Неповторна чарівність графоманії
Мої «фанати» скажуть, що я сам графоман, тому пишу статтю на підтримку графоманії. І вони матимуть стопудову рацію. У мене аж пальці сверблять – так хочеться по клавішах комп’ютера постукати, написати щось. А оскільки графомани – це ще гірше, ніж рибалка, який здалеку бачить рибалку, то ось і пишу про сестру свою, графоманку з Луцька. Мало того, вважаю, що вона – таке яскраве явище, на яке варто звернути увагу, наприклад, нашим кінематографістам. Але про це трохи згодом.
А взагалі, що таке «графоманія»? Це потяг до писання. Це коли навіть можеш не писати, але все одно пишеш. Моя героїня не просто пише. Вона чемпіонка серед усіх графоманів Україні. Чемпіонка не в метафоричному, а в буквальному розумінні. В неї є диплом від «Книги рекордів України». На цьому розкішному документі відзначено, що він виданий «У зв’язку зі встановленням рекордів України у категорії “література” – найбільша кількість оповідань на одну тему. Зафіксовані результати: 1. Протягом 365 діб створено 365 історій про кохання. 2. Загальна кількість оповідань про кохання складає 500. Місце встановлення рекорду: м. Луцьк. Дата: 19 травня 2004 року». Встановлення цих рекордів засвідчено особистим підписом головної редакторки «Книги рекордів України» Оксани Сніцарук. Оскільки від дня фіксування рекорду минуло понад три роки, то можна припустити, що кількість любовних історій зросла. Принаймні, частина з них вийшла у двох збірках – «Венера у хакі» та «Контрольний мужчина».
Рекордсменку Олександру Гандзюк я побачив і почув на літературному фестивалі «Просто так», в якому мав приємність і честь бути членом журі. Відкрию невеличкий секрет. У нас навіть дискусія відбулася навколо її творів. Дехто з поважних членів журі морщив носа, мовляв, це література невисока, нижчого рівня і так далі і тому подібне. Автор цих рядків стверджував, що, образно кажучи, не можна судити «Запорожця» за критеріями «Мерседеса». Звісно, Олександра Гандзюк – не Марко Вовчок і не Леся Українка. Але все одно я читав її з непідробним кайфом.
Одразу піднімаю руки і здаюся перед крутим літературним критиком-естетом. Він, зневажливо скривившись, скаже, що в оповіданнях пані Олександри – жодних психологічних мотивацій. Що вони діють так, а не інакше тільки тому, що графоманці заманулося – і все. І справді – там така любов, що аж у грудях шкварчить, і такі драми розігруються ледь не на голому місці. А іноді навіть трагедії. Але чомусь ці трагедії не засмучують, а навпаки – веселять. Ну дивіться самі. Приїздить героїня одного з оповідань, філологиня Марта на діалектологічну практику в село і закохується з першого погляду у парубка Дмитра. У них така любов, що вони таємно від його нареченої Оксани першого ж ранку після знайомства зустрічаються і не в силах терпіти падають просто біля порогу хати і несамовито кохаються. Але ж треба і діалектологічну програму виконувати. Філологиня Марта приходить до Оксани і розпитує, як називається той чи інший предмет місцевим діалектом. Врешті питає про вила. Оксана мовчить, тоді бере їх і каже: «Смерть». «На вила кажуть смерть?». «Так. Твоя смерть». З цими словами Оксана проштрикує вилами живіт розлучниці. Виявляється, що так само вона розплатилася і зі зрадником Дмитром. Він уже давно мертвий лежав із дірками в череві.
У виконанні якогось іншого автора ніякого бажання читати подібне не виникало б. А ось Олександра Гандзюк описала все це так, що читаєш і відірватися не можеш. Бо в неї присутня одна річ, до якої часто зневажливо ставляться літератори. А саме – історія. Хоч і без належних мотивацій, або з кумедними мотиваціями, але дія в неї завжди стрімко розвивається. І щоразу хочеться дізнатися – а що ж далі? І ось коли кажуть, що нашим кінематографістам бракує сценаріїв, то я дозволю собі висловити сумнів: вони просто погано шукають. Бо Олександра Гандзюк просто створена для написання сценаріїв до мильних опер. Тільки з нею треба попрацювати хорошому редакторові. Клянуся честю графомана: спробуйте – не пошкодуєте.
