вы представляете, бандеровец с атомной бомбой!.. Есть такой актер, он считает себя комиком, Бэнюк, Богдан Бэнюк. Богдан Селюк я б его назвал, селюк стопроцентный… Ну это полная ерунда, я вам скажу точно, что это полная ерунда. Это страна дала имя нации. Окраина, ну вот другого просто ну нэма. Господа малороссияне, сам такой, ну я не обижаюсь, эти придурки думают, что нация дала название… да бред все это сивой кобылы… Вот мы хотим, шоб они не лазили по нашим улицам, не оскверняли их нечистым своим фашистским дыханием… К нам приезжает какая-то скотина… Ходил-смотрел на вот эти вот тупые рожи… Святое желание – заехать в ухо… На улице имени Богдана Хмельницкого те построились немецким клином – свиньей. Надо было пустить, шобы не только весь город, но и весь мир увидел, какое свинячье рыло у тягныбоковской Свободы и вот у этих так называемый казачков изо Львова, Тернополя и прочей публики… Виктора Ющенко надо судить за то, что он продолжает раскалывать страну, поддерживая националистов… Они называются украинцами, на самом деле фашистская прихвостень Гитлеру… Западно-украинское быдло понимает только один язык – язык кнута, не оружия, а именно кнута. Сучьи холопы, внуки и правнуки холопов понимают только одно – кнут, разговаривать с этими уродами бесполезно. Вся история западенщины – это история рабства, преслежничества… Виктор Ющенко занимается ерундой… Это не фронтовики, это не ветераны УПА, которым 80 и 90, это молодая бычья сволочь! Со свиными пятаками… Мы получаем бандеровскую власть одного человека… Но Ющенко не из таких – в нем сидит хуторянская хоружевка. Это человек, который просто не дорос до уровня столичного мышления… Я уже сказал, это хоружевка, это рэпаная хоружевка. И вот эта банда сегодня пришла к власти. Но им мало той власти президентской, губернаторской, им нужна полная власть над нами. Если б они только хотели воровать, ну и черт с ними! Но они хотят еще и унижать нас. Вот эти демонстративные отказы от любых наших просьб в отношении узаконенного статуса русского языка, они, кончено, не могут не наталкивать на мысль, что мы имеем дело с нашими прямыми открытыми врагами» (Одеський канал «АТВ»: «Западно-украинское быдло понимает только один язык – язык кнута» // Націоналістичний портал, 22.11.2007).

 

 

26 листопада минулого року члени громадських організацій та студентських об’єднань організували мітинг під стінами Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з вимогою анулювати ліцензію на мовлення програм телеканалу «АТВ». Небайдужі встановили стіну з старих унітазів та телевізорів, розтягнувши плакат «Ні пропаганді російського шовінізму». Як зазначається у зверненні, переданому учасниками пікету Національній раді з питань телерадіомовлення: «Ведучі каналу «АТВ» відкрито дискредитують Україну як незалежну державу, штучно створюючи осередок соціальної напруженості, невдоволеності та громадського протистояння». «Канал регулярно протиставляє населення Західної України – «бандерівців», «російському» Південному Сходові, формуючи в глядача спотворену картину навколишньої дійсності», наголошується далі в заяві» (Сайт Нацради, 26.11.2007). Учасник пікету кінорежисер Олександр Муратов: «Когда мне впервые сказали об этом канале, я не поверил, что такое вообще может быть в независимой стране. Но недавно я был в Одессе и не мог оторваться от этого канала. Кстати, он номинально культурный, но это же просто ужас! Там призывают, что никакой Украины нет вообще и существовать не должно, что все это выдумки. До такого не додумывались даже во времена царата. Пример Косово показывает, что это очень опасные вещи» (Марченко А. Митинг против АТВратительного телевидения // УРА-Информ, 27.11.2007).
 
З березня цього року активісти одеської організації УНА-УНСО розпочали акцію протесту з вимогою заборонити діяльність горе-каналу. «Відверта антиукраїнська пропаганда, розпал міжнаціональної ворожнечі, повне порушення умов ліцензії і постійне посягання на честь і достоїнство українців на каналі АТВ викликають справедливе обурення і гнів одеситів, – повідомили одеські унсовці. – Ми, патріоти України, вимагаємо негайно позбавити ліцензії на трансляцію телеканал АТВ, існування котрого ганьбить Одесу і є прямою загрозою для національної безпеки нашої держави» (УНА-УНСО требует закрытия телеканала АТВ // Газета по-Одесски, 06.03.2008).
 
«Україна – не Росія»
 
Хто б як не ставився до екс-президента Леоніда Кучми, та тут він правий. Але для кого – і чи взагалі мав рацію Леонід Данилович, коли називав свою книгу саме так? Над цими питаннями побиваються сотні тисяч, як не мільйони українців. Причому позиції носять або наступальний характер (в російську чи українську сторону), або мирного порозуміння (що зустрічається рідше).
 
Ось, голову Всеукраїнської Ради російських співвітчизників, нардепа Колесніченка стурбувала публікація статті «Використання фольклору під час вивчення суспільних дисциплін» у навчально-методичному журналі «Освіта: технікуми, коледжі» (№1(16), 2007 р.), що заснований і видається Урядом України. Колесніченко вважає матеріал «кричущим фактом проведення державної політики дискримінації та расизму в Україні». (Звернення народного депутата України Вадима Колесніченка // Сайт Партії регіонів, 11.02.2008). В цій статті, яка, на думку її автора, є пошуком нових педагогічних технологій, що допомагали би студентам в усвідомленні та вивченні історії, формуванні вмінь та навичок, розвитку особистості й громадянина, моралі та естетичних вподобань, в якості фольклору, на якому мають виховуватися молоді українці, наводиться вірш:
 
Коленвалы вращаются, кипят аккумуляторы,
В извилинах туманится, в висках и в пальцах зуд,
Прильнув к бутылок горлышкам, водители поддатые
Для дамбы возводящейся материал везут.
Пускай трудяги русские как следует стараются,
Пусть громоздят, потеючи, щебенку и бетон –
По перешейку этому пойдут вперед украинцы
В свои края исконные –
в Кубань и левбердон (левый берег Дона – жаргон)
И там отстроят фабрики, засеют нивы нищие,
Нуждающимся выдадут и сало, и муку,
Отсталость ликвидируют, район в Европу вытащат,
С безграмотностью справятся, обучат языку.
Расселятся украинцы горами и долинами,
Аборигенам сделают не жизнь, а просто класс,
И будет то, что должно быть, – все станет Украиною,
Как прадеды задумали – «Від Сяну по Кавказ!» (територія Польщі та Російської Федерації).
 
«Це органічне продовження державної політики формування єдиної нації з однією мовою, релігією на чолі з вождем. Якщо взяти до уваги активну пропаганду провідними державними особами України міфів приниженості українців в історії, Голодомору, образу ворога в особі Росії та росіян, стає зрозумілою поява такого вірша. Й історичні паралелі також можна провести. Пригадаймо досвід Німеччини, коли фашистські вожді з комплексу приниженості після поразки у Першій світовій війні вибудовували комплекс надлюдини й особливого призначення німецької нації. Більшість націоналістичних та фашистських режимів розвивається саме за цією схемою, паралельно переходячи від расизму до етноциду, від етноциду до геноциду», – пише пан Колесніченко.
 
До тематичних міжусобиць дружньо долучилися газети Криму. Як кажуть, дарованій території в зуби не дивляться, та з 1954 року до України відійшов не просто півострів, а справжній киплячий казан думок, у якому переплелися татари, росіяни, українці та багато інших. Мабуть, за стільки років спільного проживання, сусідства ці національності мали би порозумітися, знайти ключ до національної ідилії. Проте чуємо ми не про це, а про незлагоду між слов’янськими козаками і татарами, між «російським Кримом» та західними регіонами. Підливають пального до конфлікту тиражні газети, що приймають позицію одних учасників, позбавляючи других можливості на висловлення своєї думки.
 
