Попри те, що в самому звучанні слова «байопик» є щось епічне, не кожен представник жанру біографічного кіно стає епосом. Зокрема, такий результат показав на виході фільм Сержа Аведикяна та Олени Фетисової «Параджанов».

Епічність цієї стрічки хіба що в її міжнародному статусі: крім України, серед країн-творців значаться Франція, Грузія та Вірменія. Перелік країн символічний - кожна з них була близькою для митця, кожній із них близькій він. Нарешті, Україна, Кавказ і Європа разом замахнулися «Параджановим» на здобуття «Оскара», вирішивши спробувати гуртом підкорити Америку - це по-параджанівськи гамірно та піднесено й по-мистецьки безвідповідально.

Важливим слід вважати й факт потрапляння «Параджанова» в широкий вітчизняний прокат. Щоправда, йшов фільм «другим екраном» - але погодьмося, що на перші екрани творці стрічки не можуть претендувати так само, як зазвичай не було великих екранів та високих прокатних категорій у стрічок самого Сергія Параджанова. Втім, на це він, мені здається, чесно не претендував. Авторське кіно, до якого належать його фільми, націлене на іншу аудиторію, і це правильно. Хоча немає такого поета, котрий не хотів би збирати стадіони, куди вхід лише за купленими квитками, але це вже інша історія...

Те, що байопик «Параджанов» не збере аншлагів, але й не надто загубиться в кінотеатрах, було очевидним ще на початку, коли було оголошено про намір зафільмувати біографію творця «Тіней забутих предків». Уже тоді в колах, утаємничених у культурне життя України та, зокрема, Києва, зродилося головне питання до фільму. Воно ж виринуло під час прес-конференції з нагоди виходу стрічки в прокат, і саме ці фрагменти потрапили в сюжети новин. Так чи інакше крутили тему українські кінознавці в своїх блогах та на сторінках соціальних мереж. Думаю, ви вже зрозуміли, про що мова. Тим, хто не зрозумів, розжую: цільову аудиторію «Параджанова» надзвичайно переймало, буде в фільмі про його гомосексуалізм чи ні. Часом складалося враження про сексуальну, точніше - гомосексуальну стурбованість згаданої спільноти: мовляв, не буде в кадрі Параджанова з хлопцем у ліжку - кіно не відбудеться, оцінки дамо негативні.

Але якби така сцена в стрічку ввійшла, поборники біографічної достовірності були б у перших рядах противників фільму. Можете не сумніватися, вони б кричали: «Для чого це показувать! Що це за гонитва за сенсацією! Геть жовтизну!» та інше, чого в кулуарах очікували від «Параджанова». Що поробиш, подвійні стандарти й така ж сама, якщо взагалі не потрійна мораль - прикмети пострадянської України, від яких ще довго доведеться позбавлятися.

Згоден - обійти тему неможливо. Суд за певною статтею, вирок та роки тюрми в біографії Параджанова були. Отже, уникнути їх не вийде. За «це» свого часу відбули покарання митці Оскар Вайлд і Поль Верлен. І в фільмах «Вайлд» Браяна Гілберта та «Повне затемнення» Агнешки Голланд тема представлена (тут, між іншим, Верлена показано в ліжку не просто з іншим чоловіком, а з не менш відомим поетом Артюром Рембо). Про те, що судили Параджанова за статтею 121 Кримінального кодексу СРСР, яка передбачала покарання за мужолозтво, знає в Україні всякий, хто хоча б поверхово цікавиться культурою та, серед іншого, постаттю Параджанова. Отже, замовчати в сценарії - грішити проти істини. Але прописувати в ньому ж відповідні епізоди, подібні до тих, котрі можна побачити в екранізаціях біографій Вайлда, Верлена чи модельєра Джанні Версаче (фільм «Убивство Версаче» Менахема Голана) теж в Україні не комільфо.

Ризики й у тому, що навіть серед знімальної групи є люди, свого часу знайомі з героєм фільму особисто, а серед глядачів неодмінно будуть близькі Параджанову люди, котрі нині живуть серед нас. Отже, перегляд однозначно стане для них некомфортним, як для родичів російського поета Сергія Єсеніна - однойменний серіал по телевізору в прайм-таймі. Опинитися між двох вогнів - цнотливого замовчування відкритих джерел та відвертої жовтизни - автори проекту хотіли ще менше. Тож у кадрі про гомосексуальність головного героя говорили натяками.

В результаті створено дуже рівну, розповідну, динамічну, й при цьому певною мірою безбарвну стрічку. Складається враження: від самого початку її творці домовилися між собою не зупинятися ні на чому, промовляти скоромовку тривалістю в 90 хвилин. Екранізувати брошуру з величезної серії, котра виходить у Росії під загальним псевдонімом «Николай Надеждин» та стисло оповідає про життєвий шлях відомих людей. Ніби є про злети й падіння, але так, двома рядками. Хай не зупинилися на яскравому, зате розказали про все.

Між тим, біографія Сергія Параджанова навіть у тому вигляді, який можна знайти на сторінках «Вікіпедії», дає безліч підказок. Здатних «розблокувати» непереборне бажання втаємниченої публіки побачити в фільмі героя в ліжку з коханцем та відразу ж покритикувати кіно за це.

Почати з того, що Параджанов за способом життя, мислення та сприйняття довкілля був насамперед візіонером. Людина-карнавал, котра створювала власний світ усюди, де лиш опинялася, нечасто вписується в рамки навіть вільних демократичних суспільств. Що вже казати про спільноту комуністичну, радянську - зрозуміло, чому дружина не витримала Параджанова та пішла від нього. Проте це ясно вашому автору. Тим же, хто купив квиток у кіно, показують: жінка з дитиною пішли від нього, бо Сергій купив арфу. Згоден, арфа могла стати останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння навіть наближеної до мистецтва жінки. Але ж у фільмі ця крапля - перша і єдина!

Так, у «Параджанові» є цікаві візуальні знахідки, покликані передати внутрішній світ людини-карнавалу. Однак жирними, випуклими мазками карнавальну натуру митця показано лише в одному з фінальних епізодів, коли опальний Параджанов приймає в себе вдома чиновників із міністерства культури та італійського актора Марчелло Мастрояні. Епізод дуже важливий для розуміння натури Параджанова, його, так би мовити, доброго хуліганства. Біда в тому, що він виглядає вставним, бо тема дуже пунктирно заявлена від самого початку й протягом усієї оповіді.

Між тим, не був би Параджанов таким, яким був, він не створив би «Тіней забутих предків». Скажімо, байопик «Хічкок» розповідає від початку до кінця про роботу режисера над своїм найкращим фільмом - «Психо». Це показує нам Хічкока не менш об'ємним, ніж аби зафільмували його біографію від народження до смерті. Гаразд, на роботі над «Тінями...» вирішили не надто зациклюватися. Але ж саме цей фільм створив для Параджанова проблеми в майбутньому, в тому числі - проблеми з законом. На режисера знайшли статтю, бо шукали. «Злочинна» сексуальна орієнтація була в СРСР не лише в цього митця. Та якби не акція протесту інтелігенції під час прем'єри фільму в кінотеатрі «Україна», режисер, мені здається, не привернув би надто пильної уваги репресивних органів. Чого там, ризикну припустити - на Сергія Параджанова просто не шукали би статті!

Натомість саму акцію, котра теж мала місце, у «Параджанові» забовтано. Буквально: все зводиться до вистрибу, мов із конопель, хлопця в вишитій сорочці, котрий вигукує щось незрозуміле. Епізод у кінотеатрі варто було розширити. Адже, повторюся, саме він дає ключ до розуміння та нормального розв'язання проблеми ув'язнення Параджанова. Якби режисер і все з ним пов'язане нікого у владі не дратували би, статті, за якою його судили, просто не виникло б. Отже, його спальня так би й лишилася для нащадків загадковим місцем, повним чуток та недомовок.

Рівна та спокійна історія неспокійної та неоднозначної людини могла б виглядати трошки інакше, якби стрічка запропонувала глядачеві не лайт-версію життєпису митця-провокатора, а забезпечила кілька випуклих відправних точок. Котрі допомогли б невтаємниченим краще зрозуміти постать героя та його значення для багатьох культур. А так... Поруч зі мною в кінотеатрі сидів підліток, якому мама віком за тридцять весь час пояснювала, за що ж Параджанова посадили в тюрму. І чому не давали працювати потім, якщо він був - як натякають автори фільму - яскравою особистістю.

Фото - Facebook