Цього року на розгляд відбіркової комісії Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) було подано 911 фільмів із 81 країни світу. Більше 90 з них будуть показані в чотирьох конкурсних та семи позаконкурсних програмах.

Кінокритики одностайно вважають однією з найсильніших програм цьогорічного ОМКФ національну. До неї увійшли 23 стрічки – 6 повнометражних і 17 короткометражних. Крім того, два українські фільми братимуть участь відразу в двох конкурсних програмах – національній і міжнародній.

«Детектор медіа» запитав українських кінокритиків про найцікавіші, на їхню думку, фільми, що будуть продемонстровані протягом найближчого тижня в Одесі.

Олександр Гусєв, кінокритик, член Українського Оскарівського комітету, член Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI:

Насамперед, хочу звернути увагу на прем’єри українських стрічок на цьогорічному ОМКФ – особливо багаточисельні та цікаві. Одразу в дві конкурсні програми, міжнародну та національну, увійдуть «Рівень чорного» Валентина Васяновича та «Січень-березень» Юрія Речинського.

«Рівень чорного» розповідає про фотографа, який переживає кризу само ідентифікації. Одного прекрасного дня, точніше, в день свого п’ятдесятиріччя, він усвідомлює, що провів життя, залишаючись споглядачем чужих звершень.

Центрального персонажа стрічки «Січень-березень» змушує переосмислити своє існування, задуматися над тим, чи здатен він співчувати хоча би близьким людям, автокатастрофа, в яку він потрапив разом з коханою.

Психологічний стан героїв стрічок-учасниць національного конкурсу «Припутні» Аркадія Непиталюка та «Стрімголов» Марини Степанської входить у резонанс з нашою ненадійною хиткою сучасністю. Якщо «Припутні» виявляються певним витриманим у трагікомічній інтонації вестерном про трьох жінок (матір, дочку та бабусю), які намагаються в провінційній глибинці поладнати із соціально-побутовими негараздами та особистою невлаштованістю, то «Стрімголов» присвячена молодим мешканцям міста, таким же неприкаяним і нереалізованим, які страждають від нездійсненності своїх амбіцій і душевних поривів.

Низку значимих стрічок вітчизняних кінематографістів буде показано і поза межами конкурсних програм. Наприклад, фільм «Лагідна» Сергія Лозниці (що став об’єктом бурхливих суперечок на Каннському кінофестивалі), в якому жорсткий соціальний натуралізм поєднується з поетичною метафоричністю. Російське місто, куди приїздить головна героїня стрічки, яка прагне навідати чоловіка, що нудиться у в’язниці, постає сучасним Содомом, наповненим ксенофобією, невіглаством і жорстокістю.

«Ржака» Дмитра Томашпольського про артхаусного режисера, вимушеного знімати комедію, є найвеселішим і безжалісним портретом українського кінопроцесу, який тільки можна собі уявити, і, разом із тим, віддзеркаленням того життєрадісного і божевільного безладу, що панує і в інших сферах нашого суспільства.

Сергій Васильєв, кінокритик, редактор сайту НСКУ:

Я раджу до перегляду «Припутні» Аркадія Непиталюка, бо це сучасна вітчизняна комедія, яка намагається демонструвати таке просте українське життя, яке нечасто знаходить свій вияв у кінематографі. Для мене цей фільм – своєрідні українські «50 відтінків сірого», тільки замість мільйонера з вертольотом – таксист, замість юної дівчини – жінка з дитиною, а замість садомазохістських ігор – сільські бійки. Звісно, я іронічно це кажу. Але ця стрічка, можливо, буде навіть трохи скандальною, бо й природа української мови проявлена такою, як вона є (суржик, мовна мішанина), і природа людська. Це камерний фільм, зроблений дуже простими фінансовими засобами. Мені здається, це вельми перспективний напрямок для українського кіно, а «Припутні» – перший крок у цьому напрямку, тому цей фільм є важливим.

«Стрімголов» – фільм-учасник цьогорічного Карловарського фестивалю дуже талановитої режисерки Марини Степанської, яка яскраво заявила про себе в короткометражному кіно, а це її повнометражний дебют. Це теж сучасна історія, але вже міська, яка розгортається в післядень Революції гідності, в умовах початку війни і в умовах, коли головні герої не можуть знайти свого місця у цьому світі і, відповідно, не є повноцінними героями в героїчному розумінні цього слова. Але це надзвичайно важлива тема, важливе питання. Дуже цікаво, як Марині вдалося втілити цю психологічну нестійку атмосферу, яка відображає цей стан.

Найважливішй фільм, як на мене, – «Рівень чорного» Валентина Васяновича. Мені здається, це один із найважливіших фільмів української незалежності, я мав щастя його вже побачити, тому раджу. Валентину Васяновичу вдалося узгодити мистецькі засоби, матеріальні засоби виробництва і використання всіх тих об’єктивних обмежень, які існують в умовах створення кіно без повноцінних виробничих бюджетів. Він абсолютно максимізував ті невеликі засоби, які в нього були, щоб без слів, практично без музики, силою візуальних образів розказати просту та проникливу життєву історію людини напередодні 50-річчя, яка переосмислює своє життя і теж намагається якось зрозуміти його.

Фільм чимось нагадує «Плем’я» Мирослава Слабошпицького – лаконічними засобами, у фільмі відсутнє слово, тому, можливо, в цьому контексті ці стрічки можна порівнювати. Валентин використовує ці прийоми, щоб зробити дуже інтимне, проникливе кіно, яке не має наміру шокувати, але проглядає дуже глибоко і точно внутрішній світ людини.

Олеся Анастасьєва, незалежна журналістка:

Для мене завжди на фестивалях пріоритетним було – подивитися українське кіно. Ще до того, як це стало модним. Таке бажання було викликане кількома факторами. По-перше, тоді українське кіно мало менше шансів потрапити в кінопрокат, пірати також мало цікавляться українськими фільмами, а самі автори не поспішають викладати свої роботи в інтернеті. По-друге, дивитися українське кіно потрібно для того, щоб зрозуміти, про що знімають вітчизняні режисери, наскільки їх цікавить те, що цікавить тебе – пересічного глядача.

Нині ситуація змінилася: багато наших фільмів виходять у прокат, проте часто він є обмеженим, і далеко не всі стрічки отримують навіть його. Тому, якщо перший пункт змінився, то другий не втратив актуальності.

«Межа». Цей словацько-український трилер вийде в прокат уже цього року, в пакеті дистриб'ютораUFD реліз заявлено на 16 листопада. Проте варто подивитися його на ОМКФ, бо тиждень тому на фестивалі в Карлових Варах режисер Петер Беб'як отримав нагороду за найкращу режисуру у фільмі, який розповідає про контрабанду, злочинців і наркотики на словацько-українському кордоні напередодні приєднання країни до Шенгену. Фільм знято в копродукції та за фінансової підтримки Держкіно.

«5 терапія». Інформації щодо виходу в прокат цієї стрічки Аліси Павловської поки немає, тому вона підпадає під перший пункт. У соціальній драмі, знятій приватним коштом, одеський актор та письменник Стас Домбровський грає самого себе – молодого наркомана, який дізнається, що в нього СНІД.

«Окупація». Фільм цікавий не так тим, що має розповісти про Холодний Яр, як історією свого створення. Стрічку, частково профінансовану Держкіно, від початку мала знімати Анна Гресь, проте від проекту вона відмовилася, і продюсери замінили режисеру – на Лесю Калинську. Та з часом на тому ж ОМКФ у секції Work-in-Progressстрічку презентував молдавський режисер Валеріу Жерегі, він навіть розпочав зйомки, але згодом виник черговий скандал, тож завершив виробництво і тепер зазначений режисером американець Марк Хаммонд. Стрічку варто подивитися, принаймні, для того, аби зрозуміти, що врешті-решт вдалося зняти у такій широкій «копродукції» і який сценарій насправді було перенесено на екран. За словами голови Держкіно, продюсери планують прокат фільму вже цієї зими.

Найменше шансів вийти в прокат мають короткометражні стрічки. Іноді їх об'єднують у кіноальманахи та показують у кількох десятках кінотеатрів, проте потрапити до альманаху вдається не всім, тому я б радила подивитися на ОКМФ усю конкурсну програму національного короткого метру. Дуже ймовірно, що ті, хто там представлені сьогодні, вже за кілька років будуть нам показувати свої повнометражні фільми. Варто зазначити, що серед конкурсантів цієї категорії є трагікомедія «Випуск'97», яку цього року відібрали до конкурсної програми фестивалю в Локарно. Фільм знятий молодим українським режисером Павлом Остріковим, котрий за освітою є юристом і не має режисерського диплому.

Ще одним підтвердженням того, що диплом – це не головне для режисера, є документальна стрічка знята донькою та матір’ю – Анастасією та Марією Старожицькими – «Війна химер». Вона вже була показана цього року на DocudaysUA і, на мою думку, стала найкращою серед усіх українських стрічок, продемонстрованих на цьому фестивалі.

Дмитро Десятерик, кінокритик, журналіст газети «День»:

З українських фільмів, у першу чергу, рекомендую подивитися документальну стрічку «Головна роль» нашого живого класика Сергія Буковського. Це воістину видатний фільм, як на мене, взагалі один із найкращих українських фільмів, знятих за останні два роки. Це дуже тонка, глибока психологічна камерна драма такого рівня, що вже не має значення, ігровий це фільм чи неігровий.

«Лагідна» Сергія Лозниці. Формально там є участь українського бізнесу, але в першу чергу це робота Лозниці, який уже є ім’ям і навіть певним трендом. Стрічка була представлена в конкурсі Каннського кінофестивалю, здобула позитивну реакцію західної преси. Хоча відгуки є різні, але робота заслуговує на увагу в будь-якому разі, бо це Лозниця.

Фільм «Квадрат» Рубена Естлунда цікавий тим, що дає відповідь на запитання, чи є в Швеції життя після Бергмана, бо шведське кіно після Бергмана ніби нагадувало пустелю, але ж ні, є в ньому такі цікаві персонажі як Естлунд. Цей фільм отримав «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі у травні цього року, і хоча би через це його варто подивитися. Ще слід додати, що це така доволі уїдлива соціальна сатира, яка на наші екрани потрапляє нечасто.

Звісно, варто подивитися обидві копродукції за участі України: «Іній» Шарунаса Бартаса, який теж був у Каннах у «Двотижневику режисерів», і «Межа» Петера Беб′яка – словацько-український кримінальний трилер, який є цілком пристойним зразком жанру, судячи з рецензії в HollywoodReporter.

Ще один обов’язковий до перегляду фільм – «По той бік надії» Акі Каурісмякі, який отримав «ведмедя» за режисуру цього року в Берліні. Роботи Акі Каурісмякі – це завжди цікаво, і цей фільм не поступається його попереднім стрічкам. Це обов’язково треба дивитися, якщо ви хоч трохи цікавитеся хорошим кіно.

Володимир Войтенко, кінознавець, ведучий авторської програми «Арґумент-Кіно»:

Я ще не так ретельно дослідив програму фестивалю, але, передусім, маю генеральну пораду: подивитися всі українські стрічки в конкурсі та поза ним. Можна побачити багато речей і в повному, і в короткому метрі, які відкривають перспективу, що нам чекати в кінотеатрах найближчим часом – наступного року і наступних років п’ять.

Довідка:

8-й Одеський міжнародний кінофестиваль пройде 14-22 липня в Одесі. Із повним переліком стрічок, що будуть продемонстровані на цьогорічному ОМКФ в позаконкурсних та конкурсних програмах, а також із тими, хто обиратиме серед них найкращі, можна ознайомитися тут.

Фото: oiff.com.ua, Максим Лісовий, Олексій Темченко, kinoua.org, Facebook