ПРОЕКТИ
13:00
Четвер, 12 Жовтня 2017

Донбас для прем’єра — не пріоритет, а для політичних сил — спосіб попіаритися

Кінець політичного сезону поклав край більш-менш конструктивній комунікації влади із проблемним регіоном. Навіть наближення свят, роковин Іловайської трагедії та річниці мінських угод не виправили ситуацію. Навпаки, політичні сили й лідери все більше вірили у свою «картину життя» на Донбасі. Моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу (липень — серпень 2017 р.)
Донбас для прем’єра — не пріоритет, а для політичних сил — спосіб попіаритися
Донбас для прем’єра — не пріоритет, а для політичних сил — спосіб попіаритися

ГО «Детектор медіа» здійснює моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу. Аналітичні звіти публікуються щодва місяці. Методологію моніторингу можна почитати за посиланням тут. Проект здійснюється за підтримки американського Національного фонду за демократію (NED). Моніторинговий звіт за березень — квітень 2017 р. можна прочитати тут, за травень і червень — тут.

Моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу в літні місяці показав такі тенденції:

  • вищі посадові особи (Президент, прем’єр-міністр, секретар РНБОУ) демонстрували досягнення й боролися між собою за ресурси;
  • міністерства та військово-цивільні адміністрації звітували про успішне вирішення місцевих проблем і наказів керівництва;
  • політичні сили продовжували хвалити (урядова коаліція) й ганьбити (опозиція) владу за одні й ті ж дії.

Тема Донбасу для Порошенка — можливість продемонструвати виборцям свої досягнення в зовнішній та безпековій політиці. Потреби мешканців регіону — поза увагою.

У липні увага Президента була прикута до переговорів у нормандському форматі та продовження санкцій проти Росії (9 повідомлень). Другою за важливістю залишилася тема зміцнення боєздатності Збройних сил (5 повідомлень). Утім, на окрему увагу заслуговує чи не єдине в липні пряме звернення до мешканців Донеччини — привітання з «третьою річницею визволення від російських найманців Слов’янська та Краматорська».

Можна сказати, що це вже усталена традиція: у 2015 році з’явилося перше таке вітання на сайті Президента «з нагоди першої річниці звільнення міст Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки від російсько-терористичних збройних формувань». У 2016-му Порошенко відвідав ці міста, щоб особисто привітати громадян із «другою річницею звільнення Слов’янська та Краматорська від російсько-терористичних військ».

Що було спільне й відмінне в цих послідовних привітаннях? На нашу думку, цього року було просто переписано формальне звернення 2015 року. В обох випадках символом перемоги використано фразу про те, що над містами «замайорів… синьо-жовтий прапор»; так само наголошується на лояльності пересічних громадян до держави всупереч загрозам під час окупації: «Майже три місяці мешканці окупованих міст жили у страху та паніці, бачили тільки смерть і сльози. Але ви відчайдушно допомагали нашим воїнам, нічого не боялися, ви повірили в перемогу» (2015), «Попри окупацію, страх, паніку, смерть та сльози ви завжди вірили в перемогу» (2017). Третьою ключовою складовою є наголошування на єдності народу та армії: «Ми всі пам’ятаємо, як ви зустрічали наших воїнів зі сльозами радості та словами вдячності» (2015), «Ми всі пам’ятаємо ті драматичні події, а також те, як мешканці Слов’янська і Краматорська з вдячністю і шаною зустрічали наших воїнів-визволителів» (2017).

Використання незмінних шаблонів через два роки можна пояснити з кількох позицій:

  • привітання, як і сама нагода, не розглядається владою як важливий елемент комунікації, тож на рівні виконання допускається «халтура»;
  • влада, як і два роки тому, продовжує вірити у власну картину того, що сталося у квітні — червні у Слов’янську та Краматорську, не намагаючись зрозуміти уроки тих подій;
  • повторення є важливим прийомом пропаганди і контрпропаганди. Тож надання переваги пропагандистським прийомам свідчить про недовіру до лояльності населення й переконаність у необхідності продовження інформаційної обробки, не вдаючись до спроб діалогу.

Показово, що у 2016 році під час святкування другої річниці основні меседжі Президента стосувалися військових, які визволяли ці міста, цивільних, які пожертвували своїм життям заради визволення чи зазнали втрат внаслідок обстрілів. Той виступ був наповнений змістом, але його цільовою авдиторією не були мешканці Донбасу.

Звідси одразу випливає кілька критичних запитань: невже окрім підняття прапору немає інших доказів перемоги (порядок, безпека, добробут, законність дій влади, вільні вибори) та свідчень на користь відновлення української влади порівняно з окупацією? Немає інших фактів, окрім «сліз вдячності», які говорять про солідарність військових і цивільних? І, зрештою, де визнання помилок при здійсненні операцій із визволення, які коштували життя людям?

Найголовніше — що влада в особі Президента вперто уникає обговорення важливого питання: заради чого було принесено всі жертви, заради чого боролися військові та підпільники, чи вдало влада скористалася часом після звільнення, щоби змінити життя людей на краще.

У серпні акценти змістилися на користь теми Збройних сил і безпеки (11 повідомлень), а на друге місце вийшли звернення до проблем Донбасу (6), трішки випередивши тему міжнародних переговорів (5). Хоча під час візитів у Луганську (22 серпня) та Донецьку (28 серпня) області Порошенко порушував тему позитивних змін у житті громадян, аналіз його виступів свідчить про прагнення використати цю нагоду не для налагодження порозуміння із місцевими громадянами, а для правильного, «патріотичного» позиціювання в очах свого «ядерного» електорату.

Зокрема, 28 серпня під час церемонії урочистого відкриття реконструйованої Покровської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 9 Порошенко сказав: «Те, що я сьогодні почув у Покровську — це було одне з найкращих виконань гімну, які я коли-небудь чув у своєму житті. Ви його фантастично виконували, ви відчули кожне слово. Саме з таких дітей виростають справжні українці».

Так сталося, що Президент вирішив не пояснювати, які якості «справжніх українців», окрім виконання гімну, він мав на увазі. Варто пам’ятати, що розмірковування про «справжність» та «чистоту» тих чи інших громадян більше пасують політикам, які сповідуються крайні праві погляди, заграючи з ксенофобськими настроями й нетерпимістю. Відсутність чітких визначень чи наявність двозначних слів відкриває двері для ворожих маніпуляцій і не додає нічого для пояснення громадянами позиції та мотивів влади.

Подібний офіціоз надзвичайно дисонує із реальністю всього за кількадесят кілометрів від Покровська. Виникає просте запитання: діти, які живуть на лінії фронту й на окупованих територіях, мають чи не мають шансів стати «справжніми українцями» в очах влади?

Якщо підсумувати, то головний закид у бік Президента такий: його звернення до громадян у зоні конфлікту мають бути такими, щоб не давали ворогам України тлумачити їх на свою користь чи ілюструвати цими словами, які «загрози» на них чигають у разі поразки сепаратистів. І, на нашу думку, своїми необережними словами Президент знову дав Росії привід спекулювати на розділенні мешканців Донбасу на різні «сорти» залежно від їхньої мовної чи культурної самоідентифікації.

Зважаючи на дані моніторингу, можна стверджувати, що тема Донбасу для Президента у липні — серпні була важливою насамперед як можливість продемонструвати виборцям свої досягнення у зовнішній та безпековій політиці. Проте інтереси й потреби мешканців регіону опинилися в тіні зусиль із «реінтеграції» та опору російській агресії. Хоча Порошенко і не розглядає людей як ворожий елемент, проте вони й не постають як цінний актив, заради здобуття якого потрібно виконувати постійну, наполегливу інформаційну роботу. Тому для цієї аудиторії ніби досить і повторення заклинань про мир, єдність, міцну українську армію (як гаранта безпеки чи пересторогу від думок про сепаратизм?) та залежність добробуту від зусиль влади йперсональної участі лідера (цілковите повторення меседжу 2000–2013 років).

Прем'єр Гройсман у своїй комунікації ігнорує мешканців Донецької та Луганської областей.

Якщо аналіз комунікації Президента ще може дати поживу для роздумів, то з вуст прем’єр-міністра Володимира Гройсмана в липні — серпні мешканці Донецької та Луганської областей не почули жодного адресного звернення. Єдине, що привернуло нашу увагу, — використання у привітанні Гройсмана «донеччан з Днем українського міста Донецька» штампу про те, що «над славетним Донецьком та іншими українськими містами Донбасу знову майорітиме наш український прапор». Як і у випадку з Президентом, можна стверджувати, що поширення ритуальних, монологічних звернень главою уряду є способом приховування власної неготовності до діалогу щодо справді актуальних питань регіону.

Секретар РНБОУ Турчинов позиціонує себе головним лобістом інтересів військових.

Після червневої дискусії щодо змісту законопроекту про «реінтеграцію Донбасу» секретар РНБОУ Олександр Турчинов вирішив підкоритися Президенту, але зробив це так, щоби «зберегти обличчя». За його словами, хоч законопроект РНБОУ «передбачає комплексні рішення, які повинні забезпечити звільнення окупованих територій» і «не протирічить Мінським угодам», остаточна версія буде оприлюднена лише після «консультації з нашими стратегічними партнерами». Ні тривалість такої консультації, ні склад учасників не було оголошено. Втім, слід зазначити, що чергове посилання на анонімних закордонних «партнерів» укотре дає Росії та сепаратистам підстави стверджувати, що Україна перебуває під управлінням Заходу і з огляду на це війна припинятися не буде.

Проте секретар РНБОУ не надто переймається своїм іміджем на Донбасі. Як і в попередні місяці, Турчинов спрямовує інформаційні зусилля, щоб позиціюватися головним «силовиком» країни, лобістом інтересів «наших солдатів і офіцерів». Зокрема, в липні він кілька разів наголошував, що у своїх діях проводить чітку різницю між «чиновниками» і «солдатами»: «Зміни до Державного оборонного замовлення повинні враховувати, насамперед, пріоритетні потреби тих, хто перебуває на передовій», «Гідне грошове забезпечення військовослужбовців стає питанням національної безпеки країни»: «Оклади військових не можуть бути меншими, ніж відповідні оклади держслужбовців, які працюють у затишних кабінетах центральних органів виконавчої влади…Відповідні пропозиції щодо формування оборонного бюджету нашої країни я надіслав до Кабінету Міністрів України. Коли хтось з чиновників не погоджується з цим, у них є можливість довести свою позицію у фронтовому окопі».

Отже, хоча сам Турчинов є типовим чиновником, він щосили позиціюється «своїм хлопцем» для військових у зоні АТО і протиставляє себе чиновникам із уряду. Отже, на нашу думку, це підтверджує напруженість у стосунках між Кабінетом міністрів та РНБОУ або представниками «безпекового» та «бізнес-економічного» крила оточення Президента. Донбас у їхніх конфліктах залишається розмінною монетою, темою, яка використовується для обґрунтування перерозподілу бюджетних коштів на користь тих чи інших інтересів.

Профільні міністерства та відомства більше орієнтуються на реакцію керівництва держави, ніж на запити й потреби населення в зоні конфлікту.

Утім у липні — серпні з боку окремих міністрів — підлеглих Гройсмана, які займаються питаннями Донбасу, не було закидів на адресу силовиків. МінТОТ зосередився на популярних серед міжнародних донорів темах зміцнення місцевих громад та реформи децентралізації: «Геоплатформа даних повинна стати поштовхом для розвитку місцевих громад», «Суспільство змінюється завдяки запровадженню європейських цінностей та інтелектуальним зусиллям громад», «Міністерство координує зусилля міжнародних організацій щодо надання допомоги східним областям». Водночас міністерство так і не повідомило про те, що їм вдалося зробити за останні півроку, що за півроку насправді змінилося в житті та добробуті переселенців, які конкретні проблеми потребують державного втручання. Проте було достатньо повідомлень, спрямованих на формування особистого іміджу міністра: «Вадим Черниш зустрівся з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом», «Ми сильні тим, що вміємо захищатися різними способами, тим, що зберігаємо дух і єдність» (ритуальні патріотичні заяви на відкритті виставки картин художників із Донецької та Луганської областей у столичному Будинку художника), «Будь-яка країна світу, яка себе поважає, не може собі дозволити відмовитися від території та громадян, — В. Черниш» (інтерв’ю виданню «Цензор.нет»).

Іноді виникало враження, що очільник МінТОТу вважає ціннішою зайвий раз підкреслити важливість співпраці з іноземними партнерами, а не, власне, результати такої співпраці. Наприклад, у повідомленні «Ми задоволені рівнем співпраці з ЄС» насправді йдеться про допомогу дітям і школі, розташованій поблизу лінії фронту (в Талаківці, що між Маріуполем і Широкіним), і маріупольському Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. З цієї точки зору цікаво, чи правильно розуміє міністр пріоритети своєї роботи.

Усе це разом, на нашу думку, свідчить про те, що керівництво МінТОТу, на жаль, розглядає свою роботу в першу чергу як можливість виглядати важливими й результативними в очах вищого керівництва держави й міжнародних донорів, і аж ніяк не людей, що є цільовою групою і сферою відповідальності міністерства. Хоча саме це є основним завданням міністерства, про що зазначено у відповідному положенні про міністерство: «Забезпечення формування і реалізація державної політики з питань: тимчасово окупованої території України, кінцевою метою якої є реінтеграція зазначеної території та її населення в єдиний конституційний простір України; окремих територій Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, кінцевою метою якої є реінтеграція зазначеної території та її населення в єдиний конституційний простір України».

Подібна слабкість до збирання політичних балів спостерігалася і в комунікації Мінінформу. Попри подання заяви про відставку, міністр інформаційної політики Юрій Стець у серпні почав активно коментувати дії міністерства на Донбасі. Однак у підсумку більшість повідомлень звелася до спроб видати бажане за дійсне. Зокрема, протягом серпня його міністерство розкручувало новину про встановлення телевежі в Бахмутівці Луганської області. З нагоди відкриття телевежі Президентом Стець наголосив, що завдяки діям його відомства «українські телеканали отримали близько 90 тисяч глядачів», хоча за два тижні до цього оцінив зусилля міністерства обережніше: «Кількість населення, що матиме доступ до сигналу українських телеканалів і радіостанцій, збільшилася в декілька разів». Тож, як і в попередні місяці, Мінінформ у своїх повідомленнях про Донбас більше орієнтувався на реакцію керівництва держави, ніж на запити й потреби населення в зоні конфлікту.

У липні «прокинувся» профільний міністр екології та природних ресурсів від «Народного фронту» Остап Семерак із дещо запізнілою реакцією на нагальні екологічні проблеми донецького краю, про які у травні й червні повідомляла і перша заступниця голови ВРУ Ірина Геращенко, й МінТОТ. «Він зазначив, що всі дії українського уряду спрямовані на відновлення постраждалих територій», — йдеться в повідомленні «Народного фронту». Однак усі дії власне екологічного відомства, як випливає з повідомлення, обмежилися: 1) «домовленостями» щодо «координації нашої спільної роботи з керівництвом Донецької обласної військово-цивільної адміністрації на загальнонаціональному та регіональному рівнях щодо захисту довкілля»; 2) оголошенням про початок спільного з ОБСЄ проекту «з інвентаризації об'єктів, що несуть екологічну та техногенну загрозу».

Іншими словами, судячи з повідомлення, станом на серпень 2017 року профільне міністерство не знало, що насправді несе екологічну й техногенну небезпеку в регіоні; а також спромоглося лише повідомити Донецьку ВЦА про потребу узгоджувати природоохоронну діяльність у найближчому невизначеному майбутньому. Можливо, міністру все-таки варто було раніше й частіше спілкуватися з колегами, наприклад, із МінТОТу, Міноборони, Мінекономрозвитку, які займаються Донбасом, щоб не демонструвати такого поверхового ставлення до проблемного регіону? Чи таке ставлення зумовлене відсутністю політичної зацікавленості «Народного фронту» в голосах донеччан?

Голова Донецької ВЦА заперечував деякі наявні в регіоні проблеми, щоби згодом продемонструвати, як успішно влада з ними справляється.

Однак заява Семерака мала і зворотній бік. Про це можна було довідатися з фейсбук-сторінки голови Донецької ВЦА Павла Жебрівського. Того ж дня, 3 липня, Жебрівський розкритикував заступника міністра Георгія Туку: «Краще мовчати, ніж говорити». За словами голови ВЦА: «Заяви, які робить Тука [про екологічні проблеми та забруднену радіацією воду на Донбасі. — Ред.], — це шкода у першу чергу для економіки цілого регіону… Інвестори й замовники і без того — м'яко скажу — обережні, і такі заяви не сприяють їхній впевненості». Також Жебрівський запевнив, що екологічні проблеми на контрольованій території вирішуються спільно з центральною владою, в тому числі зі згаданим у пості міністром Семераком, «який сьогодні відкривав разом із нами екологічний сквер у Бахмуті, спеціально привіз із собою дозиметр. І особисто перевірив: радіаційний фон у нормі». Проте якщо порівняти ці запевнення з офіційною інформацією, поширеною від імені самого Семерака, виникають сумніви щодо об’єктивності й відвертості самого Жебрівського.

Ситуація виглядає так, ніби голова Донецької ВЦА свідомо застосував прийом поширення «напівправди»: навів вигідні для себе факти, не заперечивши фактів, наведених Тукою, які той, у свою чергу, взяв із відкритої доповіді профільного інституту НАН України за 2015 рік. На тему екології Жебрівському довелося ще раз поговорити в липні з представниками офісу ПРООН. Але й цього разу голова ВЦА повідомив лише компліментарну для влади інформацію, обійшовши увагою проблему забруднення водойм Донбасу.

І лише наприкінці місяця Жебрівський повертається до цього питання, але так ніби вирішення проблеми питної води — це ініціатива самої влади, започаткована самим головою ВЦА: «Вода Донеччини: Жебрівський анонсував масштабну програму». Треба віддати йому належне: Жебрівський протягом липня продемонстрував уміння нейтралізувати потенційно небезпечну для себе інформацію, щоби потім використати її як привід показати свою ефективну роботу в інтересах місцевих мешканців.

Проте в підсумку — це ще одна чергова обіцянка поліпшити життя донеччан, яку Жебрівський одразу поставив у залежність від зовнішніх умов: «Частину профінансуємо з бюджетів — обласного та місцевого, частину проситимемо у держави, працюватимемо й над залученням коштів наших міжнародних партнерів». Хоч це і має вигляд об’єктивної та повної інформації, та все ж дає владі можливість посилатися на «непереборні обставини» у вигляді недостатнього фінансування.

Разом із тим протягом серпня Жебрівський регулярно поширював дописи на своїй фейсбук-сторінці, присвячені втіленню окремих проектів, спрямованих на забезпечення донеччан питною водою та екологічний благоустрій (не менше шести оригінальних повідомлень); тема будівництва житла і доріг опинилася на другому місці разом із постами на його фейсбук-сторінці про обстріли мирних населених пунктів «російсько-терористичними військами». Проте в цілому ці повідомлення поступалися улюбленому жанру голови Донецької ВЦА — супроводу активності Президента та символічного офіціозу («Петро Порошенко відкрив опорну школу в Покровську», «Сьогодні привітав представників однієї з найшанованіших на Донеччині професій — шахтарів», «День державного прапора відзначили справами: відкрили шляхопровід через залізничні колії у Бахмуті») та рекламуванню власних «ручних» проектів, на кшталт грантової програми «Український донецький куркуль» («Павло Жебрівський зустрівся з першими “куркулями”»).

До речі, назва проекту-улюбленця, як на нашу думку, підвела голову ВЦА. Словосполучення «український донецький» насправді звучить як плеоназм (лексична надмірність). Невже Жебрівський допускає думку, що «донецький» може бути «неукраїнським»?

При всій повазі, таке ставлення схоже на вислів Порошенка про «справжніх українців», що також може передбачати існування «несправжніх». Використання таких двозначних дефініцій стосовно мешканців Донбасу говорить більше не про самих донеччан, як про невпевненість і недовіру до власних громадян, що проживають у певному регіоні, з боку влади. Сподіваємося, що з огляду на цю обставину назву в цілому непоганого проекту голова Донецької ВЦА скоригує.

Утім, варто відзначити і здатність Павла Жебрівського тримати своє слово. У попередньому звіті ми пообіцяли стежити за його діями стосовно населених пунктів на лінії фронту. Отже, 1 серпня Жебрівський повідомив, що мешканці Жованки, Бахмутки та Пісків протягом тижня отримають світло — постачання електроенергії відновлено, справа за підключенням конкретних будинків.

У підсумку зазначимо, що голові Донецької ВЦА в цілому вдається підтримувати комунікацію з місцевим населенням. Проте, можливо, Жебрівському не варто зупинятися на фейсбук-активності, а й пробувати опанувати нові канали, такі як месенджери Viber чи Телеграм та подумати про активне використання більш традиційних способів комунікації, таких як розповсюдження безкоштовної преси.

Голова Луганської ВЦА залишався в рамках традиційної комунікації влади — звітів про успіхи та монологів про ефективність та покращення.

Натомість його колега з Луганської ВЦА Юрій Гарбуз залишається відданим бюрократичним, щоб не сказати радянським стандартам і зразкам політики зв’язків із громадськістю. У дзеркалі повідомлень Гарбуз постає справжньою pezzonovante (сиц. італ.) — важливою персоною, головним діячем регіону. Проте роздування власної значущості відбувається переважно за рахунок повідомлень — обіцянок До Нового року 107 сімей переселенців мають отримати житло у Рубіжному», «Обласна влада докладає зусиль до вирішення питань водопостачання жителів Луганщини«, «30–40 нових сучасних амбулаторій на Луганщині почнемо будувати вже у цьому році і т.ін.»).

Найбільше таких повідомлень стосувалося будівництва доріг, шкіл та лікарень. Як і у випадку з Жебрівським, виконання найбільш гучних та важливих зобов’язань (наприклад, «запуск Сіверськодонецької ТЕЦ на базі “Азоту”» чи «відкриття консультативної поліклініки у Старобільську») ми будемо відстежувати в наступних моніторингах із огляду на важливість довіри з боку громадян як умови для ефективної комунікації влади.

Не забував очільник області й про гуманітарну політику («Новий сезон обласний театр розпочне у відремонтованій будівлі») та про сприяння місцевій економіці («Легка промисловість області має великий потенціал»). Також, у серпні голова Луганської ВЦА звернув увагу на необхідність висвітлення роботи влади у прифронтових районах («Юрій Гарбуз відвідав навчальні заклади поблизу лінії розмежування»). Це позитивна зміна порівняно з попереднім періодом.

У цілому складалася картина активної ділової та різнобічної діяльності Луганської ВЦА. Щоправда, як і у Жебрівського, комунікація Гарбуза має монологічний і навіть більш директивний характер. З одного боку, цього вимагає специфіка роботи місцевої виконавчої влади у регіонах, охоплених війною, з іншого — саме такі особливі умови вимагають від голів ВЦА бути не лише представниками центру, а дедалі більше — представниками інтересів місцевих громад перед урядом. Гарбуз демонструє цю функцію на бюрократичному рівні («У Києві Юрій Гарбуз презентував оновлену Стратегію розвитку Луганщини»). Однак і в комунікації з місцевою авдиторією він має показувати, що виступає у стосунках із Києвом не лише як призначений чиновник, а й як виразник інтересів луганчан. Для цього можна піти або шляхом створення «ручних» проектів та «громадських рад», або активніше використовувати старі й новітні механізми демократії: як роботу із традиційними зверненнями громадян, так із електронними петиціями. Вибір — за головами ВЦА.

Ірина Геращенко починає «фільтрувати» заяви про ситуацію на Донбасі.

Тим часом перед своїм непростим вибором постала перша віце-спікерка Ірина Геращенко. Їй усе важче поєднувати ролі уповноваженої Президента з мирного врегулювання ситуації на Донбасі, представника України у тристоронній контактній групі «мінського формату» та відданої соратниці Порошенка. У липні — серпні найбільше повідомлень Геращенко стосувалися міжнародної тематики та мінських переговорів (13), піар-супроводу дій Президента (5), проблем громадян на звільнених і окупованих територіях (5), стану Збройних сил на фронті (1).

На жаль, тема, яка була найбільш висвітлена Геращенко, залишається найменш зрозумілою для громадян з огляду на відсутність результатів чи суттєвого просування переговорів між Україною та сепаратистами і Росією. Точкові досягнення справді важливі, бо йдеться про життя наших співгромадян («Сьогодні МКЧХ вдалося передати посилки від родичів заручників в Макіївську колонію»), проте навіть сама Геращенко водночас визнає безпорадність політичних зусиль і пасивність союзників України: «Чесно кажучи, я не розумію, чому про це публічно говорить тільки Україна, а МКЧХ весь час боїться “не зробити гірше” і мовчить про ці порушення. Куди гірше? Їх жодного разу не допустили до заручників! Так само дивним виглядає публічне мовчання з цього приводу координаторів від ОБСЄ в мінських групах. Так, вони мають бути над процесом, неупередженими і аполітичними. Але не помічати два роки кричущого порушення гуманітарного права, не говорити про це публічно — не думаю, що це допомагає в імплементації мінських угод». Можемо лише відзначити, що принаймні з огляду на інформаційну активність, Геращенко починає втрачати контакт із мешканцями Донбасу. Можливо, це проблема самоцензури, коли вона з міркувань лояльності до Президента утримується від поширення публічних заяв, які точніше відображали ситуацію в регіоні та відповідали б настроям людей.

Президентська «Солідарність» ішла у фарватері антиросійської риторики.

Що ж робити, коли поступ відсутній, а політична доцільність вимагає демонстрації успіхів? У такому разі аудиторії штучно нав’язуються теми, розвиток яких та чи інша сила намагається контролювати. Так, зокрема, поводилася президентська «Солідарність», обговорюючи тему «закону про реінтеграцію» та жорстко реагуючи на заяви сепаратистів про «створення Малоросії» на окупованих територіях Донеччини.

Так, про закон, текст якого ще ніхто не бачив, спікери «Солідарності» поширили щонайменше 10 повідомлень. Однак, як показав аналіз змісту, їх можна звести до двох тез, які були відомі ще в червні:

Отже, попри значний інформаційний резонанс і суспільний запит на роз’яснення причин і наслідків ухвалення такого важливого закону президентській партії так і не вдалося сформувати чітку та змістовну позицію.

Тим часом Геращенко доклала зусиль, щоби тема звільнення заручників і полонених із її особистої боротьби перетворилася на політичний проект «Солідарності» — цьому було присвячено також не менше 11 окремих повідомлень («Ірина Геращенко: Голова фракції БПП під час сесії ПА ОБСЄ підняв питання звільнення 132 українських заручників з окупованого Донбасу»; «Ірина Геращенко: ООН має зайняти більш активну позицію щодо негайного звільнення всіх незаконно утримуваних і в ОРДЛО, і в РФ»; «Ірина Геращенко: До українських заручників нікого не допускають, аби приховати сліди катувань»; «Фріз: Ми маємо міняти затриманих співробітників ФСБ на наших військовослужбовців, бо це єдиний механізм повернення наших громадян додому»).

Проте більшість із них стосувалася звинувачень Росії та сепаратистів у зриві процесу обміну заручниками та полоненими. Власне, звинувачення на адресу Росії були важливою складовою переважно більшості виступів та публічних коментарів депутатів «Солідарності», в яких згадувався Донбас. Тобто президентська партія слідом за своїм лідером більше переймалася позиціюванням у якості антиросійської політичної сили, ніж партією, яка розуміє інтереси регіону.

У липні — серпні нам вдалося знайти лише шість згадок спікерів «Солідарності» власне про проблеми і ситуацію на Донбасі. Проте в більшості випадків ішлося про: лобіювання інтересів великої енергокомпанії (Курило), просування особистого іміджу (Геращенко, Недава), просування власного благодійного фонду (Лубінець), позиціювання в якості політика, що підтримує ініціативи громадянського суспільства (Іонова).

На жаль, серед депутатів «Солідарності» поширене прагнення використати будь-який привід, щоби постати в ролі «представників» інтересів донеччан та луганчан. Зокрема, в серпні Марія Іонова повідомила про те, що «Українські парламентарі звернулися до Ізраїлю щодо допомоги у вирішенні техногенної катастрофи на Донбасі». Проте, як випливає з посту іншої учасниці зустрічі, голови комітету в закордонних справах Ганни Гопко, ніхто ні в кого допомоги ще не просив: «Україна порушуватиме це питання як непостійний член РадБезу ООН. І очікуємо, що прогресивний досвід високих технологій Ізраїлю теж будемо використовувати. Зокрема, комітет з питань євроінтеграції та у закордонних справах звернуться до МЗС».

Таким чином, можна стверджувати, що в основі комунікаційних зусиль «Солідарності» лежить прагнення не «почути Донбас», а створити в очах виборців імідж політичної сили, яка залишається непоступливою в питаннях безпеки, але чутливою до інтересів місцевих мешканців. Проблема лише в тому, що спікери «Солідарності» забувають: вони роблять це як представники держави, а не окремого політичного лідера.

«Опозиційний блок» переконував своїх виборців на Донбасі в безпорадності влади.

Серед інших парламентських сил лише «Опозиційний блок» не поступився «Солідарності» в кількості повідомлень із питань Донбасу. Проте в липні — серпні в новинах від «ОБ» було ще менше згадок про потреби мешканців краю, ніж у їхніх опонентів при владі.

Замість порушувати питання ВПО чи економічного відродження Донбасу, «Опозиційний блок» зосередився на критиці невідомого на той період загалові законопроекту про реінтеграцію та дипломатичних зусиль Президента.

Цікаво, що в оцінках міжнародних переговорів щодо встановлення миру всередині «ОБ» ще більше позначилися суперечності. Зокрема, якщо в липні Василь Німченко, посилаючись на іноземних політиків, вимагав виконувати всі положення мінських угод, то Сергій Ларін згадуючи миротворчі зусилля тих самих країн, викривав їх у вирішенні долі України за спиною самих українців. А в серпні лідер «Опоблоку» Юрій Бойко взагалі заявив про необхідність переформатувати Мінські домовленості (всупереч думці Німченка), залучити американців (суперечність із Ларіним) і ввести миротворців (що збігається з позицією Порошенка).

І хоча впродовж двох місяців «Опозиційний блок» бомбардував своїх виборців на Донбасі інвективами про вину і безпорадність влади у збройному конфлікті, політичну лінію партії відверто лихоманило.

На тлі інших представників «Опозиційного блоку» більш послідовною виглядала Наталія Королевська, поширюючи повідомлення про обстоювання інтересів мешканців зони АТО та внутрішньо переміщених осіб. У серпні вона відвідала кілька населених пунктів поблизу лінії фронту. У своїх виступах та зустрічах їй вдавалося поєднувати партійну агітацію (в тому числі з роздачею матеріальних подарунків) та критику влади. Щоб виглядати об’єктивною у своїх звинуваченнях, Королевська використовувала дані спостерігачів місії ООН.

Також заслуговує на увагу активність мажоритарника із Луганської області Сергія Дунаєва. Він публічно кинув виклик голові Луганської ВЦА, звинувативши його у використанні адміністративного ресурсу при перерозподілі бюджетних коштів на потреби житлово-комунального господарства області. Якщо вірити Дунаєву, левова частка грошей пішла на мажоритарні округи депутатів від БПП, тоді як найбільші населені пункти області, де перемогли висуванці «Опоблоку», отримали мізер. Нехтування такими звинуваченнями чи мовчання влади в таких випадках не лише гратиме на руку «ОБ», а й підриватиме довіру до держави в цілому.

Політичні сили ламали списи довкола штучно вигаданих проблем.

Решта політичних сил у липні — серпні обмежилися тим, що вслід за головними опонентами коментували одні й ті ж теми: закон про реінтеграцію, перспективи міжнародних переговорів про мир на Донбасі, стан у зоні АТО.

Зокрема, у «Народному фронті» згадували Донбас лише в контексті «невідворотного» покарання Росії та повернення окупованих територій у невизначеному майбутньому. Лише Вікторія Сюмар відзначилася спробою привернути увагу колег до необхідності створити пільгові умови для місцевих мовників на Донбасі, щоби протистояти російській пропаганді.

Мало чим відрізнялася від «Народного фронту» інформаційна активність «Самопомочі». Наприклад, Семен Семенченко, так само як і Антон Геращенко, розмірковував про причини Іловайської поразки. Однак якщо Геращенко очікував від розслідування обставин трагедії звинувачення Росії, то Семенченко — вищого керівництва держави і Генштабу.

Інша представниця «Самопомочі» — Олена Сотник, подібно до екс-регіонала Сергія Ларіна закликала українців «боятися кулуарних домовленостей щодо України без її участі». А депутат «Батьківщини» Іван Крулько в липні, використовуючи тему постраждалих під час бойових дій, намагався рекламувати законопроект Юлії Тимошенко про допомогу постраждалим дітям, приховуючи той факт, що сама ініціатива належить Наталії Королевській, яка раніше зареєструвала основний законопроект. У серпні він так само, критикуючи ініціативу Президента щодо законопроекту про реінтеграцію Донбасу, намагався просувати альтернативний документ, підготовлений за формальної участі лідерки «Батьківщини».

Отже, в підсумку можна сказати, що всі політичні сили, незалежно від близькості чи віддаленості від влади, воліли не обговорювати проблеми регіону, охопленого війною, а ламати списи навколо штучно вигаданих проблем: неіснуючого закону про реінтеграцію, гадання щодо перебігу міжнародних переговорів. Навіть ті окремі спікери, які говорили про реальні потреби людей на Донбасі, не втримувалися від спокуси атакувати опонентів чи привласнити собі результат, досягнутий завдяки зусиллям всієї держави.

Що в такому разі можуть відчувати адресати таких повідомлень? На нашу думку, це лише зміцнюватиме у донеччан та луганчан відчуття відчуженості, розуміння того, що вони й надалі лишатимуться сам на сам зі своїми проблемами.

Фото: cyberpr.com

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
253
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop