Хочеться зробити декілька зауважень з приводу проекту редакційного статуту, розробленого Інститутом Медіа Права та Адвокатською компанією «Наталія Субота і партнери» і проекту, розробленого Незалежною асоціацією мовників. На жаль, хоч я і був запрошений в якості експерта до їх обговорення, але не зміг взяти у ньому участь, тому що був у лікарні. Гадаю, що моя думка буде цікавою, оскільки я був розробником тих численних документів, до яких зверталися і розробники нинішніх проектів (тобто редкодексів 5-го каналу, Першого національного і проекту редкодексу Громадського мовлення, і ще, до речі, редакційного кодексу Нового каналу, який було введено в дію 2001 року).

Перш ніж розібрати самі проекти, кілька зауважень до думок учасників їхнього обговорення (за викладом «Детектор медіа»).

Як справедливо підсумували учасники обговорення, чи працюватимуть редакційні статути, «залежить від свідомості журналістів». І нова норма Закону в цьому сенсі навряд чи щось змінює. В цьому плані говорити про відмінність за правовим статусом тих редкодексів, які працювали на деяких каналах раніше, від тих, які буде ухвалено сьогодні, – марна річ. Практика свідчить, що і на початку 2000-х на Новому каналі, і у 2003-2004 на 5-му , і у 2005-му на Першому національному редакційні кодекси відіграли свою важливу роль: і як захист журналістів ньюзрумів від цензури з боку топ-менеджерів та власників, і як спосіб для керівників ньюзрумів вимагати з журналістів дотримання стандартів та етичних норм. У всіх цих випадках редакційні кодекси реально діяли і чинили значний позитивний вплив на якість ефірного продукту.

З моєї точки зору, нема жодного принципового значення в тому, хто саме формально затверджує редакційний кодекс, важливим є лише його зміст. Так, у 2001-му редакційний кодекс на Новому каналі затверджував я (тоді шеф-редактор каналу), в 2003 на 5 каналі під угодою, якою вводився в дію редакційний кодекс, підписалися власники (П.Порошенко і В.Лясовський), топ-менеджери (І.Адамчук і той же В.Лясовський), шеф-редактор (А.Шевченко) і представник колективу (Р.Скрипін). Під самим кодексом поставили свої підписи і два десятка журналістів. У 2005-му редакційний кодекс Першого національного було прийнято угодою між засновником каналу Кабміном (підписав віце-прем’єр М.Томенко), топ-менеджером НТКУ (Т.Стецьків) і шеф-редактором новин (А.Шевченко). Отже, законодавча норма, за якою редакційний статут затверджує власник або уповноважений ним орган (наприклад, топ-менеджер), не є критичною. Надзвичайно важливим є лише зміст цього документу. І з огляду на це було б вкрай небажаним давати власникам і топ-менеджерам каналів рекомендовані громадськими організаціями недосконалі документи, які в повсякденній рутині ускладнять для журналістів життя, оскільки дадуть менеджерам великі можливості для маніпуляцій. На жаль, обидва представлених проекти є саме такими, хоча й різною мірою.

Не беруся детально зупинятися на правових нормах, зафіксованих у проектах – це справа юристів. Зауважу лише, що в обох випадках розробники проектів переважно обмежилися відтворенням норм, зафіксованих у Законі «Про телебачення та радіомовлення», хоча робота редакцій будь-якої телерадіокомпанії є набагато складнішою, ніж може описати закон. Багато речей, про які закон не згадує, можуть всередині компанії регламентуватися саме редакційним статутом. І ці статутні положення, будучи відомими суспільству, цілком ефективно захищатимуть і права журналістів на вільне слово, і права менеджерів телерадіокомпанії на кадрові рішення стосовно недобросовісних чи некваліфікованих підлеглих, і права власника на отримання комерційного успіху.

Видається взагалі зайвою фіксація в редакційному статуті тих норм, які є описаними в законі, тим більше,  що, як справедливо зазначив Тарас Шевченко, «законодавство може змінюватися, що викличе ланцюгову реакцію – треба буде змінювати статут, а можливо – й ліцензію». То чи не логічнішим буде просто в статуті обійтися одним рядком посилання на Закон «Про телебачення і радіомовлення»? А залишити в тексті лише ті моменти, які там мають бути зафіксованими на вимогу Закону.

Так само я вважаю недоцільним у статуті фіксувати положення, які стосуються трудових правовідносин, адже вони фіксуються в документах іншого статусу (колективна угода, контракти, посадові інструкції тощо).

Ще одне важливе питання: хто є творчими працівниками або ж журналістами? Закон досить умовно обмальовує поняття «телерадіожурналіст». У проекті НАМу є посилання на державний класифікатор професій. Начебто логічно. Разом з тим, класифікатор є безумовним архаїзмом для нинішнього медіаринку (зокрема, у ньому не зазначено ключової журналістської професії – репортер). Для потреб телерадіокомпанії, на мою думку, журналістами є працівники, які обіймають посади ведучого новин, випускового редактора і редактора-аналітика, репортера, кореспондента, оператора і режисера інформаційних і публіцистичних програм.

Єдиною новинкою в статутах, яких вимагає нове законодавство, порівняно з тими редакційними кодексами, які були раніше, є регламентація створення і роботи редакційних рад. Мені здаються невиправданими пропоновані варіанти прийняття рішень такими радами. Чомусь учасники обговорення перейнялися тим, що паритет у представництві в редакційній раді від власника і від творчого колективу може призводити до рівного поділу голосів при вирішенні різних питань. Пропонуються два варіанти: або перевага в таких випадках віддається голосу голови ради, або ж перевага віддається голосам творчого колективу. В обох випадках баланс інтересів буде порушуватися – або на користь власника, або ж на користь творчого колективу. Мені здається, що демократичною і прозорою все ж є норма, за якою всі члени редакційної ради мають рівні голоси і рішення усе ж таки ухвалюється простою більшістю. Тоді все чесно і прозоро. І примушує членів ради шукати аргументи, а не користуватися якимось «переважним правом». До речі, повірте медіаменеджеру зі стажем, творчий колектив подеколи досить уміло і консолідовано починає спекулювати певними аспектами в роботі задля полегшення життя, але при цьому якістю продукту в цілому за означенням переймається менеджер, і саме з нього запитує власник.

Закон «Про телебачення і радіомовлення» не дає відповіді на запитання, яку чинність повинні мати рішення редакційної ради, отже,  саме тут розробники проектів могли б запропонувати цікаві варіанти. В проекті Інституту Медіа Права таку спробу було зроблено, і на неї варто звернути увагу тим, хто розроблятиме статути для своїх редакцій, розробники ж проекту НАМу обмежилися COPY-PASTE положень Закону.

Більш детально я зупинюся на суто професійних положеннях у проектах статутів. Саме з професійної та технологічної точки зору обидва проекти (один – більшою мірою, другий – меншою) є лише невдалою компіляцією документів, які було розроблено в Україні та на Заході раніше. Втрачено чимало цінних напрацювань, втрачено логіку документу. Безумовно, розробникам слід було звертатися до телевізійників-практиків, які безпосередньо мали справу з впровадженням подібних норм у ньюзрумах. Відтак, не маючи розуміння предмету, укладачі обох проектів все змішали докупи – і стандарти, і етичні норми, і навіть позиції, які відносяться скоріше до посадових інструкцій.

Всім сторонам процесу слід розуміти одну просту річ: редакційний статут в частині стандартів інформаційного мовлення та етичних норм журналістики є насамперед професійним кодексом честі і інструментом побудови якісного телевізійного чи радійного продукту. Логіка інформаційної журналістики підказує, що найбільш свідомим ініціатором запровадження такого документу навряд чи може бути власник телерадіокомпанії або її топ-менеджер. Невеликими є шанси на таку ініціативу з боку творчого колективу в цілому. Натомість кваліфікований шеф-редактор служби новин за посадою є зацікавленим у тому, щоб його служба робила стандартизований продукт і не порушувала при цьому етичних норм, усталених у суспільстві. Тому що це обов’язково дасть підвищення якості продукту, за що шеф-редактор несе безпосередню відповідальність перед власником і перед зовнішнім світом. Законодавці ж, як це часто з ними трапляється, спробували підняти статус цього документу до регламентного. А дехто з учасників обговорення пішов ще далі, висловлюючи небезпечну думку про «інтегрування редакційного статуту в правові документи трудового та медійного законодавства». Ось цього точно робити не можна, тому що закони професії повинні встановлювати професіонали, а не 450 людей, перейнятих вузькополітичними інтересами, які знають телебачення і радіо лише як глядачі та слухачі!

Ще один, надзвичайно важливий момент. Обидва проекти містять поняття «об’єктивність інформації», відтворюючи величезну дурницю, якої вже вкотре припускаються наші законодавці (принаймні в 5-ти українських законах від журналістів вимагається щось там «об’єктивно висвітлювати»). Разом з тим, законами не визначено зміст цього поняття. Тому що навряд чи його можна визначити недвозначно. «Об’єктивність» – це філософська категорія, яку неможливо виміряти, а тому вона не може бути вимогою, а тим більше стандартом. Визначення «об’єктивності» – є найсуб’єктивнішою в світі річчю. «Об’єктивне» – це те, що конкретна людина вважає «об’єктивним». Але інша людина вважатиме «необ’єктивним». Це – тема окремої розмови, і громадські організації, і експерти повинні докласти зусиль до того, щоб зрештою цю норму було вилучено з медійного законодавства, оскільки вона дає широке поле для наступу непорядних політиків і чиновників на медіа.

Проект, розроблений Інститутом Медіа Права, намагається пояснити це поняття, просто механічно «приліпивши» його до стандарту точності подачі інформації. Але точність при цьому залишається точністю. І цей стандарт цілком зрозуміло і недвозначно можна пояснити. Але незрозуміло, до чого тут «об’єктивність»?

У цьому ж проекті опис стандартів інформаційного мовлення (а це основа основ!) займає лише 3 сторінки з 16-ти! Згадуються при цьому не всі стандарти. Взагалі ж проект, повторюся, є компіляцією різних документів, причому зкомпільованих несистемно, з порушеннями внутрішньої логіки. Так, коротко визначивши стандарти точності, збалансованості і відмежування фактів від коментарів та оцінок (останній стандарт – рекордно коротко, в чотири рядки!), автори проекту переходять до етичних норм, потім знову повертаються до стандартів (стандарт достовірності), далі – знову етичні норми, змішані з регламентацією висвітлення передвиборчої кампанії.

Етичним нормам розробники приділяють значно більше уваги, ніж стандартам. Але розглядають їх переважно крізь призму регламентованих законодавством норм. Але ж є сенс говорити в редакційному статуті про етику саме в тій «сірій зоні», яку не регулює закон, але яку обмежує суспільна мораль!

Проект, розроблений Незалежною асоціацією мовників, я наполегливо не рекомендував би до вживання! Неозброєним оком видно, що його писали люди, які дуже віддалено собі уявляють, як робиться телебачення та радіо. Мабуть, тому і вийшло, що документ, який мав би зробити прозорими такі складні речі, як основи виготовлення інформаційного та публіцистичного журналістського продукту, навпаки,  заплутує  навіть те, що є простим і лежить на поверхні. Про деякі важливі речі в проекті йдеться дуже розпливчасто, поверхово, а про інші – взагалі не згадується. В умовах, коли вітчизняні журналісти ще дуже приблизно орієнтуються в стандартах, подібний документ в ньюзрумі буде лише шкодити роботі, породжуючи нікому не потрібні суперечки з будь-яких приводів.

Не буду коментувати ретельно, наведу лише декілька прикладів. Так, у статті 6-й проекту неправомірно і хаотично змішано докупи елементи трьох різних стандартів інформаційного мовлення – стандарту точності інформації, стандарту достовірності і стандарту відокремлення фактів від коментарів та оцінок.

Своєрідним «шедевром» є стаття 8. Вона є, до речі, гарною ілюстрацією того, що слово «об’єктивність» можна розуміти як завгодно. Зокрема, автори проекту вважають, що «висловлювання власної думки журналіста має містити його професійну оцінку, а не особисту». Хочеться сказати авторам дві речі. По-перше, журналісту в новинах взагалі заборонено висловлювати власну думку або давати чомусь оцінку (і про це в проекті НАМу нічого не сказано!). А по-друге, хотілося б довідатися, яку саме професійну (!) оцінку може дати журналіст щодо будь-якої теми?! Адже журналіст є професіоналом лише в журналістиці, а тому не може давати професійну оцінку (іншими словами – виступати експертом) у політиці, економіці, культурі тощо. Тому суто професійні оцінки в новинах та публіцистичних програмах мають давати виключно компетентні люди – учасники подій та кваліфіковані фахівці – експерти. Для розробників проекту можу пояснити і ще одну просту істину: в авторській програмі журналіст дає саме свою особисту оцінку. Але це – саме в авторській програмі, і глядач сам вирішує, наскільки його цікавлять оцінки саме цього журналіста. Ще два пункти на розкриття поняття «об’єктивність» мають відношення до стандарту збалансованої подачі матеріалу. Але розробники проекту занадто спрощено розуміють життя, оскільки готові обмежувати конфлікт лише двома точками зору («у разі неможливості висловитися всім»). Питання: а якщо сторін конфлікту більше – три, або чотири, п’ять? Життя ж бо складне… І завжди знайдуться ліниві журналісти, які доведуть редактору, що «висловитися всім було неможливо».

Описуючи стандарт балансу у статті 9-й, автори проекту остаточно заплутують журналістів, по-перше, не кажучи про головний зміст стандарту (що баланс – це повноцінний виклад позицій всіх сторін будь-якого конфлікту або всіх точок зору на неоднозначне питання), по-друге, говорячи взагалі загадкові речі, які можна тлумачити як завгодно.

Наприклад, «ступінь збалансованості має відповідати характеру обговорюваної теми і типу передачі» – це як бажаєте, так і розумійте: цікаво, чи можуть самі автори пояснити, що вони мали на увазі?

Або «належна збалансованість не потребує цілковитого нейтралітету щодо кожного питання або відходу від основних демократичних засад щодо свободи слова та творчої діяльності…» – цікаво, за багато років практичної роботи в журналістиці я ще не зустрічав ситуацій, коли б дотримання балансу думок якось когось примушувало відходити від будь-яких демократичних засад! Тому незрозуміло, що примусило авторів у цьому пасажі пов’язати речі, які в подібному причинно-наслідковому зв’язку не перебувають за визначенням. У мене є підозра, що ці фрази було механічно висмикнуто з якогось поганого перекладу, наприклад, редакційних настанов ВВС. Або поганого перекладу чогось іншого.

І ще приклади. Автори проекту самі відкривають лазівку недобросовісним журналістам до неетичних підходів у роботі: «запис прихованою апаратурою дозволяється, якщо є підстави вважати, що відкрита зйомка не дасть результат» (стаття 10 проекту). Вибачайте, але в такому документі, як редакційний статут, є неприпустимим фіксувати подібні послаблення до професійних вимог у роботі! Повірте досвідченому редактору, лінивий журналіст завжди знайде підстави так вважати. І покаже редакторові цей пункт статуту. А у статті 11 автори проекту взагалі віднесли мовні помилки до… порушення норм моралі! В такому разі, панове, ви у своєму ж проекті порушуєте норми моралі, адже мовних помилок у ньому вистачає :).

Наостанок хочеться порадити розробникам проектів: у майбутньому в схожих випадках не винаходьте велосипед, а ще на етапі розробки документу (а не на етапі його презентації) звертайтеся за допомогою до кваліфікованих фахівців. Зокрема, популяризацією та впровадженням стандартів інформаційного мовлення в телерадіопросторі України сьогодні по-справжньому послідовно, кваліфіковано і системно займається єдина організація – «Інтерньюз-Україна». Для нас це питання майбутнього журналістської професії, справа професійної честі і ключова складова нашої суспільної місії. Тому ми є відкритими і готовими до плідного співробітництва з кожним, хто хоче долучитися до цієї великої справи.

P.S. від «Детектор медіа».  Безперечний авторитет у темі редакційних статутів Ігор Куляс висловив свої думки з приводу розробок типових документів, запропонованих до публічного обговорення Інститутом Медіа Права та Незалежною аоціацією мовників. Попри безумовну фаховість цих оцінок, вони, звичайно, не є безперечними, і ми розуміємо, що вони неодмінно викличуть дискусію серед медіафахівців. «ТК»  з радістю надасть свої сторінки для такої полеміки, чєкаємо перш за все на реакцію самих розробників проектів та представників медіа-профспілок.

Ігор Куляс, тренер з новинної журналістики МГО «Інтерньюз-Україна»