Непрофесіоналізм чи неспроможність? Слід змінити підходи в державній інформаційній політиці

21 Вересня 2011
34410
21 Вересня 2011
08:33

Непрофесіоналізм чи неспроможність? Слід змінити підходи в державній інформаційній політиці

34410
Лише цього року обсяги поширення програм національного радіо скоротилися на третину. Нас випихають зі своєї хати не лише сусіди – важковаговики інформаційного поля, такі як Росія, Польща, Румунія, але й значно скромніші Білорусь, Молдова, Словаччина
Непрофесіоналізм чи неспроможність? Слід змінити підходи в державній інформаційній політиці

Останнім часом в усьому світі в політиків різного калібру стали актуальними такі поняття, як модернізація, трансформація, перезавантаження і все інше, що стосується сучасних суспільно-політичних, економічних, національних платформ цивілізаційного поступу. Так сталося, що ідеї глобального прагматизму взяли гору над потребами внутрішнього світу і це несе загрозу планетарного характеру. Є багато причин і пояснень такої ситуації, але очевидним залишається те, що світова еліта через абсолютизацію свого «я» та розуміння інтересів і потреб лише свого впливу не змогла системно спрогнозувати розвитку подій та процесів взаємопов'язаного характеру, що струсонули цілий світ.

 

Увесь комплекс викликів та загроз, що набули світового масштабу, особливо загострюється в країнах транзитних суспільств, до яких належить і Україна. Візьмімо одну складову державної політики - інформаційну, абсолютно рівноправну з економічною й оборонною, і спробуймо виявити її специфіку через характеристику національного інформаційного ландшафту.

 

Отже, оцінюємо, сумніваємося, дискутуємо.



Інформаційний простір - фактор державотворчий чи інструмент маніпуляцій?

 

Історичний досвід свідчить - у будь-які технологічні епохи комунікація залишається чи не вирішальним чинником управління соціальними процесами. І якими бурхливими не були б нові щабелі становлення інформаційного суспільства, Бі-бі-сі, «Вашингтон пост», «Франц прес», «Дойче велле» залишаються не лише національними символами, а й реальними гравцями як національних, так і глобальних міжнародних проектів. Особливу роль відіграють ЗМК у постсоціалістичних країнах. Польське радіо поруч із церквою залишилося одним із провідних соціальних інститутів, незаперечним авторитетом залишається Румунське радіо, радіо Словаччини, Чеське радіо, колосальну роль в установленні незалежності України відіграло Українське радіо, яке в силу своїх історичних традицій у радянський період зберегло український дух.

 

Варто зазначити, що громадські мовники країн Західної Європи на сьогодні залишаються провідними комунікаторами у сфері суспільних відносин, посідаючи в загальнонаціональному просторі інформаційно-частотного ресурсу близько 20% свого сегменту. Інша картина в нас - державні мовники, які завтра, можливо, стануть громадськими, охоплюють близько 5% загальнонаціонального інформаційного ресурсу, а фактично весь простір захоплено приватними мовниками, часто з іноземним капіталом. Про який інформаційний суверенітет можна казати в даному випадку?

 

Наступна інформація мала б прозвучати, як грім, як відлуння відомої новели Стефаника, коли батько власними руками позбавив життя свою дитину, але в нас сприйняли це абсолютно спокійно. Отже, вперше майже за 90-літню історію зникли з ефіру у довгохвильовому діапазоні програми Українського радіо. Лише в цьому році обсяги поширення програм національного радіо скоротилися на третину. Нас випихають зі своєї хати не лише сусіди - важковаговики інформаційного поля, такі як Росія, Польща, Румунія, але й значно скромніші Білорусь, Молдова, Словаччина. Це, по суті, втрата інформаційного суверенітету. Останні 10-річчя ніхто на це не реагує, немає достатнього розуміння цієї проблеми й сьогодні. А тому так важко, в тому числі, і відбуваються необхідні реформи. Однотипні інформаційні сигнали, що обережно тиражуються, та круглі столи, засмічені популізмом, - це не державна інформаційна політика, а радше її безпорадна імітація. Зрозуміло, що глибинні соціальні реформи потребують такого самого послідовного системного інформаційного забезпечення, яке мало би свою філософію і власне обличчя. Приватні мовники, де править бал комерція, не здатні цього зробити. Державні ж, на жаль, опинилися на периферії інформаційного поля, вони змушені змиритися з місцем аутсайдерів і виконувати роль статистів, незграбно підтанцьовуючи справжнім лідерам на ринку інформаційних послуг, інтереси яких часто далекі від українських. Час втрачено. І коли Перший національний канал телебачення у вечірній прайм-тайм, аби підняти рейтинги, показує «Бої без правил», це аморально для будь-якого каналу у відкритому ефірі. Державне радіо відмовляється від довгохвильового діапазону, себто передач, які слухають найширші незаможні верстви населення і який байдужий рекламодавцям - то це не просто дилетантство, а здача національних інтересів.

 

Для того щоб провести непопулярні, але необхідні реформи, треба максимально мобілізувати націю, і засоби масової комунікації для цього - найкращий інструмент. Це блискуче довів Китай, що розгорнув у період економічних трансформацій колосальну інформаційно-пропагандистську, роз'яснювальну кампанію. Тоді було започатковано не просто цикли програм по телебаченню і радіомовленню, а створено спеціальні економічно-просвітницькі канали, випущено величезними накладами спеціальні брошури, які навчали жити по-новому і докторів наук, і домогосподарок. У нас стартові позиції схожі, але відмінні: набагато складніші як в економічній, так і в інформаційній сферах. Зокрема на медійному полі держава фактично не має впливу на авторитетні масові друковані видання, яких фактично й не існує. Що стосується електронних засобів масової комунікації, де тотально домінують у програмній політиці шансони і розважалівки - важко казати про мобілізуючий державотворчий фактор, в центрі якого має бути ідея духовно багатої та успішної нації. Тож без серйозних реформ державно-управлінського спрямування в інформаційній сфері, де держава повинна визначити правила гри, враховуючи національну домінанту, особливо у транзитному періоді, неможливо буде казати про успішність реформ соціального та економічного характеру.

 

 

Соціальна місія чи комерціалізація?

 

Питання майже риторичне. В плані бурхливого роздержавлення, агресивного захоплення частотного ресурсу, передавально-розподільчих мереж, ліній комунікацій - усього, що належало до інформаційного простору - Україна - незаперечний європейський лідер. За двадцять років ми фактично втратили все, що будували десятиліттями, і, найголовніше, те, що створене богом і природою - фізично-частотний ресурс, який має обмежувальну властивість і який вже не належить українському народові. Він став засобом збагачення.

 

Коли сьогодні починають приймати обережні запізнілі закони, концепції щодо інформаційної політики, безпеки, то хочеться порадіти, але не виходить. Трагедія в тому, що для більшості населення країни головна проблема полягає у фізичній неможливості отримувати всебічну інформаційну продукцію. Адже замовляють інформаційне меню для всієї країни приватні власники телерадіокомпаній, яким належить більше 90 відсотків усього частотного ресурсу. Зрозуміло, що їхні смаки, ціннісні орієнтації, художні вподобання, світоглядні принципи залежать від багатьох чинників, і безумовно, що український інтерес формувати духовно чисту, патріотичну особистість у них не є в пріоритеті. Демонструються застарілі примітивні кінострічки, що десь штампувалися для країн третього світу, в яких замість високих і цнотливих українських ідеалів пропагуються розпуста, насильство і вседозволеність, не кажучи вже про якість перекладу. Тут панує філософія заробляння грошей зі своєю жорсткою природою і відповідною логікою. Програмний продукт переважно завезено з сусідньої держави, а те, що в розважальних програмах, численних серіалах - суцільна героїзація чужих символів, українські персонажі часто постають недолугими і курйозними. Таке приниження вже нікого не хвилює, а можливо, так реалізується ще й інший задум. А чи не час нагадати, скільки славетних імен Україна з її славетною культурою дала світові - мислителів, полководців, науковців, письменників, художників, діячів культури з далеких часів і до наших днів? Оце реальні наслідки втрати інформаційного суверенітету.

 

Щось іще неправильного залишилося в державному секторі - візьмемося й за нього. Як би критикани не казали про позавчорашній день провінційного українського телебачення, селянський дух українського радіо, але ж правда не там. На відміну від усіх сьогоднішніх мовників, приміром, учорашнє Українське радіо мало свою філософію - в глибинному змістовному сенсі це продукування цивілізаційних моделей добра, справедливості, любові, патріотизму через спрямоване програмування дитячих, мистецьких, евристичних програм; у художньому плані це формування естетичних ідеалів високої музики, літератури, художнього слова, справжньої української пісні. Про сьогоднішні формати національних телерадіомовників говорити не буду, але якщо авторські передачі лауреатів Шевченківської премії про історію, дух нації не відповідають ціннісним орієнтирам сьогоднішнього Українського радіо, з ефіру пішли знакові люди, програми, а натомість з'являються годинні порожні балачки про буденне; якщо замість глибокого душевного орфоепічно-взірцевого українського слова годину ефіру відкриває тремтливий голосок із ляскотливими музичними позивними - то це вже не зовсім Українське радіо. Особлива небезпека в тому, що саме так виникають загрозливі тенденції знищення унікальної національної школи радіотележурналістики як інформаційно-публіцистичної, так і художньо-мистецької, що сформувалася саме на Хрещатику, 26.