Найповніше прославилася у нелегкій справі «Крымская правда». Звернемося до витягу: «...Украина вот недавно провела съезд украинцев, хотя и нации такой в природе не существует, украинцы – это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка» (Бахарев М. Мы вернемся к тебе, Родина! Заметки с конгресса соотечественников в Москве // Крымская правда, 27.10.2001).
 
На виїзному засіданні Державного комітету з інформації, яке проходило у Сімферополі за участю голови Держкомінформу Івана Чижа, глава уряду Криму висловив думку про те, що час припинити у кримських ЗМІ боротьбу з Україною, не лише відкриту, але й приховану. Зокрема, аналізувалися публікації «Крымской правды», що зачіпають сферу міжнаціональних відносин і, зазвичай, викликають бурхливий суспільний резонанс. Спостерігачі відзначали велику кількість нетолерантних і ксенофобських матеріалів, що публікувалися на сторінках даного видання. На думку експертів, небезпека висловлювань пана Бахарєва полягає в тому, що газета і її автор зумисне дезінформують своїх читачів і грають на національних почуттях українців, які проживають у Криму. Вагомий і той факт, що «Крымская правда» користується достатньо великим впливом у кримському суспільстві і є найбільш тиражною суспільно-політичною газетою автономії (у жовтні 2002 року її наклад складав більше 56 тисяч екземплярів). Крім того, газета має свій веб-сайт, і зі змістом її статей можуть ознайомитися численні користувачі мережі інтернет (Тищенко Ю. Моніторинг дотримання прав меншин. Випуск 6, серпень 2002 р. Проект: Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві // Сайт Фонду «Європа XXI»).
 
За словами опонентів, ще 1998 році Михайло Бахарєв заявив, що українська мова – це «язык черни», і отримав за це попередження від прокуратури про неприпустимість таких висловлювань.
 
Проте сам автор вважає, що він не розпалює міжнаціональну ворожнечу, а право йому нібито дає свобода слова та Конституція України – тобто Основний закон держави, існування мови і нації якої головний редактор «Крымской правды» Бахарєв заперечує: «Да, сегодня мы разделились, и сели. Допустим, вот эти паны считают, что это хорошо, то я считаю, что это плохо. История рассудит, кто из нас прав, сумеет ли искусственно создать нацию на отдельной территории – не знаю, тоже время покажет. Сможет ли стать украинский язык языком новой нации – я в этом сомневаюсь, если они уверены...» (Шилко О., Дорогань О. Кримські українці судяться з газетою // сайт «1+1», 18.07.2002).
 
У 2004 році Комісія з журналістської етики (голова Володимир Мостовий, головний редактор газети «Дзеркало тижня») дала оцінку публікаціям газет «Крымская правда» та «Крымское время» на предмет їхньої відповідності професійній журналістській етиці. Комісія вивчила чимало статей, вислухала думку головного редактора газети «Крымская правда» Михайла Бахарєва, а також головного редактора газети «Крымское время» Лариси Кондратенко і констатувала, що газети «Крымская правда» та «Крымское время» систематично порушують Етичний кодекс українського журналіста, а саме:
 
1. Більшість публікацій «Крымской правды» з міжетнічних питань не відзначаються толерантністю, а іноді межують із прямим закликом до протистояння.
 
2. У ряді публікацій на українську тематику не приховується відверта зневага до всього українського. Наприклад, у номері «Крымской правды» за 18 березня надруковано псевдоісторичну статтю «Украинствующие и “малороссы”», яка пронизана зневагою до будь-яких проявів патріотизму. Її автор безапеляційно твердить: «Ненависть ко всему русскому, к своим оппонентам стала своего рода религией “свидимого украинца”, идеей “фикс”, принявшей в его воспаленном мозгу тотальный характер. Он свято убежден в своей правоте. Мыслит догматично, не сознавая своей агрессивности, пытаясь приписать ее своим оппонентам».
 
3. Подібної лінії у веденні міжнаціональної тематики дотримується і газета «Крымское время». Частину третьої сторінки вона систематично відводить під публікації, які хоч і не мають відкритої антинаціональної спрямованості, проте аж ніяк не сприяють міжнаціональній злагоді. А в кореспонденції «Мы не против украинского языка протестовали» (16.06.2004) газета опустилася до глузування над українською мовою лише тому, що в новому супермаркеті «Сільпо» у центрі Сімферополя цінники складені на «малопонятной украинской мове» (Заява Комісії з журналістської етики щодо газет «Крымская правда» та «Крымское время», 19.07.2004).
 
Того ж року Юлія Кисельова, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень, фіксувала: «…у Криму 19 лютого 2004 року, за інтерпретацією проросійських сил, кримчани відзначали скорботну дату”, тобто “50 років тому Крим було подаровано Україні”. Про це зазначалося на перших шпальтах газети Крымская правда20 лютого 2004 р. Загальний лейтмотив святкувань і пікетів (!) 50 років депортації російського народу Криму. При цьому кримське керівництво не поспішає коментувати відповідні гасла й заклики» (Кисельова Ю. Типова кримська лихоманка. Дещо про причини... // Research update, № 5/348, 22.02.2004, сайт Українського незалежного центру політичних досліджень).
 
Останнє творіння «Крымской правды» – стаття «В логове “бандерлогов”» Юлії Вербицької. Як, можна здогадатися, йдеться про Львів, те місто, що не дає спокою fні Москві, fні орієнтованим на неї журналістам. Отже, процитуємо лише окремі висловлювання: «Ещё здесь очень не любят вспоминать, как во время “оранжевой” революции 2004 года толпа националистов насмерть задавила четырёх человек, вина которых заключалась лишь в том, что они не приветствовали новую власть. Тогда русским вообще опасно было показываться на улицах Львова. В окна русских школ бандеровцы бросали камни потому, что учителя отказывались вести учащихся на митинги в поддержку «оранжевых»… Вообще во Львове осталось четыре русских школы, но в них уже появились украинские классы. Мест не хватает, и русскоязычные дети вынуждены ходить в украинские школы, но для украинских детей они всё равно остаются “москалями”, на переменах их заставляют говорить на украинском, – рассказывает львовский пушкинист Сергей Сокуров. – Два года назад я зашёл в 17-ю русскую школу во Львове, в кабинете русской литературы под рушниками висит портрет Шевченко. Я начал искать Пушкина, нашёл – на самом верхнем этаже, как на чердак подниматься, от руки нарисованный. Я отправился к директору. Он говорит: “Вы поймите, это учителя сами делают, они боятся за своё будущее, им некуда деваться – в России их никто не ждёт”. Ещё он рассказал о конкурсе “Сурми звитяг”, который проходит среди школ ежегодно. Участие в нём обязательно как для украинских школ, так и для русских. На конкурсе дети поют песни примерно такого содержания: “Прилетiв комарик вранцi покусати москалiв-голодранцiв”. “Можете себе представить, каково русским детям петь о себе такое!” – сокрушается мой собеседник… Галичане любовно называют свой край “украинским Пьемонтом”. Они себе явно льстят. Хотя географически Львов, конечно, ближе к Европе, чем Крым или даже Киев, но ментально он так же далёк от неё, как остров Пасхи. Кажется, что для большинства живущих здесь людей (подчеркну – не всех) время остановилось где-то в середине прошлого века, когда на этой земле оуновцы вершили свои чёрные дела. Сегодня в духовных наследниках бандеровцев больше всего поражают зашоренность, местечковость, пещерный национализм… В то время как весь цивилизованный мир смотрит в будущее, западенцы живут обидами прошлого. Мы – другие. И это хорошо» («Крымская правда», 03.04.2008).
 
Певно, недарма доктор історичних наук, професор історії Київського університету імені Т. Шевченка Володимир Сергійчук у своїй книзі «Український Крим» присвятив окремий пункт «Крымской правде» та назвав його «Голосуючи на Всеукраїнському референдумі, кримчани не прислухалися до Бахарєва й “Крымской правды”…». Автор, згадуючи події становлення держави в 1991 р., так висвітлює установки газети того часу: «...У ході підготовки до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта про державну незалежність України вони (ідеологи відділення Криму від України) повсякчас переконували місцеве населення, що Крим – це не Україна. Один з таких – кореспондент Крымской правды (після проголошення Україною незалежності редакція демонстративно припинила україномовний випуск, посилаючись на нерентабельність) М. Бахарєв – 5 жовтня глузливо писав:Захотят ли крымчане жить под жовто-блакитным флагом?Цитуючи свою подібну публікацію річної давності, М. Бахарєв зневажливо відгукувався про державницькі устремління українців:Но толпа, подогретая националистическими амбициями, не есть многонациональный народ Украины, мнение которого никто не спросил. И уж, конечно, это решение вызовет резко негативную реакцию абсолютного большинства населення Крыма, который 36 лет назад был подарен Украине в честь 300-летия ее воссоединения с Россией» (Крымская правда. – 1991. – 18 жовтня). Ставши рупором російських шовіністів Криму, ця газета аж захлиналася від антиукраїнства. У переддень Всеукраїнського референдуму з її сторінок можна було довідатися, що ніхто практично в Криму не проголосує на підтримку самостійної України, а відтак півострів засвідчить про свою приналежність до Росії. Спеціальна передова М. Бахарєва “Тоска по родине” закінчувалася словами: “Я зачеркну слова “Да, подтверждаю”, проголосовав тем самым против независимости Украины”. А поряд газета опублікувала зразок бюлетеня з перекресленим словом “Так” (Крымская правда. – 1991. – 30 листопада)…З грудня “Крымская правда” змушена була оголосити результати волевиявлення кримчан: 54,2% від тих, хто узяв участь у референдумі, або 561,498 громадян, висловилися за те, щоб Крим був українським. Незважаючи на песимістичні прогнози Бахарєва, захотіли жити під синьо-жовтим прапором і 57% севастопольців. Коментарів з приводу цих результатів у газеті Бахарєв не опублікував, оскільки цей оракул виявився неспроможним відчути українськість Криму. Він, як і всі російські шовіністи, не зрозуміли, що Крим був українським, і таким він залишиться, його майбутнє – тільки з Україною (Сергійчук В. Український Крим. Київ, 2001 (із сайту «Українське життя в Севастополі»).
 
Новосибірський синдром
 
Наповненим у двосторонніх відносинах був 2006 рік, коли місто Російської Федерації Новосибірськ опинилося у центрі уваги громадськості та ЗМІ. Пов’язувалося це з двома подіями.
 
Перша стосувалося такого собі Тараса Зеленяка, якого в Росії судили за розпалювання національної ненависті до російського народу. Підсудний – 36-річний житель Академмістечка, корінний новосибірець, українець за національністю, син відомого вченого Сибірського відділення РАН Тадея Зеленяка (вихідець зі Львова). З 2005 року він цікавився політичним життям і дискутував на форумах. «Особливий слід» під ніком «новосибирск2» він залишив на форумі українського інтернет-видання www.proua.com. Прокуратура стверджувала, що червоною ниткою в коментарях Зеленяка проходила думка про «превосходство украинского народа над русским». Прокурор Сергій Самулін у розмові з журналістами зазначав, що випадок є рідкісним, оскільки вперше прокуратурою розглядався випадок публічного вираження національної ворожнечі через інтернет. «Русские – нация тупых рантье, бредящих своей исключительностью, – так звучать висловлювання «новосибирска2». – Годы ленинской селекции, десятилетия беспробудного пьянства и вырождения деревень, постоянно ухудшающаяся демографическая ситуация нанесли русскому генофонду невосполнимые потери. Напрашивается неутешительный вывод: русские – нация дебилов и убийц». «Переселим всех кацапов на Новую землю, я даже готов пинка им под зад отвесить», – пропонував Зеленяк (Столяров С., Смирнова Е. Украинского патриота окацапили // Газета.Ru, 12.09.2006).
 
Повнішу інформацію, ніж подають російські джерела, про дії Зеленяка знаходимо на «Українській правді» у статті Євгена Захарова, співголови Харківської правозахисної групи, голови правління Українського Гельсінського союзу з прав людини, члена правління міжнародного товариства «Меморіал»: «Усі повідомлення, що цитують обвинувальний висновок, фактично приводять цитати з дискусії про конфлікт у Чечні на форумі українського сайту www.proua.com... Ця дискусія почалася 28 січня 2005 року, тривала чотири дні, була динамічною, зайняла на форумі шість сторінок і майже одразу ж перетворилася на взаємні образи прихильників чеченців і росіян... Порівняння відкритих мережевих даних користувача новосибірськ2 показує, що під цим ніком писало як мінімум троє осіб: Зеленяк, хтось зареєстрований під цим ніком на форумі (Зеленяк ще в кінці 2004 року обурювався з цього приводу), і ще один незареєстрованний користувач, що надсилав повідомлення паралельно із зареєстрованим» (Захаров Є. Справа Тараса Зеленяка: спроба аналізу // Українська правда, 04.10.2006).
 
Суд вчинок Зеленяка розцінив як «возбуждение ненависти либо вражды, а также унижение человеческого достоинства группы лиц по признаку национальности, языка и происхождения». За що, зважаючи на часткове визнання вини, каяття та відсутність судимостей, суд Совєтського району Новосибірська оштрафував Тараса Зеленяка на 130 тисяч рублів (Тараса Зеленяка оштрафовали на 4,5 тысячи долларов // proUA, 16.07.2007).
 
Друга подія пов’язана з заявою національно-культурної автономії українців м. Новосибірська 29 січня: «НКАУ г. Новосибирска обращает внимание общественности, руководителей и членов коллективов средств массовой информации Российской Федерации и Украины на проявления антиукраинского шовинизма и нарушений общечеловеческой и профессиональной журналистской этики отдельными представителями СМИ РФ и предлагает провести кампанию общественного порицания. НКАУ г. Новосибирска считает, что содержание и публикация ниже перечисленных произведений в СМИ РФ наиболее ущемляет национальное и человеческое достоинство этнических украинцев, проживающих в Российской Федерации. На первом месте статьи главного редактора группы деловых журналов “ИД Родионова» Георгия Бовта (“Война с хохлами” от 16.01.2006 и “Хохлы как двигатель прогресса” от 18.04.2005), опубликованные на www.gazeta.ru. На втором месте спецпроект РИА “Новый Регион” от 18.01.2006 (генеральный директор проекта Александр Щетинин, главный редактор Юлия Шатова) “Что сибиряку нипочем, для хохла – смерть”, размещенный на www.nr2.ru. На третьем месте статья тележурналиста Михаила Леонтьева (“Украина – наша страна, и там должны быть наши политические силы” от 13.01.06), опубликованная на www.km.ru. С целью предотвратить дальнейшие проявления антиукраинского шовинизма и нарушений общечеловеческой и профессиональной журналистской этики в СМИ РФ НКАУ г. Новосибирска предлагает провести кампанию общественного порицания» (Сибирские украинцы обвинили российских журналистов в шовинизме и начали «кампанию общественного порицания» // Новый Регион, 30.01.06).
 
І що характерно, російська преса продовжила «суспільний осуд» наступними публікаціями: три статті популярного тележурналіста Михайла Леонтьєва «Украина как была в заднице, так она в ней и осталась» (13.07.06), «Идея поиска идиотов, которые зачем-то спасут Украину, глупа сама по себе» (03.07.06), «Украинская власть валяется на тротуаре» (14.02.06); статті члена Союзу журналістів РФ Михайла Смоліна «“Украйна” – не Россия, “Украйна” – это болезнь» (частини 1-2); статті Олексія Орлова «Украинская “Матрица”. Перезагрузка» (частини 1–8). Всі зазначені матеріали опубліковані на інтернет-сайті www.km.ru (Прес-реліз НКАУ м. Новосибірська, 21.10.2006).
 
Головний редактор сайту «Кобза. Українці Росії», заслужений журналіст України Андрій Бондаренко, підтримуючи НКАУ м. Новосибірська у своєму зверненні до українців Росії, писав: «Певний, що нам, російським громадянам-українцям, на всіх рівнях потрібно давати жорстку відсіч тим безвідповідальним писакам, які розпалюють зневагу і презирство до нас, українців, до всього українського народу, дітьми якого ми є. Не мовчати, не сопіти собі в дві дірочки, а звертатись до правоохоронців – в Генеральну прокуратуру, притягати мерзотників до Федерального суду, писати листи до Союзу журналістів Російської Федерації, до депутатів Державної Думи і членів Ради Федерації Федеральних Зборів РФ, в Комісію Путін-Ющенко... Не допустимо в нашій країні цим мерзотникам-“журналюгам” провокувати національну ворожнечу, національну зневагу, справжній антиукраїнський расизм, розпалювати антиукраїнські настрої в російському суспільстві! Це – справжнє злодійство у відносинах між нашими братніми народами!» (Бондаренко А. Заклик до гідності небайдужих // Незалежний сайт діаспори «Кобза. Українці Росії» від 26.09.2006).
 
***
 
Подальші публікації та трансляції в українських ЗМІ залежатимуть від особистісних мотивів, що означатиме невід’ємність суб’єктивізму – непоборного ворога кожного журналіста. І чекати, поки його не стане, марно. Якщо мовимо про населення, то воно ще має звичку купуватися на «качки», свідченням чого є опитування Київського міжнародного інституту соціології та «Левада-Центр» (Росія). Так, з’ясувалося, що в Україні ставлення до Росії в цілому позитивне – 88%. У Росії ж позитивно налаштовані до України лише 55%. Значна різниця також у негативі – 34% росіян погано ставляться до України, а в Україні негативне ставлення до Росії має тільки 7% респондентів (Росія – Україна: любов і ненависть // Український тиждень, № 20(29), 16–22 травня 2008 р.). Тож очікувати врівноваженості українсько-російських відносин поки неможливо. Електорат із двох боків усе ж залишився, а маніпуляції насущними питаннями, як-от двомовністю, виникають, мов місячні. Принаймні, так вважає сучасний письменник Сергій Жадан. Із цим не стикається вагітна жінка, та чи є можливість Україні залишатися вагітною постійно – невідомо.
 
Антон Сичевський, газета «Меркурій» (Житомир)
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
38980
Коментарі
6
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Здивований
6007 дн. тому
Андрію - до чого тут русофобія? Укурсідєла - "на ворє шапка горіт?"
Юра
6007 дн. тому
Досить цікава спроба аналізу ситуації в ЗМІ, залишається місце на роздуми.
хехе
6007 дн. тому
суховато
Андрій
6007 дн. тому
до Здивований: Відкрий очі! Ти хоч читав статтю? А це що? : Так от, у Луганській удвічі більше засуджених, наркоманів, алкоголіків, хворих на СНІД (наведено порівняльну характеристику близьких за чисельністю населення й індустріалізацією Львівської та Луганської областей. – Авт.). Ось яке лихо, яка погибель чекає всю Україну, якщо її й далі русифікуватимуть… Хай кожен українець скаже собі: “Якщо я спілкуюся не українською мовою в Україні, значить, я свідомий зрадник України, підлий боягуз, і як людина – дрібне малоросійське ніщо, попихач у підлого московського ворога”… На кожного русифікатора в Україні я дивлюсь як на аморальну людину, не кажучи вже про те, що це мій, наш заклятущий ворог, виплодок пекла. Хочу запитати: “Вам що, подобається, щоб ми вас так ненавиділи? І вам не моторошно? Нас же мільйони! Ми ж проклинаємо вас до десятого коліна! Не бачити вам щастя”» (Зірка Ю. Націоналізм чи патріотизм? // Львівська газета. – № 148(955), від 16 серпня 2006 р.).
укурсідєла
6007 дн. тому
"Здивований", спитай у своїх хазяїв з Лубь"янки.
Здивований
6007 дн. тому
Щось не побачив жодного прикладу русофобії в українських ЗМІ. Невже немає?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду