Фільми російського режисера Марини Разбєжкіної, яка починала свою кар'єру документаліста в Казані, з 1991 року «гуляють» різними світовими кінофестивалями, підкорюючи своєю щирістю, правдою життя і збираючи призи. Сьогодні Марина Олександрівна захоплена своєю кіношколою і вихованням нового покоління кінематографістів. Скандально відома, але така, що цікавить багатьох, Валерія Гай Германіка вважає її своїм єдиним гуру в кіно.

Віддаючи багато часу роботі в своїй школі, Разбєжкіна встигає знімати і своє кіно, веде бурхливе фестивальне життя. І все для того, щоб представити роботи своїх учнів, якими відверто пишається... Адже їй добре відомо, як непросто говорити правду. Але інакше вона не вміє.

- Марино Олександрівно, ви багато років живете всередині документального кіна, за цей час ми всі пережили досить багато змін. Знаємо періоди історії, коли основний інструмент документального кіна, тобто «правда життя», розмальовувалася як завгодно, згідно з вказівками. І називалося «кінодокументом», хоча таким не було. Як ви вважаєте, як час впливає і як формує документальне кіно?

- Час дуже формує, бо, по-моєму, найважливіше для документаліста - потрапити в час. Випасти з нього - означає випасти з кінематографа, так, що кіно - з реальності повністю. Оскільки я живу вже достатньо довго, мені здається, що ніколи реальність не змінювалася так нестримно, як у ХXI сторіччі. Причому останні десятиріччя - це взагалі інший час. Жодним чином його не маркірую як погане чи добре - воно просто нове. Мені здається, що для документаліста це теж важливо - не маркірувати, не впадати в паніку з приводу розриву зв'язків, якихось своїх традицій. Гадаю, що ми їм надаємо дуже велике значення. Набагато важливіше те, що відбувається тут і зараз, для документаліста в усякому разі. Якщо ми це не ловимо, значить залишилися в минулому часі.

- Чи змінилося саме поняття документального кіна через появу цифри? Наскільки для вас, як для митця, важливі ці нові технології?

- Щойно з'явилася цифра, то було дуже болісно переходити з плівки на цифру. Зараз я абсолютний шанувальник цифри, мене захоплюють технології, які нестримно розвиваються та можливість узяти маленьку камеру і досить якісно з нею працювати. Також є можливість зайти всередину людського життя набагато ближче, ніж це можна було зробити з кінокамерою. Сам процес диктував певну просторову абстрагованість від героя, ми були спостерігачами. Я запровадила, (цим навіть пишаюся - сміється. - Авт.), термін, який називається «зона змії». Це зона, яка є в кожної людини, всередині неї - її особистий простір, до якого можна ввійти або не ввійти. Весь кінематограф - доцифровий, припустимо, - існував за цією «зоною змії». Сьогодні цифрові технології дозволили підійти дуже близько до героя, він навіть не помічає камери і не надає їй значення. Зараз, коли ми працюємо зі студентами, у нас заборонено приховану камеру - герой повинен знати про неї, - і одночасно ми робимо все, щоб студент навчився підходити до людини дуже близько.

Камера, світло, група. У нашій школі слово «митець» заборонене, особливо з великої літери. Заборонено його писати, бо, мені здається, месіанська культура, яка має стосунок і до технологій також, не має права на існування сьогодні. З погляду Бога, митцям з великої літери не можна з людьми розмовляти. Потрібно вести діалог на рівних, потрібно слухати на рівних, але для цього належить відмовитися від ролі месії.

- Де закінчується межа журналістики (телебачення сьогодні переповнене псевдодокументалістикою) і починається мистецтво? Адже документальне кіно - визнаний, безперечний факт мистецтва. Де проходить ця межа і як її зберегти?

- Зі студентами нам про все це доводиться розмовляти. Багато хто з них про документальне кіно знає лише по телевізійному екрану. Ми приймаємо хлопців із провінції частіше, аніж, припустимо, зі столиці, мені здається, вони ближчі до життя. І відразу ж визначаємо, що є телевізійна продукція, часто - пропаганда, а що - документалістика, в тому вигляді, в якому ви і я її розуміємо. У телевізійному кіні завжди йдеться про спілкування об'єкта з об'єктом, а в нашому кіні - суб'єкта з суб'єктом. І в цьому - принципова різниця. Вона визначає далі все: і форму взаємин, і форму кіна, яке складається. Стосунки складаються лише цим шляхом: переді мною завжди особистість, і я маю постати як особистість.

- Вам образливо, що ТБ, яке поводиться не завжди коректно з глядачем, подаючи йому вельми сумнівні за якістю «інформаційно-документальні» страви», затьмарює кінодокументалістиці можливість спілкування з широкою глядацькою аудиторією?

- Не потрібно прагнути охопити великий простір. Це хай робить «Перший канал», це він займається великим промиванням мізків. Моя позиція - виховання людей справа дуже повільна і точкова. Не можна виховати масою, потрібно виховувати людей поодинці. Тому ми дуже багато їздимо, кожного тижня в Москві десь показуємося, неодмінно. Хай невеликий майданчик, зараз є проекція в усіх добрих кав'ярнях, клубах, все, все, все використовуємо. І без жодного прокатного посвідчення маємо право там показуватися, без всяких 18+, 16+, і так далі. На цих майданчиках завжди молодий глядач. У нас є свій глядач. Під час відкритих іспитів із курсових і дипломів, набивається, повна аудиторія. Інколи людей 200 сидить, дивляться студентські роботи. Їм цікаво. З фільмом «Зимо, йди!» у нас був досвід неймовірний, а я щойно на нього отримала прокатне посвідчення (цей документальний кіноальманах з успіхом пройшов на багатьох міжнародних фестивалях, відразу подарувавши його творцям ім'я в кіно. - Авт.). Свідомо, бо розуміла, якщо піду відразу за ним, не дадуть, буде скандал і неодмінно якісь заборони. Тому ми його на запрошення різних клубів відвезли десь у 30-40 міст країни. Сибір, Далекий Схід, Урал, куди запрошували, туди й їхали. У нас була одна умова: щоб обов'язково один із режисерів (їх 10) був із фільмом, присутній для того, щоб вести дискусію. Люди мають розмовляти, мають якось виробляти власний погляд. І це вийшло дуже цікаво. Вважаю, що такий точний умовний прокат набагато важливіший, ніж формальний державний. У нас уже є маса шанувальників. З'явилися міста, які чекають на наступні фільми. Мені постійно пишуть. Абсолютно неймовірне листування з людьми, які хочуть показувати кіно. З'явилися кінотеатри в Сибіру, наприклад, які точково готові показувати лише документальне кіно. Лише так ми можемо змагатися із всемогутнім «Першим».

- Яким чином сьогодні існує документальне кіно в плані фінансування, наскільки воно залежить від державного фінансування і наскільки у зв'язку з держзамовленням держава здійснює свій диктат?

- Зараз стає все складніше і складніше. Державне фінансування існує, і практично це єдине джерело для виробництва документального кіна. Держава проводить один чи два конкурси на рік, виявляє переможців і дає їм, загалом, дуже невеликі гранти, десь від 30 тис. доларів. Але вона все більше хоче любові за свої гроші, і якщо ми даватимемо йому цю любов, то перетворимося на жінок легкої поведінки, бо це любов явно за гроші. Держава хоче, щоб за ці гроші її уславлювали, розповідали про велич, славну історію, і подібне і подібне. Вона хоче міфів і містифікацій. Того, що не може собі дозволити, на мій погляд, документаліст пристойний - це містифікація замість документального кіна. Наразі ми ще на собі не відчули цю цензуру. Але вже, якщо ви знаєте, у нас раптом продюсери взялися визначати цензурні умови «краще це зробимо ми, ніж комітет з питань культури». Це неймовірно безглуздо!

- Чи реально заманити інвестора в документальне кіно?

- Гадаю, що нереально, особливо сьогодні, і далі все менш реально. Ну, по-перше, коли інвестор поверне гроші... По-друге, сидить на сковорідці і не розуміє, що взагалі держава завтра зробить із його грошима. Щоб було інвестування, багаті люди мають бути впевнені, що будуть багатими ще певний час. Тоді вони могли б дати і без відсотків ці гроші. Чи в борг, чи за любов, за ідею, за все, що завгодно. У нашої школи - особистий інвестор, підприємець, якому дуже подобається кіно, яке ми робимо. Він дає нам грант на одне безкоштовне місце для навчання в школі, і на дипломи дає якусь кількість грошей для нагородження перших трьох місць, які визначаються разом зі студентами, викладачами. Перше місце - 5 тис. доларів, на які цілком можна сьогодні з цифровою камерою зняти кіно. Це, природно, не буде формат Бі-Бі-Сі, не буде гарного великого екрану, але кіно виразне і якісне зняти можна.

- Мої знайомі, які викладають в університетах, говорять про неймовірне загальне зниження освітньої планки, інтелектуальної планки і так далі. Наскільки ви це бачите в своїх учнях? І можна чи потрібно з цим боротися, і, якщо так, то - як?

- Ох, у мене таке складне до цього ставлення, що я, мабуть, начебто не в загальному тренді, - «ридальному». Гадаю, що наша «культурність» радянська є надзвичайно перебільшеною. І спроможність прочитати велику кількість книжок не адекватна освіті, не дуже відбивається на здатності мислити, приймати власні ухвали, і на таланті. Це не означає, що митець неодмінно має бути неосвіченим, непогано, якщо буде освіта, але вона не визначає нічого. І це я бачу за людьми, навіть за своїми ровесниками. Я виросла за доби, яку згадують зараз ностальгічно, але для мене жодної ностальгії в «оберненні назад» немає. До мене приходять хлопці дуже різні. Позаминулого року прийшла дівчина, яка в 25 років не прочитала жодної книжки. Вона прекрасно пише! Для нас завжди поруч - читання книжок і писання. Але вона пише краще за кандидатів філологічних наук, яких ми теж приймаємо. Вона прекрасно бачить, у неї всі складові для режисера є. Значно більше, ніж поряд - дівчинка, абсолютно чарівна, яка захистила кандидатську, прочитала багато книг, але яка неспроможна переступити через бар'єр «другої реальності», яка нею засвоєна дуже добре, із задоволенням, вона в культурній родині виросла. А ось первинна реальність їй не дається взагалі. А тій - дається! Їй не потрібно читати Достоєвського, аби щось розуміти про принижених і ображених, вона їх прочитує з первинної реальності. Тому це питання не таке просте. Знаєш, як звуть чеховських сестер - можеш бути режисером, не знаєш - не можеш. Неправда! Насправді, вони сьогодні дуже милі, набагато більш розкуті, ніж ми; я добре пам'ятаю свою затиснутість, яка так довго мене мучила. Але це були й тимчасові - епохальні - затиснутості. Зараз у них значно менше перешкод. Вони легше долають якісь речі для себе. Головне - їх поставити в якісь нестерпні умови, в які ми їх ставимо, і подивитися, як поведуться... Зможуть через ці бар'єри стрибати чи ні? Якщо не можуть, знайдуть свою нішу поза кіном. Це набагато важливіше, аніж загальна прорекламована культурність народу. Не бачу я її в минулому. Не бачу, і вона мене не захоплює.

- Окрім школи, якою так захоплені, самі що-небудь знімаєте?

- Зараз закінчила повний метр документальний, перекладачка якраз надіслала мені субтитри. З Олександром Родіоновим пишемо сценарій фільму, збираємося його знімати, але без субсидій. Бо стояти в черзі за грошима не стану, і немає доброго продюсера, який міг би цим зайнятися самостійно, сама я це робити не буду, бо це принизливе заняття, яке абсолютно не має жодного стосунку, власне, до самого кіна. Тому ми зніматимемо фільм умовно без грошей, десь їх збиратимемо, невеликі гроші, це буде, ну, так би мовити, заняття за любов'ю. Насправді, відсутність грошей часом приносить більш позитивні результати, аніж їх наявність.

ДОВІДКА «Дня»

Марина Разбєжкіна - член Спілки кінематографістів Росії, член Гільдії неігрового кіно та телебачення, член Російської академії кінематографічних мистецтв «Ніка», Європейської академії кіномистецтва, член журі фестивалю «Кінотавр». Викладає у Вищій школі журналістики ГУВШЕ в творчій майстерні «Режисура документального кіна та документального театру», разом із художнім керівником Театр.doc - Михайлом Угаровим. Режисер і сценарист декількох десятків документальних фільмів. 2003 року зняла свій перший ігровий фільм «Час жнив», а стрічка «Яр» (2007 р.) - її друга ігрова стрічка, в основі якої лежить однойменна повість С. Єсеніна. З 2009 Марина Олександрівна щороку проводить творчий конкурс документальних робіт «Полювання за реальністю». Переможці отримують право на безкоштовне навчання в її майстерні.

Світлана Агрест-Короткова, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua