ПРОЕКТИ
13:00
Середа, 15 Листопада 2017

Презумпція існування агресора. Як адаптувати міжнародні стандарти свободи слова до української ситуації?

Якими принципами свободи ЗМІ слід керуватися Україні в умовах війни? Та як поєднати національну безпеку зі свободою слова. Відповіді на ці запитання шукали учасники конференції National media talk, організованої Незалежною асоціацією мовників (НАМ) за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID через «Інтерньюз».
Презумпція існування агресора. Як адаптувати міжнародні стандарти свободи слова до української ситуації?
Презумпція існування агресора. Як адаптувати міжнародні стандарти свободи слова до української ситуації?

«Детектор медіа» писав і про інші дискусії з National media talk: про якісні медіа в Україні та вплив ЗМІ на суспільні процеси, про організацію суспільного мовлення та реформу Національної телерадіокомпанії, про поняття постправди й роботи журналістів під час гібридної війни, про саморегулювання медіа та співвідношення між свободою ЗМІ та їхньою відповідальністю, про журналістську етику під час війни.

Власне, національну безпеку свободі слова протиставили самі організатори заходу в назві однієї з тематичних панелей. У рамках дискусії «Національна безпека vs свобода слова» міжнародні експерти презентували проект загальних рекомендацій щодо захисту свободи медіа в Україні, над якими працювали в межах проекту Фонду основоположних свобод Бюро демократії, прав людини та праці Державного департаменту США та Internews «Захист свободи медіа в Україні». Співавтори документа — Сьюзен Ебботт (міжнародна консультантка), Дуглас Гріффін (Albany Associates), Монро Прайс (Пенсильванський центр глобальних комунікаційних студій), Мері Мицьо (медіаюристка, консультантка з міжнародного розвитку), Джоан Барата Мір (міжнародний експерт зі свободи вираження поглядів, свободи медіа та медіа регулювання), Адам Беррі (Munger, Tolles & Olson).

Джоан Барата Мір, Дуглас Гріффін, Сьюзен Ебботт

Співавтори рекомендацій Джоан Барата Мір, Дуглас Гріффін, Сьюзен Ебботт

Про що ці рекомендації?

Під час презентації пролунало: це все-таки не остаточні рекомендації, а драфт, який потребує подальшої роботи і вдосконалення. «Напрацьовано загальне поле рекомендацій, яке треба адаптовувати до ситуації війни», — зауважив медіаюрист Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай. «Ці рекомендації — це загальні межі, які мають бути наповнені конкретнішим змістом в умовах України», — висловила свою точку зору експертка Незалежної асоціації телерадіомовників Ольга Большакова.

У кулуарах я почула думку, що міжнародним експертам, на жаль, не вдалося повною мірою врахувати поточну ситуацію в Україні й наявність країни-агресора, яка веде гібридну війну проти України. Хоча документ і напрацьовувався в результаті інтерв’ювання кількох десятків представників українських медійних організацій, державних інституцій та журналістських об’єднань.

Рекомендації складаються з восьми блоків: щодо іноземних журналістів і медійних інституцій, щодо діяльності журналіста на окупованій території, щодо гарантування об’єктивного й точного інформування у проблемному контексті, щодо кращого практичного розуміння рішень Європейського суду з прав людини та інших інституцій, щодо регулювання контенту в соціальних мережах, щодо вдосконалення режимів саморегуляції традиційних медіа, щодо спеціальних стандартів для ньюзрумів та контенту, генерованого користувачами, щодо продовження конструктивного діалогу з європейськими інституціями.

У результаті спілкування з українськими колегами міжнародні експертів дійшли думки, що на свободу медіа в Україні нині впливають три ключові фактори:

  • проблема так званої патріотичної журналістики й визначення пропаганди;
  • прозорість власності і фінансування, поточні економічні реалії ЗМІ в Україні;
  • збереження територіальної цілісності України та захист свободи преси й доступу до інформації під час конфліктів.

Рекомендації міжнародних експертів базуються на основних міжнародних принципах:

  • свобода вираження поглядів та свобода інформації є універсальними важливими правами людини, які захищають осіб у наведенні думок, отриманні та передачі інформації та ідей будь-яких видів;
  • здійснення цих прав безпосередньо пов’язане з цілями та належним функціонуванням плюралістичної демократії;
  • відповідні права захищені незалежно від кордонів, а це означає, що жодні обмеження не можуть виходити виключно з територіального походження висловлювань;
  • свобода вираження поглядів і свобода інформації, а також інші права, що захищаються міжнародним правом, не є абсолютними й тому можуть бути предметом застосування певних обмежень та умов;
  • міжнародне право чітко передбачає, що в будь-яких національних фактах та обставинах такі обмеження є винятковими й повинні відповідати низці вимог, відомих як трискладовий тест. Цей тест вимагає: 1) будь-яке втручання має бути передбачене законом; 2) втручання має забезпечувати законну мету, що міститься у відповідній нормі; 3) обмеження має бути строго необхідним у контексті демократичного суспільства, з тим щоб адекватним чином захищати одну з цих цілей відповідно до ідеї пропорційності.

Джоан Барата Мір зробив важливе уточнення: міжнародні стандарти — це зовнішні межі, яких не можна перетинати національним органам влади. Тобто міжнародні стандарти дають національним органам влади так звані межі розсуду, які кожна країна вже наповнює індивідуальними нормами. Наприклад, міжнародне право чітко вказує, що має заборонятися на національному рівні пропаганда війни. Але щодо пропаганди як явища загалом міжнародне право не настільки чітке.

У цілому розробники рекомендацій виступають проти обмежень свободи слова в інтересах національної безпеки. Якщо ж державні інституції вживають певних заходів у медіасфері для захисту національної безпеки, ці дії мають бути законними (тобто передбаченими законом), публічними, прозорими й обґрунтованими та не наділяти державні органи надмірними, широкими та дискреційними повноваженнями.

Найбільш суперечливий, на мій погляд, розділ презентованого документа — рекомендації щодо іноземних журналістів і медійних інституцій. Автори не зробили жодних ремарок чи уточнень про можливість обмеження дій і прав представників пропагандистських ЗМІ країни-агресора. Для всіх іноземних журналістів декларується рівність у правах, у доступі до інформації, у доступі до зон конфлікту, у захисті тощо.

Чому ситуація в Україні така особлива?

Чому наявні світові стандарти свободи слова не складаються в один пазл із поточною ситуацією в Україні, намагалася пояснити крізь історичний екскурс американська медіаюристка та журналістка українського походження Мері Мицьо:

  1. Майже всі найкращі стандарти захисту свободи слова (зокрема й Конвенція про права людини) були вироблені після Другої світової війни — тобто тоді, коли вже не було відчуття загрози національній безпеці. Стандарти після війни — інакші, ніж ті, що застосовуються під час війни.
  2. Стандарти захисту свободи слова приймалися в умовах холодної війни, коли головною загрозою світу була ймовірна ядерна війна.
  3. Найкращі практики приймалися країнами, які відправляли журналістів на війну в чужій країні. Це зовсім інші правила, ніж ті, коли війна відбувається на власній території.
  4. Правила, що застосовувалися під час Другої світової війни, нині неактуальні та несвоєчасні. Тому що в Другій світовій брали участь переважно недемократичні країни, які стали демократичними вже після війни.

Мері Мицьо

Співавторка рекомендацій Мері Мицьо

Таким чином, Україна змушена напрацьовувати нові правила і стандарти з урахуванням сучасних викликів гібридної війни. Проте, як влучно зауважив медіаюрист Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай, українське законодавство досі залишається «мирним» (тобто законодавством мирного часу). Ми не маємо надзвичайного стану ані в державі, ані на окремих територіях. Тож складно аргументувати будь-які обмеження.

Пані Мицьо нагадала також про обставини виникнення пропаганди. «Перша світова війна у США була дуже непопулярною. Сучасні методики пропаганди виникли в США під час Першої світової, щоб підбурювати підтримку бойових дій США в Європі. Тоді в США було багато і комуністів, і анархістів, і нацистських агентів. Під час Другої світової після нападу на Перл Харбор уже не було потреби підбурювати бойовий дух», — нагадала експертка.

За її словами, одна з головних характеристик пропаганди — це приховане джерело. «Закон про реєстрацію іноземних агентів (Foreign Agents Registration Act, FARA) у США був створений для того, щоб виокремлювати джерела іноземної пропаганди, щоб люди розуміли походження інформації. Американська журналістика під час Другої світової була під обмеженнями, це були суто патріотичні новини (у газетах, на радіо, у збірках візуальних новин перед показом фільмів у кіно). Під час війни відбувалися арешти агентів впливу. Коли війна скінчилася — з’явилися рішення Верховного Суду, що такі міри були надмірними. Але під час війни таких рішень не було», — зауважила пані Мицьо.

Американська експертка наголосила на ще одному важливому аспекті. Держава не має права на свободу слова — свобода слова захищає людей і, можливо, юридичних осіб від держави. Відповідно, державні ЗМІ як інструменти держави не підпадають під захист статті 10 Конвенції про права людини (гарантії захисту свободи слова). «Надання державам і урядам права на захист свободи слова призведе до знищення незалежних ЗМІ. Коли представників ТАСС (російського державного інформаційного агентства. — ДМ) ставлять в один ряд із представниками незалежної преси — це профанація свободи слова», — сказала пані Мицьо. Але вона наголосила, що не можна позбавляти права на свободу слова громадян держави-агресора.

Що запропонували українські експерти?

Роботу над адаптацією міжнародних рекомендацій до українського контексту вже почали українські медіаюристи — учасники National Media Talk. За перший день конференції зібрана з українських експертів робоча група напрацювала шість правил, які визначають підхід, що може застосовуватися до суб’єктів країни-агресора.

Ольга Большакова, Ігор Розкладай, Павло Моісеєв

Українські медіаюристи Ольга Большакова, Ігор Розкладай, Павло Моісеєв

1. Під час міжнародного збройного конфлікту основною метою збору, зберігання, поширення та використання інформації суб’єктами країни-агресора на території країни, що зазнала агресії, є спричинення шкоди задля отримання переваги в конфлікті, а саме — деморалізації громадян, деструкції гуманітарних цінностей, дезінформації населення тощо.

2. На цих підставах під час міжнародного збройного конфлікту суб’єкти країни-агресора позбавляються права на свободу висловлювань на території країни, що зазнала агресії.

«У період збройного конфлікту на території держави, що зазнала агресії, суб’єкти країни-агресора мають основну мету — отримати перевагу у конфлікті та завдати шкоди. Це є презумпцією — так само, як під час виборчої кампанії ми презумуємо, що всі дії кандидатів переслідують єдину мету — перемогти на виборах. Виходячи з цієї презумпції, ми констатуємо, що під час збройного конфлікту суб’єкти країни-агресора на території країни, що зазнала агресії, позбавляються права на свободу висловлювань», — пояснила перші два положення Ольга Большакова.

3. У розумінні цих положень, суб’єктами країни-агресора вважаються громадяни країни-агресора та юридичні особи — резиденти країни-агресора, а також юридичні особи, власниками або кінцевими бенефіціарами є громадяни або юридичні особи — резидента країни-агресора.

4. Ці правила також можуть бути застосовані під час інших міжнародних конфліктів, визнаних вищим органом державної влади країни, що зазнала агресії.

5. Ці правила також можуть бути застосовані до країн, вищі органи державної влади яких публічно підтримали агресію.

«Йдеться про те, що ці правила можуть бути поширені на країни, які є союзниками агресора, які публічно підтримали агресію. Ці правила також можуть бути застосовані щодо інших конфліктів, які не мають збройного характеру. Наприклад, проблеми, з якими зіштовхнулася Україна, так само актуальні в Балтії, хоча там немає збройного конфлікту», — пояснила пані Большакова.

6. Ці правила не застосовуються до суб’єктів країни-агресора, які публічно засудили агресію, визнають територіальну цілісність країни, що зазнала агресії та міжнародне право.

«Найголовніше — ці правила не поширюються на осіб, які публічно засудили агресію, визнають норми міжнародного права і територіальну цілісність країни, яка зазнає агресії. Наша проблема в тому, що ми не підтримуємо опозиційних ЗМІ в Росії. Це величезний ресурс, який ми поки що не застосовуємо для боротьби з агресією», — зауважила пані Большакова.

Більшість напрацювань українських медіаюристів знайшли підтримку учасників National media talk. За винятком одного: Мері Мицьо вважає неправомірним і надмірним позбавляти права на свободу слова громадян держави-агресора в країні, яка стала жертвою агресії (саме громадян, але не державні або підконтрольні державі мас-медіа). Вона провела також аналогії з морським правом, у якому є визначення «дружного» і «недружного» суден. «Один із критеріїв недружного судна — це трансляція ворожої пропаганди проти держави, у територіальних водах якої перебуває це судно», — нагадала вона.

Якщо поєднати правила, запропоновані українськими медіаюристами, з драфтом рекомендацій від міжнародних експертів та апробувати настанови на практиці, Україна сформує свій кейс поєднання свободи слова та національної безпеки, який стане в нагоді іншим країнам, що потерпають від гібридної агресії.

Фото: Сергій Савченко, National media talk

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1051
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop