Французький драматург Адріан Декурсель стверджував, що «Журналіст - це письменник, редагований своєю газетою». Цей процес, вочевидь, свого часу довелося пережити й метрам художньої літератури - французу Гі де Мопассану, американці Маргарет Мітчелл, італійцю Умберто Еко, іспанцю Артуро Перес-Реверте, чеху Карелу Чапеку та десяткам інших письменників світового рівня, які прийшли в літературу з журналістики. А декому випало на долю ще й стати редакторами й правити тексти інших.

Ми запитали українських поетів та прозаїків, що було і є для них первинним - журналістика чи літературна творчість, та наскільки пов'язаними вони вважають ці дві професії чи то пак стилі життя. А ще попросили згадати свій найцікавіший журналістський досвід. У першій частині опитування свої історії розповіли Ірена Карпа, Володимир Арєнєв, Катерина Бабкіна, Леся Воронина, Олег Коцарев та Андрій Кокотюха.

Останні двоє, до речі, є авторами й «Детектор медіа». У нашій редакції колись працювали прозаїк Олег Шинкаренко та поет Юрко Космина, колонки дописували Тарас Прохасько, Михайло Бриних та інші літератори. Та й зараз серед нас є двоє поеток - літературний редактор видання Катріна Хаддад-Розкладай та журналістка «Дусі» Галина Танай. У сьогоднішній підбірці маємо відповідь колишнього заступника шеф-редактора «Детектор медіа» Отара Довженка.

Всі герої другої частини опитування - досвідчені журналісти друкованих видань, радіо або телебачення, які, зокрема, працювали у жанрах репортажу, розслідування, інтерв'ю, а десь між насиченими журналістськими буднями прийшли в літературу. Дехто з них має поважний доробок художніх творів, а дехто видав лише одну книгу, проте таку, яка привернула увагу читачів та критиків.

Михайло Бриних

Автор чотирьох романів та трьох томів із серії «Шидеврів світової літератури» доктора Падлючча. Друкувався у багатьох виданнях, працював на радіо та ТБ, очолював відділи культури в журналі «Україна» та в «Газеті по-київськи»

Я ніколи не відокремлював для себе різні царини текстотворення, тому про журналістику від початку мав хибні уявлення, намагався відшукувати в ній насамперед якусь літературну цінність.

Першу статтю я написав для київської газети «Приватна справа» (здається, в 1991 чи 1992 році). Газета була нібито про бізнес, але я наваяв щось про музику. Потім був тривалий і тремтливий період штатної співпраці з журналом «Україна». Відтак першим і найкращим моїм вчителем журналістики був тодішній редактор часопису Олександр Климчук. Мабуть, це і був найяскравіший журналістський досвід - велике шобло всіляких знань і відкриттів.

Журналістику як фах я покинув у 2004 році, після співпраці з «Газетою по-київськи» в якості редактора відділу культури. Потім, звісно, було ще багато всілякої есеїстки-колумністики, але це вже відбувалося (і триває) в якомусь спорадичному та хаотичному форматі.

Регулярне писання текстів для мене давно стало шкідливою звичкою, і я відвик розмежовувати «роман» і «статтю» - це лише питання часу та енергетичних витрат. Просто я вже більш як двадцять років пишу і пишу, й цьому немає кінця-краю. А втім, на моє глибоке переконання, журналістика як жанр настільки змінилася протягом останнього десятиліття, що її варто було б уже й поховати. Без салютів, тихо, по-домашньому. І не згадувати. Скрипаль не потрібен нашому суспільству. Про стиль життя не можу нічого сказати, я в цьому нічого не розумію, живу без стилю - і нормально.

Лариса Денисенко

Авторка десяти романів, юрист. Співпрацювала з телеканалами «1+1» та СТБ, виданнями «Високий замок», «Право України», «Абетка Права», «Профіль», «Фокус», «Женский журнал», «ШО», DW, Feuilleton, Euxeinos, «Новое время» та іншими. Зараз - ведуча «Громадського радіо»

У літературу я прийшла з юриспруденції, в журналістику - з літератури. Власне, завдяки одному письменницькому інтерв'ю. Його у мене брала Антоніна Малей. Після нього на мене звернули увагу на «1+1» і запросили спробувати свої сили в якості автора і ведучої культурологічної програми «Документ». Я приєдналася до команди потужних професіоналів Анатолія Єреми та Юрія Макарова, Соломії Зінчук, Вікторії Лезіної-Масляної, Лесі Харченко, Дмитра Крижановського, Лариси Стрижевської, Олени Чекан, котрих я вважаю своїми провідниками та ненав'язливими викладачами.  

Вся робота в «Документі» була яскравим досвідом, бо висвітлювати питання культури - це наче закінчити мистецькі курси. Тому що про мистецтво сучасності і минулого дізнаєшся від людей, котрі обожнюють те, чим займаються самі, а також цінують напрацювання тих, хто формував і українські, і міжнародні, і різноманітні культурні канони, і альтернативну/паралельну канонам культуру. Крім того, додається досвід, як працювати з оператором, котрий може захропіти під час ефіру, як на це може зреагувати пристрасний іспанський танцівник фламенко, як через одну енергетично потужну письменницю ламаються всі технічні прилади, як спілкуватися з художником, котрий відповідає в стилі: «Ага. Цілком може бути. Ну, може бути й таке».

Я себе зараз вважаю насамперед правником, котра добре володіє словом і не є байдужою до людей та життя. Власне, суто з моїх суб'єктивних міркувань ця небайдужість, деякі аналітичні здібності, почуття гумору та вміння відчувати слово і робить з мене журналістку та письменницю. І ніхто не знає, де починається друге або третє, і чи обов'язково при цьому «вбивати» перше.

Олег Криштопа

Автор чотирьох книг прози та однієї в жанрі художнього репортажу. Друкувався у різних виданнях, був заступником редактора газети «Західний кур'єр», працював на радіо та ТБ, зокрема у проекті журналістських розслідувань «Закрита зона». Зараз робить історичний проект «Машина часу» на «5 каналі»

У літературу і журналістику прийшов з... інженерії. Коли вчився на третьому курсі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, почав писати оповідання. Отримав премію конкурсу видавництва «Смолоскип», яка давала змогу опублікувати книжку. Мама хотіла влаштувати мене на роботу в СБУ, а друзі-письменники з рідного Івано-Франківська почали наполегливо радити йти в журналістику - мовляв, письменник (а ні я себе, а на вони мене інакше не сприймали) може заробляти тільки цим. Познайомили з Іваном Вовком, який очолив місцеву ТРК «Вежа» і збирав команду.

Весною він сказав, що нове телебачення запрацює восени і щоб я готувався. Але не минуло і двох тижнів, як дідусь з бабусею повідомили мені телефоном (це ще був час без мобільного зв'язку), що Вовк чекатиме мене зараз, ба навіть хвилин 20 тому, в редакції. Якраз тривав попередній захист дипломів, а я плюнув на все і побіг. Вовк запитав: «А чи всі готові завтра починати працювати?» Я не задумуючись відповів ствердно. Виявилося, йшлося не про ТБ, а всього лише про місцеві новини на ФМ-радіо - шість випусків на день. Вже за добу ми почали виходити в ефір, досвіду не було ні у кого. Відповідним вийшов і перший репортаж - це була якась колегія Івано-Франківської ОДА. Голова прийшов, здавалося, з важкого «бодуна». Постійно прикладався до пляшки «Боржомі», жував жуйку, пітнів і гримав на підлеглих. Крім новини про якісь рішення я описав усе, що бачив. Усі на роботі сміялися. Наш диктор - Оленка Колотенко - мало не зірвала ефір, бо зареготала просто під час начитування тексту. Потім були курси ВВС і ставлення до текстів стало «надто» серйозним.

Найяскравіший досвід? Важко відповісти. Тут і розслідування (тривалістю у кілька років) про затоплену хімічну зброю біля берегів Криму, і напади «гопників» (сьогодні їх назвали б «тітушками») під час виборів 2004-го на Закарпатті і Луганщині, і затримання ФСБ на російському кордоні, і схожа історія на кордоні Білоруському... Яскраво усе - це тема не однієї книжки, що вже казати про інтерв'ю.

Розслідуванням я присвятив більше восьми років життя. Виробилася навіть певна адреналінова залежність. Останнім часом переважно живу в телевізорі. Робив документальні фільми для «1+1», розслідування для «5 каналу», «UA:Першого» (тоді ще «Перший національний») і ТВі.

Потім була перемога в конкурсі репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», і завдяки цьому з'явилася на світ моя книжка «Україна. Масштаб 1:1». Власне, художній репортаж - це якраз повне поєднання журналістики і літератури. Література нон-фікшн.

Наскільки ці професії пов'язані - це, мабуть, найскладніше, запитання. Думаю, все індивідуально. Професія журналіста зараз десакралізована. Журналіста перетворили в цитувача, у кращому разі - ведучого-модератора. Замість того щоб дізнаватися і розповідати, ця роль звелася до банальної вибірки цитат. Професійний рівень низький. У цьому сенсі професії ніяк не пов'язані. Але, звісно, є колумністика і репортажистика, яка їх дуже пов'язує. Мене особисо тішить, що останнім часом багато журналістів стали повноцінними письменниками, навіть не виходячи за межі свого жанру. Згадаю тут репортажистку Наталю Гуменюк, Олексія Бобровнікова, Дениса Казанського, Іру Гещук (хоч вона вже навіть не журналіст), Олю Калиновську, Дарину Феденко. І вибачте, кого не згадав. А до чого тут питання про стиль життя? Журналіст живе ногами, письменник - руками? І для однієї і для іншої професії (якщо ми не говоримо про поетів) необхідний досвід, який здобувається у поїздках і постійному спілкуванні з різними людьми. І ті й інші схильні до вживання. А так... Всі ми люди. І всі потроху і письменники, і журналісти. Ми всі розказуємо історії: письменники - вигадані, журналісти - ні. Хоча ніхто, крім журналістів, не знає, де ж межа між реальністю і фантомом.

Ірен Роздобудько

Авторка понад 20 романів, кіносценарист та викладач сценарної майстерності в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Працювала над програмою для школярів на «Українському радіо», друкувалась у донецькій пресі та в щоденній газеті «Всеукраїнські відомості», журналі «Наталі». Вже багато років є головредом журналу «Караван историй. Украина»

Я навчалася на журналістиці в Київському державному університеті. Під час навчання дописувала до різних періодичних видань. А література прийшла до мене сама - років з шести, коли я почала багато читати, а згодом - записувати свої думки в нотатники.

Усі ЗМІ, з якими я співпрацювала, були досить різноманітними, все було цікавим і новим. Можливо, «найжорстокішим» став досвід роботи в щоденній газеті, адже там всі журналісти проходять те, що я називаю «м'ясорубкою». Хто крізь неї пройде - той стає справжнім журналістом.

Для того щоб стати письменником, не обов'язково бути журналістом - це різні іпостасі! Я з перших рядків можу відрізнити твір, написаний журналістом, адже професія накладає певний відбиток на стиль, на форму, навіть просто на побудову речення. Не знаю, добре це чи погано, але так воно є. Навички до писання не завжди «перегукуються» з тим, що називається хист, покликання, дар, талант.

Журналістика - професія, письменництво - стиль життя. Професії можна навчити, покликання ж дається від народження. Ось такий секрет.

Артем Чапай

Автор трьох романів. Дописував до видань «Дело», «День», був новинарем-міжнародником в агентстві «Українські новини», співпрацював з багатьма інтернет-виданнями різної тематики. Остання робота - репортер видання INSIDER. Зараз Артем взяв відпустку по догляду за двома синами

Я прийшов спершу в журналістику з перекладів, тож став новинарем-міжнародником, а в літературу - із блогерства. Це відбулося паралельно, незалежно від журналістики і несподівано для мене.

У 2004 році, напередодні виборів, мене взяли новинарем в інформагенство «Українські новини». Я ще застав той час, коли міністр Костянтин Грищенко за Кучми літав у міжнародні відрядження чартерами, з повними літаками журналістів. А потім мене відрядили на вибори з Морозом, на розігріві у якого тоді виступав Луценко. Словом, за той рік я наїздився і по Україні, і по Європі, й отримав смак до мандрів, а вже мандри пізніше несподівано зробили з мене письменника.

А найяскравіший досвід отримав уже під час цієї війни, коли мене прийняли за «наводчика-корректировщика» бойовиків чи когось у цьому дусі. Більше я такого яскравого досвіду не хочу. Найвдаліший мій досід - робота репортером в INSIDER. Причому, я так розумію, туди мене взяли вже частково через реноме письменника - Максим Камєнєв виявився фанатом моєї книги «Авантюра» й дав мені фактично карт-бланш. У цьому виданні дуже класний колектив.

У 2007 році, через два тижні після початку роботи, мене попросили звільнитися з газети «Дело», сказавши, що я не вмію писати. І, мабуть, справедливо - так, як вони хотіли, я писати не міг. Але я цього не соромлюся. Хантера Томпсона колись попросили написати репортаж про те, як на перегонах кінь перестрибнув через паркан. Він довго сидів, написав «Кінь перестрибнув через йоханий паркан», встав і пішов геть.

У 2004-му я відчув себе лівим, а під час передвиборчих поїздок піддався на особисту харизму Юрія Луценка, який тоді був соціалістом. Став писати до газети «Товариш» та сайту Спілки молодих соціалістів. Частини моєї першої книжки «Авантюра» колись були репортажиками для них. Припинив цю співпрацю у 2006 році, коли Мороз пішов на співпрацю з Януковичем. Пам'ятаю, я був у штаті Оахака в Мексиці, коли прочитав про це в новинах - кілька днів ледь не плакав, написав вірш про те, що і в Мексиці, і в Україні вічно якась херня.

Я багато працював як перекладач і як журналіст із сайтом ТЕКСТИ.org.ua. Книжка «Подорож із Мамайотою в пошуках України», яка ввійшла потім у топ-5 книг року ВВС, починалася як серія мандрівних нотаток для цього ресурсу.

Зараз я поки що пішов з журналістики, бо двоє маленьких дітей, і моя черга сидіти в декреті. Дружина теж хоче займатися чимось для самореалізації, а не ставати домогосподаркою. Тож ми вирішили по черзі йти у відпустку (по року). Ну і паралельно я все-таки пишу художні тексти.

У мене більші письменницькі амбіції, ніж журналістські. З іншого боку, мені подобаються скоріше хороші тексти, ніж хороша інформація. Скажімо, як читач я у двадцять разів більше часу виділяю на книжки, ніж на ЗМІ.

Подобається відчуття, коли тексти живуть довго. Скажімо, моя перша «Авантюра» в літературі зараз читається абсолютно так само, як у 2008-му, а от журналістські тексти вже дворічної давності навіть самому нецікаво перечитувати. Можливо, винятком стане наша з Катею Сергацковою збірка репортажів «Війна на три букви». Хоча нещодавно читав її уривки у Чехії та Польщі - і до журналістської складової питань нема, а от уже літературна викликає невдоволення (адже журналістські тексти робляться більш аврально, якби я мав час, то відредагував би їх краще).

Журналісту треба вміти писати (Нема за що, Кеп), а то часом читаєш тексти - і, як літредактор, плюєшся.

З іншого боку, я відчуваю, як робота журналістом вчить писати. Ну, всі в курсі, що про це писав Хемінгуей, але він писав про стиль, а це питання смаку. А я от про інше - журналістика вчить, якщо хочеш писати не «з пальця». От через пару місяців у мене вийде книжка «Понаїхали» - водночас про наших мігрантів і про наших ксенофобів. Так-от, хоч вона суто художня - матеріал я збирав як добросовісний журналіст. Так що навички дуже навіть пов'язані, принаймні коли не йдеться про суто інтроспективні твори чи містику. Хоча Стівен Кінг у своїй «Про письменство» розповідає, як перед написанням містичної книги «Майже як бьюїк», де поліція розслідує надприроднє явище, він три дні їздив зі справжніми патрульними. Це по суті репортерська робота.

От що у журналіста і прозаїка дуже відрізняється, імхо, це стиль життя. Тут я можу говорити передусім про репортерів. Репортеру потрібно значно більше сміливості - це раз. Після потрапляння в полон і обстрілів я подумав, що якось хочеться своїх дітей дорослими побачити. По-друге, у репортера стиль життя значно нервовіший і більш нерівномірний. Скажімо, я міг кілька днів сидіти вдома, зате потім їхати у відрядження, лазити по болотах, ночувати в бомбосховищах. Це цікаво, але не для всіх періодів життя.

А у прозаїка головне, мабуть, - самодисципліна. Щодня в один час відключитися від усього й засісти за текст. Не менша самодисципліна треба й щоб у запланований час чи після запланованої кількості роботи встати. Щоб продовжити завтра. Бо писання прози - як марафон: якщо рвонеш уперед на перших трьох кілометрах, до фінішу не дотягнеш. А репортера, в більшості випадків, скоріше треба порівняти зі спринтером чи, ближче, баскетболістом: отримав м'яч - і на повній потужності.

Юрій Винничук

Поет, прозаїк та перекладач. Автор близько двох десятків книг. Написав кілька краєзнавчих книг про Львів, упорядкував антології української фантастики та казок. Його твори перекладено на понад десять мов. Працював редактором у газетах «Post-Поступ», «Гульвіса», «Поступ»

У 1973 році, коли я закінчив українську філологію, мене запросили на роботу в івано-франківську газету «Прикарпатська правда». Я там пропрацював біля півтора місяці, і КГБ мене звідти потурило. Та я не шкодую, бо та журналістика була для мене жахливою мукою - треба було їздити на заводи, в колгоспи, робити якісь тупі репортажі, які жодна нормальна людина не читала. Якби я там пропрацював довше, то не знаю, що б із мене вийшло. Бо люди, які тривалий час писали про надої, а потім бралися за літературу, так ніколи й не піднялися вище за матеріали про надої.  Яскравий приклад - проза колишньої журналістки Ганни Герман.

А з 1990-го я почав працювати у львівській газеті «Post-Поступ». Правда, не назвав би це журналістикою. Я писав есеї, друкував літературні матеріали (скандальні записки Роксолани «Житіє гаремноє»), дуже рідко - інтерв'ю. А якщо це був репортаж, то фіктивний - наприклад, про те, як я переночував під ліжком в Алли Пугачової, який передрукувало потім багато видань. Та й інтерв'ю часто були вигадані. Скажімо, з відьмою. Опісля народ засипав редакцію листами, прохаючи зустрічі з нею. То був час, коли пресу ще не атакували легіони псевдоцілителів.

У 1995 році «Post-Поступ» почив у Бозі. З 1996-го по 1998-й я редагував еротичну газету «Гульвіса», а з кінця 1998-го по 2006-й працював у газеті «Поступ». З 2006-го і досі редагую відновлений «Post-Поступ», де друкую політичні статті, есеї на теми культури й історії. З 2006-го щовівторка публікую статті на ТСН, а з цього року - ще й на сайтах «Оглядач» і «Збруч».

Однак я все ж розділяв би журналістику від есеїстки. Бо журналіст - це людина, яка робить репортажі, веде розслідування, бере інтерв'ю, пише матеріали з місця подій. Живі матеріали, а не висмоктані з голови. А я власне есеїст і публіцист.

Есеїстика з літературою не кусаються. Я пишу вільним стилем, без усіляких журналістських штампів. Тому це більше письменницький стиль, аніж журналістський. Однак і він має свої закони - я намагаюся писати цікаво. Але коли пишу прозу, не дозволяю своїм героям переходити в діалогах чи роздумах на голу публіцистику. На жаль, у деяких українських письменників присутня оця публіцистичність, коли герой поринає в глибокі роздуми про долю неньки-України. Цього не варто робити.

Стиль життя у мене все життя стабільний. Ще замолоду я постановив собі не працювати на жодній роботі, яка обмежувала б мій дорогоцінний час і на яку я мав би приходити о дев'ятій, а покидати її о 18-й. Тому вся моя літературна праця підпорядкована настрою. Однак колонки я пишу у визначений день.

Отар Довженко

Автор короткої прози, журналіст та медіаексперт. Друкувався у різноманітних друкованих виданнях, у 2006-2011 роках був заступником шеф-редактора «Детектор медіа». Зараз - викладач магістерської програми з журналістики Українського католицького університету

Мої літературні спроби були пов'язані з гормональним буянням пізньої юності й завершились приблизно десять років тому. За той нетривалий час, що я не стидався показувати комусь свої тексти, в мене вийшла книжка «Квітослава», яка згодом за дивним збігом була видана в Німеччині німецькою мовою.

Журналістикою я почав займатися приблизно в той самий час - у 2004-2005 роках. Однак, можна сказати, що прийшов «із літератури в журналістику», бо щоденне писання й редагування малоцінних текстів остаточно поховало в мені потяг до літератури. Перелічувати всі ЗМІ, з якими я співпрацював, навряд чи є сенс: найекзотичнішим, напевно, є журнал «Русский вопрос», а найбільше кілобайт моїх текстів  - в архіві «Детектор медіа». Зараз я вчу студентів не повторювати мої помилки і паралельно копирсаюся в їхніх текстах, що також притуплює бажання писати щось своє, і слава Богу.

У 2006 році написав останній більш-менш художній текст, який вийшов тільки в німецькому перекладі, позаяк щонайменше один український читач мав би образитись на його надмірну відвертість.

Насправді письменникові в усі часи була пряма дорога в публіцистику (і навпаки), бо чіткої межі між художнім і публіцистичним немає. Тепер є ще одна точка прямого дотику: нон-фікшн. Але не впевнений, що в Україні є письменники, крім Ліни Костенко, бо всі інші мусять робити щось інше, часом і кардинально інше, щоб заробляти на життя. Найстрашніше поєднання, яке я знаю - це письменництво плюс піар. Як на мене, це як огірки з молоком.

Олег Поляков

Автор роману «Рабині й друзі пані Векли», який вийшов цього року. Твір отримав схвальні відгуки Юрія Андруховича, Андрія Куликова, Олега Коцарева. До цього коротка проза дніпропетровського журналіста Олега Полякова виходила в періодиці. Поляков був редактором газети «Павлоградські відомості» та кількох журналів, співробітником Української асоціації видавців періодичної преси, працював і на львівському телебаченні

Як завжди, спочатку було Слово, а потім - мільярди його проекцій. Приблизно у 12-річному віці з'ясувалось, що книги мають на мене таку ж дію, як люди чи щось матеріальне: їжа, тепло, сон. А перший досвід літературного катарсису - це був роман Селінджера «Над прірвою у житі» - згадувався довше, аніж перший поцілунок.

Особливо тішусь з кількарічного досвіду провінційної журналістики в газеті «Павлоградські відомості». Де ще побачиш таких колоритних персонажів - робітників-поетів, відкривачів нових релігій, пілотів дельтапланів, винахідників-раціоналізаторів-алкоголіків! І все це на зламі тисячоліть! Щоб висловити весь той масив вічності, що являли собою ці люди у певних ситуаціях, журналістських методів було дещо замало... Журналістика могла описати їхні очі, а от вже проникнути далі, за очі - ні. Тут потрібні були Маркес з Борхесом в одному флаконі або Кафка з Бруно Шульцом.

На факультеті журналістики Київського університету ми з друзями створили Школу Вільних Мистецтв - мистецьку організацію, до якої, згідно її статуту, можна було вступити, однак залишити - неможливо. З того часу я приречений писати художні твори!

Якось у потязі Дніпропетровськ - Львів мені наснився неймовірно довгий і яскравий сон, головною героїнею якого була принцеса Ірландії. Це був ідеальний твір - від перших сцен і до фіналу. Я би навіть сказав - мій архетип літературного твору, з яким тепер постійно звіряюся.

Різниця між журналістикою і літературою дуже проста: перша обслуговує реальний світ, друга - метафізичний. Останнім часом реальності у світі дуже багато, а метафізики - усе менше, і тут я на боці меншості. Однак, щоб відчувати дихання нашого часу, співпрацюю як журналіст зі швейцарським фондом Risk Reduction Foundation, котрий, зокрема, переймається тим, щоб наша планета елементарно не тріснула навпіл від надлишку екологічних проблем.

Фото Арема Чапая та Лариси Денисенко - Rafał Komorowski

Фото Юрія Винничука - Tvoemisto.tv

Інші фото надані героями матеріалу