 

Багаті британці, німці, французи і менш багаті поляки, угорці, румуни солідарні в тому, що витрачають значні кошти на просвітницькі, дитячі програми, на утримання великих музичних колективів, квотують в ефірі музичну продукцію, реально соціалізують ефір, роблять усе те, що увиразнює націю, виробляє антивірус до глобальних викликів.

 

Часу для роздуму українцям залишається обмаль.

 

 

Інформаційні платформи - поле битв або змагання ідей

 

Канули в Лету часи відкритих протистоянь двох систем, двох світів, коли зброя пропаганди відігравала не меншу роль, аніж боєголовки на підводних чи наземних носіях. Проте це абсолютно не означає, що конкуренція економічна, боротьба за сфери впливу втратили актуальність. Ба більше, в епоху високих технологій, реального інформаційного суспільства змагальність набула більш тонких і досконалих витончених форм. Україна в силу своєї економічної й технологічної відсталості виявилася не готова до таких протистоянь. Маючи, зокрема, колосальний потенціал у космічній галузі, ми залежні від бортів іноземних супутників для передачі телерадіосигналу. Але найстрашніше, що досі немає державницького розуміння, відповідних реальних програм просування свого інформаційного продукту до світових споживачів. Без такої складової державної політики, перебуваючи фактично на самоті у зовнішньому світі та поза будь-якими міжнародними блоками, ми приречені бути аутсайдерами у світовій спільноті.

 

Унікальну картину можна було спостерігати останнє десятиліття, коли практично вся прикордонна частотна смуга України захоплювалася сусідами, а ми замість адекватних дій вели дискусії про транскордонне мовлення. Якщо й виникали скромні можливості вставити десь своє українське слово, то державні компанії програвали всі можливі конкурси, а ефір доповнювався інтернаціональним «розгуляєм» санкціонованим, як це не сумно, Національною радою з питань телебачення і радіомовлення України.

 

Держави-сусіди збільшують бюджети для просування свого іміджу, відкривають закордонні корпункти, в будь-який спосіб протискаються у внутрішні телерадіомережі, а ми втрачаємо те, що маємо, починаємо винаходити велосипед. Чи не дорога ціна таких пошуків, коли аматори беруться за державну справу? Ще одна асоціація за Стефаником. Вперше за 60-літню історію в цьому році зникли з ефіру програми українського іномовлення, що фактично означає руйнацію цієї унікальної служби. Це не просто загроза національній безпеці, предмет для обговорення на засіданні РНБО, а фактично катастрофа в інформаційному просторі для держави, яка шукає місце в позаблокових пріоритетах і, по суті, опинилася поза світовим інформаційним полем.

 

А коли на фоні розмови про доцільність такого бізнес-проекту, як іномовлення, водночас підписуються дивні угоди з Еuronews, залишається тільки розводити руками. Якщо вже московські колеги з ОРТ запитують, звідки така щедрість і прихильність українців до приватної іноземної компанії, виникають природні запитання й у нас. Я десятки років займався пропагандою і контрпропагандою, але те, що роблять сьогоднішні новатори української інформаційної політики, «прорубуючи вікно у світ» через зарубіжну компанію Еuronews - ще не виписано в понятійному апараті медіазнавства. Чи можна уявити таку картину, що Росія виділяє гроші США для відкриття там російської редакції, що гіпотетично працюватиме проти Росії? Таку ідею в будь-якій країні сприймуть не інакше як божевільну. А в нас це, мабуть, інформаційний прорив. Хто ініціює такі перемовини? Хто бере на себе таку безвідповідальну місію? Чи впливає на щось МЗС? Хто, власне, підставляє державу в таких проектах? Питання залишаються риторичним. Замість підтримати власного виробника в такій делікатній справі, як іномовлення з особливою стилістикою та відповідними акцентами, ми прилучаємося до сумнівних зарубіжних проектів.

 

У будь-якому разі -невігластво це чи свідомий вибір, але мовчати не можна - свої національні інтереси треба просувати грамотно та наступально, професійно, виходячи з традиційної пропагандистської школи та нових реалій, а не по-дилетантськи, як намагаються це робити в нас.

 

 

«Барикадна журналістика» - об'єднання або розкол

 

Очевидно, що успішність цивілізаційного поступу України залежить від наявності або відсутності продуктивної об'єднавчої ідеї. Важко її буквально сформулювати, це синтезоване поняття, але, скажімо, для великих країн США, Великобританії, Франції чи маленьких Словаччини, Естонії, Болгарії незаперечними цінностями є історія з її героїчними та трагічними сторінками, прапор, мова, релігія зрозумілість мети, перспективи розвитку. Для України за роки незалежності ця проблема не просто набула зрозумілих обрисів, але в силу безвідповідальної політики, впливу зовнішніх факторів перетворилася на реальну загрозу державності. Святкування в цьому році Соборності, 20-річчя Незалежності України, роковин від дня народження та смерті великого Кобзаря, яскраво це продемонструвало, коли політичні амбіції брали гору над патріотичним духом єдності, взаємні звинувачення, пошук ворогів - все було на порядку денному. Але чи не вирішальну роль у приниженні самої ідеї зіграло рідне телебачення. Так звані політичні ток-шоу продовжували виконувати свою зловісну руйнівну антиукраїнську місію - сіяти злість, агресію, недовіру. Підсумок кожної такої програми очікуваний - двополюсна Україна постає як неефективне утворення без будь-якої історичної перспективи. А псевдодискусії формують образ недолугої, примітивної, зрадницької нації. Росіяни, румуни, поляки, угорці шанують своїх героїв - національних символів не лише в себе на Батьківщині, а скрізь, куди б не вели їх історичні дороги, тож з'являються на українських землях пам'ятники, меморіальні дошки, музеї героїв сусідніх держав, не завжди симпатичних для нас, а інколи й конфронтаційних. Але українці шляхетні, толерантні, з повагою і розумінням ставляться до всіх. Натомість після «промивання мозків» українськими політиками, експертами, часто і зарубіжними, з відвертим українофобським духом під режисуру переважно заїжджих ведучих у специфічному дійстві політичного ток-шоу - наша історія - це випалена пустеля, де ніколи не було нормального життя. Якщо в сусідній Росії повернули історичну пам'ять, витравлену більшовиками, і в ряди національних героїв стали всі, хто боровся за російську ідею - Олександр ІІ, Микола ІІ, Денікін, Колчак, Солженіцин, то в нас продовжують лякати людей Мазепою, Петлюрою, Бандерою. Зрозуміло, що це не об'єднавчий для України, а шлях наростання прірви і, зрештою, руїна. Ті, хто цього не усвідомлюють - глупі маріонетки, а хто робить свідомо - беруть на себе великий гріх.

 

Зрозуміло, що прямоефірні майданчики, які збереглися в нашому ефірі - це ознака відкритості суспільства, це часто єдиний шанс для опозиції висловити свої думки. При відповідній режисурі можливість провладній більшості доконати опонентів, перекласти сьогоднішні провали на своїх попередників.

 

Але я переконаний, що «барикадна журналістика», запроваджена в українському ефірі високооплаченими московськими «остарбайтерами» - це хибний шлях становлення демократичного суспільства. І влада, й опозиція, якщо вони по-справжньому відповідальні у своєму виборі, не зацікавлені в такій лавині негативної енергетики, деструктиву. Прямоефірні ток-шоу з використанням новітніх технологій - звісно, мають право на життя, але не через брутальну ідею рейтингу за будь-яку ціну, а через толерантний дух дискусії, який звеличує, а не забруднює.

 

 

Культурні традиції і попсове мислення

 

Наявність академічних мистецьких колективів, концертних залів, традицій фольк-фестивалів, кількість бібліотек, тиражів книг на душу населення - це характеристики культури, гармонійності людини, нації з навколишнім світом. Україна має дивовижні пласти пісенної культури, свою естетику фольклору з глибинною народною філософією, оригінальну побутову культуру, сформовану на християнських цінностях. Це колосальний матеріал для творення художньо-естетичного медіапродукту, який передаватиме зв'язок поколінь і сформує модерну особистість із власними переконаннями та високим духовним потенціалом. Про розуміння такої місії говорити з нашими власниками, менеджерами приватних телерадіоканалів, очільниками державних компаній - це трата часу. Цьогорічні новорічно-різдвяні телерадіопрограми, та й усе, що відбувається потім, викликають підозру, що українців переселили на іншу планету. Ось що пише публіцист і науковець Сергій Грабовський, характеризуючи телепрограми на Страсний тиждень, що передує Великодню : «Україна - якщо не язичницька, то атеїстично-комсомольська держава, в якій власникам, топ-менеджерам і працівникам абсолютної більшості (чи всіх?) телеканалів плювати не тільки на релігійні почуття переважного числа своїх глядачів, а й на елементарні правила пристойності. Бо ж ставити, скажімо, в програму передач на Страсну п'ятницю "Золотого гусака" чи "Анекдоти по-українськи" - це, перепрошую, щонайменше непристойно».

 

Тут державним мужам слід було б захвилюватися, думаючи як про сьогоднішній, так і про завтрашній день духовної аури країни. Чого вартують лише колядки, створені в України, які виконують не лише високу християнську місію, але й мають свою неповторну мистецьку естетику? А «Щедрик» Леонтовича, яким захоплюється весь світ? Іншого благодатного матеріалу не треба й шукати для виховання молоді високоморальної, патріотичної, соціально-спрямованої, яка думатиме про своє майбутнє в Україні, а не за її межами. І держава повинна зорганізувати такий процес розумної протекціоністської політикою в медіапросторі. Натомість Верховна Рада приймає в першому читанні закон, яким скасовує квотування національного музичного продукту в ефірі, посилаючись на «побажання трудящих». Таке хамство не можна порівняти навіть із Валуєвським циркуляром про заборону української мови, то було в чужій державі, а це ніби в рідній. Ще один іржавий цвях забито в домовину української культури, наше суспільство настільки виснажене, збайдужіле, зневірене, що мовчить. В Угорщині, Польщі, Чехії назавтра запалахкотіла б революція, а в нас погомоніли трохи і замовкли.

 

Історія з прийняттям закону у першому читанні про скасування квотування на національну музичну продукцію мала цинічне, знущальне над усім українським продовження, коли інформаційний сюжет про цю подію у Верховній Раді показали по Першому національному телеканалу в спеціальному випуску «добрих новин». Мовляв, раніше музику в ефірі замовляли недолугі політики, сьогодні слухач - мірило і суддя високохудожніх зразків блатнячо-шансонного жанру. Що ж, Перший національний висловив свою солідарну позицію в такий спосіб, важко лише сказати, яку він націю представляє після таких горе-новин.

 

Захід нам, звісно, не указ. Але і в Німеччині, Франції, Канаді, і в багатьох інших державах, де існує серйозне квотування на власний музичний продукт, прекрасно розуміють, що з народом національно-свідомим можна говорити про цивілізаційну перспективу, а з «насєлєнієм», яке ми зліпимо під естетику мильних серіалів та шансонів, можна буде мріяти лише про свій високий колоніальний статус.

 

Одна відома жінка-політик-говорун зі Слобожанщини в черговий раз заявляє про те, що лише морально хворі люди могли відправити на «Євробачення» «Ґринджоли». Шановні, схаменіться. Ніхто ніколи в Європі не сприймає цього телевізійного проекту як серйозну мистецьку акцію, звичайне прохідне шоу і не більше. У нас це типовий «совкізм» із оргкомітетами, відбірковими змаганнями, всенародним обговоренням і т. д. Водночас ніхто не каже, як би потрапити на фестиваль симфонічної музики в Бонн, що має світову мистецьку марку, просунути свої фольклорні колективи в світ, тим паче є що продемонструвати і прославити в такий спосіб країну. А ми все тиражуємо попсове мислення.

 

Якщо в державі не буде в рамках серйозної гуманітарної програми на законодавчому рівні розроблено механізму захисту і стимулювання власного музичного продукту, так само як і всього, що належить до культурно-духовної сфери - годі говорити про свою перспективу як нації-творця, станемо банальними споживачами маскультурного світового продукту.

 

Отже, ще раз про наболіле.

 

1. Не забезпечено конституційного права громадян на одержання інформації, як у фізичному плані, так і в змістовному сенсі. Домінують різноманітні шоу, фільми жахів, бойовики, лавина примітивної розважалівки і фактично відсутні культурологічні, дитячі, пізнавальні, художні програми.

 

На жаль, український медіаресурс за роки незалежності не став інструментом державотворчим, а перетворився на банальне гендлярське поле і став фактично загрозою інформаційному суверенітету країни. Нинішня картина нашої власної інформаційної оселі гнітюча - даруйте, але за художньо-естетичним наповненням український інформаційний простір в роки СРСР був більше українським, аніж сьогодні. Ще гірше - він став антиукраїнським.

 

2. Незахищеність національного інформаційного простору від зовнішніх впливів робить його особливо уразливим в умовах реальних інформаційних війн, які ми неодноразово програвали в минулому і приречені програвати в майбутньому, якщо держава не виробить дієвого механізму захисту і протидії. Зокрема йдеться про створення механізму недопущення монополізації медійних ринків як нерезидентами, так і доморощеними медіамагнатами, що яскраво видно на сьогоднішніх прикладах.

 

3. Змістовий фактор, ціннісно-нормативна база національного інформаційного поля - одні з вирішальних чинників формування світоглядних поглядів, національно-патріотичних переконань. У нас своя українська специфіка. Скасувавши як явище шароварщину (якщо чесно, знищивши національну самобутність, коли традиційна українська пісня - дивовижне культурне явище світового масштабу - стала неформатом) під прапором космополітизму та абсолютизацією формули 5С (сенсація, скандал, смерть, секс і страх) змістова складова нашого інформаційного поля стала внутрішньою реальною загрозою національної безпеки, формуючи соціальну біомасу, а не свідомих громадян.

 

4. Не розв'язано проблему налагодження системи соціального партнерства між владою та ЗМК. Але допоки існує практика квотування посад, поділ на чужих і своїх, політичної доцільності - ніякого партнерства не буде і проблема зі свободою слова, демократичним цінностями буде загострюватися.

 

Що варто зробити першочергово і про що вже не раз говорилося.

 

1. Створити єдиний потужний державний орган влади, який у нас фактично відсутній, що системно займався би проблемами інформаційної політики від законодавчого регулювання до формування та впровадження високих технологій. Сьогоднішні високі державні інституції, як-от Держкомтелерадіо, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України, Національна комісія регулювання зв'язку, адміністрація зв'язку Міністерства сполучень, Концерн РРТ - це мереживо контурів інформаційної політики - заплутане, неефективне, непрофесійне.

 

2. Інформаційно-частотний ресурс держави зафіксувати на законодавчому рівні як національний феномен одного рівня з надрами, землею, повітрям, водою.

 

3. У розробці національної комплексної програми гуманітарного розвитку врахувати, що мас-медіа - найефективніший засіб формування світоглядних позицій транзитного суспільства, є оберегами традиційних моральних імперативів та виразниками художньо-естетичних ідеалів, а не носіями розбещення та руйнації особистості.

 

4. На законодавчому рівні унормувати діяльність інтернет-зв'язків. Журналістика у національному сегменті світової павутини має кодифікуватися як особливій спосіб комунікації з регламентованим механізмом відповідальності і захисту.

 

5. В реальній програмі цифрового мовлення, яку варто прийняти на рівні закону, передбачити, що новітні інформаційні технології слід впроваджувати не лише через комерційно-ринкові мотивації, а й з урахуванням пріоритетів державної інформаційної політики при чітко визначених алгоритмах змістовно-творчої концепції мовників, що передбачає захист національно-духовних цінностей України.

 

Можливо, це звучить банально і патетично, але не буде власної державної інформаційної політики - не буде і держави. Пора аматорів і політичних квотувань у сфері виробництва державобудівничої, медійної продукції має відійти у небуття.

 

Будь-яка країна має історичну перспективу, якщо влада розуміє поставлену мету як у соціально-економічній, так і в інформаційній сфері, має політичну волю і підтримку, а народ свідомий цьому вибору.

 

Читайте також публікацію автора в газеті «ДЕНЬ» за 20 травня 2011 року

 

Віктор Набруско, секретар Національної спілки журналістів України

Ілюстрація - narodna.pravda.com.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Віктор Набруско, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
34410
Читайте також
22.09.2011 15:04
Валерий Зайцев
для «Детектор медіа»
22 320
22.09.2011 12:50
Сергій Грабовський
для «Детектор медіа»
21 837
19.09.2011 08:27
Валерий Зайцев
для «Детектор медіа»
22 762
18.09.2011 10:00
Андрей Колесник, для «Детектор медіа»
21 782
15.09.2011 13:00
Віктор Ткаченко, для «Детектор медіа»
12 057
13.09.2011 08:30
Вікторія Сюмар
для «Детектор медіа»
62 950
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду