Рік, що минає, приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однію з найдражливіших тем стало питання «мови ворожнечі» у ЗМІ.
На жаль, у цій проблемі більше міфів, емоцій та небажанння чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. «Детектор медіа» вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві, власне, адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.
Ми поставили експертам кілька запитань, починаємо публікувати їхні відповіді.
Ірина Виртосу, головна редакторка сайту Центру інформації про права людини, журналістка, координаторка Журналістської мережі з прав людини, тренерка:
1. Єдиного визначення — єдиного, жорстко закріпленого в міжнародних конвенціях, — немає, як не дивно. У різних міжнародних документах так чи інакше згадується про поняття hate speech (у перекладі українською — «мова ворожнечі» або «мова ненависті»).
Якщо дуже загально, то мова ворожнечі — це будь-яке дискримінаційне, некоректне висловлювання до окремих груп чи спільнот або до окремих людей як представників цих спільнот за різними ознаками — етнічною, расовою, національною, віросповіданням, статтю тощо. Як правило, такі висловлювання не просто ображають, а підбурюють до расової ненависті, ксенофобії (страх усього чужого, несвого), антисемітизму (неприязне ставлення до євреїв), гомофобії (страх людей із гомосексуальною орієнтацією), сексизму (зневажливе ставлення до жінки, чоловіка) тощо.
Я навмисно даю хоча би прості пояснення всім цим термінам. Нерідко журналісти, описуючи якусь проблему, часто забувають своїм читачам, слухачам… просто пояснити поняття.
Термін «мова ворожнечі» почав набувати свого значення в ХХ столітті із рухом за громадянські права, заборони расової дискримінації, Голокосту.
У наш час цей термін поширюється не тільки щодо етнічної ознаки (наприклад, коректно вживати «темношкірий», «єврей», «ром»). Уже давно не компліменти сексистські висловлювання та анекдоти про білявок.
Нерідко в ЗМІ, у публічних виступах політиків з’являються некоректні висловлювання не тому, що хотіли свідомо образити, а через незнання. Я нікого не виправдовую, просто для України так звана м’яка форма мови ворожнечі й невігластво — часто є «нормою».
Так, нещодавно народний депутат Антон Геращенко здобув перемогу в антипремії «Дискримінатор року — 2016» у номінації «Язик мій — ворог мій». Цю премію щорічно визначає Коаліція з протидії дискримінації.
«Переміг» Антон Геращенко, здавалося б, тільки через те, що в інтерв'ю виданню «Корреспондент.net» запропонував Надії Савченко «йти заміж і народжувати, а не займатися політикою».
В Україні так само немає культури вибачення за свої образливі слова — хіба що тільки після скандалу, й то не факт.
Та якби чиновники, політики, лідери думок і ЗМІ навчилися б вибачатися за свої некоректні висловлювання, це би стало сигналом і для їхніх прихильників та опонентів (виборців?): мовляв, він/вона визнає свої помилки у словах і готовий/а їх виправляти.
До слова, минулого року в номінації «Язик мій — ворог мій» відзначився Володимир Спільниченко, виконавчий директор НСК «Олімпійський». Після скандалу у зв’язку з побиттям темношкірих уболівальників на НСК «Олімпійський» директор стадіону запропонував зробити «окремий сектор для чорношкірих».
Мова ворожнечі дуже тісно пов’язана з нашими стереотипними уявленнями про спільноти, про групи людей, яких нерідко називаємо вразливими тощо.
Під журналістськими матеріалами про біженців із інших країн я частенько читаю коментарі на кшталт «приймати сирійців??? Нам що своїх біженців зі сходу мало…».
До речі, розрізнення і протиставлення «ми — вони», «у них — у нас», «наші — їхні» плюс контекст є елементом мови ворожнечі.
Порівняйте: Марш рівності в деяких ЗМІ подається як гей-парад. Здавалося б, яка різниця, яке слово — парад (розвага, гуляння ) чи прайд (переклад з англ. — гордість, повага). Однак такі висловлювання формують відповідне ставлення, типу «у нас війна — а в них свої масові гуляння». А потім — безвідповідальність і дуже серйозні наслідки. Наприклад, напад на Марш рівності або підпал кінотеатру «Жовтень» представляється в суді як адміністративне правопорушення і подається ледь не як виправдання: «ну, так же напали на цих геїв, якби ж там були нормальні…».
У цивілізованих країнах світу мотив ненависті, мова ворожнечі розглядається як підстава до злочину на ґрунті ненависті, в українських судах, публічних виступах політиків чи у ЗМІ — часто як виправдання.
Або ж зміна термінології відбулася в законодавстві, але не всі державні чиновники про неї чули. Як, наприклад, із терміном «особа з інвалідністю» замість «інвалід». Відповідно до закону всі інші офіційні українські нормативні акти, які мають у текстах слово «інвалід», мають бути відкориговані.
Однак досі продовжують підписуватися нові закони зі словом «інвалід», а політики та медіа активно його вживати (власне, як і словосполучення «люди з особливими потребами» тощо).
Як на мене, чим більше буде інформативних матеріалів, у яких роз’яснюються всі ці важливі моменти, тим нижчий рівень напруги буде в суспільстві, навіть у наш час, коли маємо збройний конфлікт на сході України.
2. Найчастіше дегуманізація особи відбувається в контексті збройного конфлікту на сході України. Про це особливо важко писати й говорити, якщо задумуватися, що за кожною смертю — жива людина. З іншого боку, інколи ми дуже легко торгуємося словами «бойовик», «ворог», «смерть», «наша кров», «зрада», «перемога…».
Навіть поверхово оцінимо промови політиків довкола війни і наші журналістські матеріали. У публічних виступах зашкалюють слова «АТО», «війна», «кров». Ці слова викликають дуже сильні емоції, якими легко маніпулювати й досягати своєї політичної чи пропагандистської мети.
Скоро Новий рік. Заради професійної цікавості можна просто порахувати, скільки і в якому контексті (це важливо!) у святкових новорічних привітаннях публічних осіб пролунає «війна», «бойовики», «АТО», а скільки — «мир». Дуже хочеться бути оптимісткою…
3, 4. Я не можу назвати точних цифр — для цього краще звертатися до експертів, які проводять серйозний моніторинг ЗМІ чи аналіз виступів політиків.
За моїми спостереженнями, розуміння мови ворожнечі в медіа все ж таки підвищується. Та як це використовується? Ми зрозуміли, що це погано, й шукаємо інші слова та змінюємо кут подачі матеріалу, шоу? Чи… мову ворожнечі використовуємо як «інструмент» задля просування своїх ідей, або щоб зробити програму видовищною, а статтю рейтинговішою?
Можна ж сказати коректно «ром», але запакувати в таку форму, що частина громади змушена буде покинути свої домівки. Це я пригадую нещодавну трагедію в Лощинівці та як на неї відреагували українські ЗМІ.
Якось на одному з майстер-класів про мову ворожнечі мене запитали, а як журналістам реагувати, коли в інтерв’ю один чиновник сказав слово «циган». Я пропоную спочатку видихнути. Якщо це незнання термінології (що неприпустимо для представників держави), можна поправити, пояснити і в статті не вживати. Якщо ж після роз’яснень усе одно йде транслювання некоректних висловлювань і вживання мови ворожнечі — це вже питання компетентності держпрацівника і, можливо, привід до скандалу та його звільнення.
Однак абсолютно неприпустимо вживати мову ворожнечі посадовцями високого рангу, політикам, публічним особам, лідерам думок і медіа, звісно. Реакція громадянського суспільства на такі висловлювання має бути не поблажлива, а осудлива.
Як, наприклад, благодійна організація «Восток СОС» та інші громадські організації миттєво відреагували на коментар міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, який звинувачував переселенців у «загостренні криміногенної ситуації». Моя близька подруга, фахова юристка, з досвідом роботи в міжнародній місії ООН, переселенка з Криму відверто плакала, слухаючи ці слова. А міністр досі при посаді й не пригадую, щоби вибачався.
Повторюся, мова ворожнечі з уст високопосадовців — це сигнал для інших: мовляв, ображати можна! А не просто щось необдумано сказав/сказала.
До слова, про мову ворожнечі слід дізнатися і всім тим, хто готує публічні промови, асистентам, копірайтерам та іншим. Як правило, це невидима категорія працівників. Але помічники буквально «підставляють» своїми медвежими послугами.
І наостанок із оптимістичного. В Україні формується журналістське коло професіоналів, яким не байдуже до мови ворожнечі і які чутливо на неї реагують. Зокрема, молодь.
Я часто спілкуюся зі студентами-журналістами різних університетів. Для них ця тема — не відкриття. Так, професійну насолоду я отримала, дискутуючи нещодавно зі студентами Могилянської школи журналістики. Відкриті до теми студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса. У межах курсу «Правозахисна журналістика», який я координувала, бакалаври-журналісти Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка мали можливість поспілкуватися з крутими спікерами з теми мови ворожнечі (Максим Буткевич), питання гомофобії (Таїса Геращенко), про права переселенців (Альона Луньова) та іншими. У більшості випускників цього курсу вже є щеплення від мови ворожнечі. І я вірю, що в своїй роботі вони не послуговуватимуться примітивними дискримінаційними висловлюваннями та стереотипами, а шукатимуть нові форми подачі важливих соціальних проблем.
Богдан Червак, перший заступник голови Держкомтелерадіо:
1. Запитання більше стосується журналістів і політиків. Та не думаю, що журналісти й політики однаково тлумачать термін «мова ворожнечі». Першим, здебільшого, йдеться про відповідні характеристики своїх політичних опонентів. Другі, як правило, мають на увазі певні стандарти у журналістиці, які не слід порушувати, або яких треба дотримуватися.
2. На жаль, у політичних цілях в Україні використовують усе, навіть грубу фізичну силу, не кажучи вже про «мову ворожнечі».
3. Проблема з використанням «мови ворожнечі» в українських ЗМІ, якщо така існує, з’явилася з початком російсько-української війни, зокрема, її активної фази в інформаційній сфері. Цю пошесть в Україну занесли московські пропагандистські ЗМІ.
Російська пропаганда перейшла всі моральні межі: активно використовує відверту брехню, фальсифікації, підтасовки, зокрема й «мову ворожнечі». Інколи українські журналісти намагаються «адекватно» реагувати, тоді й з’являється «мова ворожнечі» в наших ЗМІ. Але, наголошую, ця пошесть прийшла до нас із РФ.
4. Я би розглядав питання використання «мови ворожнечі» журналістами в контексті загального рівня вітчизняної журналістики і засобів масової інформації. На жаль, у нас забагато прикладів, коли з’являються неперевірені факти, поверхово осмислюються проблеми, не перевіряються джерела інформації або ж використовуються сумнівні джерела. Щоби якось надолужити свій непрофесіоналізм, окремі журналісти вдаються до «мови ворожнечі». Усе це понижує загальний рівень нашої журналістики, а тому треба позбуватися не лише «мови ворожнечі», але й інших вад.
Отар Довженко, викладач Школи журналістики Українського католицького університету:
1. Думаю, що розуміння є, але це поняття значною мірою стало заручником революційно-воєнної невротизації суспільства та непотрібної та прикрої дилеми «патріотизм або професіоналізм». У середовищі українських медійників і громадських діячів є досить велика група людей, які вважають саму ідею стандартів та етичного самообмеження антиукраїнською, оскільки вона «працює проти перемоги». Один із моїх френдів на фейсбуку якось написав: «До ворога застосовуємо мову ворожнечі — хіба не логічно?». Сперечатися з цим аргументом можна в термінах «примирення, треба говорити з людьми» і так далі, але це контрпродуктивно. Набагато валіднішими є аргументи, що стосуються професійного обов’язку журналіста змальовувати ситуацію якомога правдивіше. Емоційна оцінка — позитивна чи негативна, немає різниці — в цьому випадку віддаляє аудиторію від реальності. На жаль, суперечки на цю тему зазвичай відбуваються в дусі тієї самої мови ворожнечі, яка застосовується щодо адептів стандартів і нейтрального висвітлення ситуації (найбільше від цього страждає «Громадське»). Ну а в журналістській практиці найбільше проблем виникає з тим, щоби дібрати термінологію, яка, з одного боку, не є мовою ворожнечі, а з іншого — не легітимізує окупації та дій агресора. Щодо цього в мене самого більше запитань, ніж відповідей.
2. Людей завжди легше згуртувати не за щось, а проти чогось. І мобілізувати також. Не дарма на акції протесту приходить більше людей, аніж на толоку. Тому, звісно, багато політиків гуртують людей проти інших людей, і медіа їм у цьому допомагають. А ті медіа, які їм у цьому не допомагають, тавруються як зрадники. Але я би не сказав, що це системна проблема.
3. Як на мене, в медіа мови ворожнечі поменшало. По-перше, збройний конфлікт став хронічним і сприймається в суспільстві менш гостро. Переселенці, які були в 2014–15 роках однією з мішеней мови ворожнечі, або асимілювалися, або повернулися — вони вже значно менш помітні. Усе-таки мова ворожнечі — ознака гострої реакції, а гостра реакція не може бути тривалою, вона виснажує. Суспільство звикло, медіа переключилися на інші теми. Крім того, зараз «мирний» рік — попереду немає виборів. Боюся, що 2018 року, коли знову почнеться передвиборча колотнеча, мови ворожнечі побільшає знов.
4. У журналістському середовищі відбулася фрагментація й поляризація, і питання мови ворожнечі та співпричетності/відстороненості у висвітленні дражливих, конфліктних тем якраз і було однією з головних причин. Є група ЗМІ та окремих журналістів, які фанатично уникають мови ворожнечі й добирають найнейтральнішу лексику — аж до того, що сили правопорядку (армія, Нацгвардія і т. п.) та сепаратисти для них є рівнозначними сторонами конфлікту. Як на мене, це надмірність. Є інша група ЗМІ, яка, навпаки, фанатично «називає речі своїми іменами», використовуючи лайливі, найгрубіші слова на позначення сепаратистів, росіян, прибічників сепаратистів, а часом і мирного населення. Виправдовується це зазвичай міркуваннями патріотизму. І є найбільша група, яка не має визначених стандартів і обмежень щодо цього, тому там може ситуативно траплятися мова ворожнечі. Наприклад, у колумністиці. Це, як на мене, досить небезпечна ситуація, бо кожною з цих груп можна маніпулювати у свій спосіб.
Фото Богдана Червака - Максим Лісовий
Фото Отара Довженка та Ірини Виртосу - з Facebook
Ілюстрація: www.braingrinder.org