ПРОЕКТИ
11:00
П'ятниця, 12 Січня 2018

«В СРСР Різдва не було»...

У різдвяному ефірі «Інтер» був сам-один, конкуренції йому так ніхто й не склав. Те, як цей канал подавав тему Різдва, виявилося безальтернативним.
«В СРСР Різдва не було»...
«В СРСР Різдва не було»...

Цього Святвечора й різдвяного дня повсякчас пригадувалася гоголівська «Ніч перед Різдвом». Чарівна, дивовижна. Така, яким і постає в уяві це свято. А ще пригадувалися різдвяні листівки з різних країн — теж казкові й дивовижні. Усе це складало уявлення про Різдво, яким воно мало би бути на телебаченні. І якого чергового разу не було й близько.

Навряд чи хто-небудь стане сперечатися: Микола Гоголь писав свою «Ніч перед Різдвом», виходячи з українських традицій його святкування і спираючись на ці традиції. І з того випливає одна очевидна річ: Різдво в Україні споконвіку святкували в цілком європейських традиціях, воно ніяк не зводилося до «посідім, поговєєм, лбом по полу в церкві постучім».

Утім, одна позитивна тенденція стала помітною. Як називали це свято за пострадянських часів? Різдвом Христовим — так і лише так. Винятки практично не зустрічалися. А тепер знову звернімося до Гоголя: чи його повість теж зветься «Ніч перед Різдвом Христовим»? Ні, не зветься. Бо всі й так знають і розуміють: ідеться саме про Різдво Ісуса Христа. «Різдво Христове» — це один із прикладів характерної для російського православ'я лексичної надмірності. Це — офіційно-церковна мовна стилістика, яка поза межами церкви видається плеоназмом. І вживаючи лише таку плеонастичну назву свята, ЗМІ мимоволі ніби підкреслюють: просто Різдво — це «в них», на неправославному Заході, це їхній аналог нашого Нового року. А в нас, православних — Різдво Христове, справжнє, серйозне. Яке тільки й можна відзначати в той самий спосіб «посідім, поговєєм».

Цього року неочікувано часто довелося чути з телеекранів назву свята як просто Різдво. Крига скресла? На жаль, якщо й так, процес поки що не дійшов до наповнення святкового ефіру.

Але що ж було на телеекранах?

«1+1» побавили глядачів повторенням новорічного «Вечірнього кварталу» (немає чого показати — крути «Квартал», на всі випадки життя) та вже вночі «Різдвяною історією з Тіною Кароль». «Це — унікальний кінопроект виробництва “1+1 Продакшн”, що розповідає про багатовікові традиції і духовні цінності», — цілком у дусі прес-релізів якоїсь релігійної організації зазначено на сайті каналу. Так, до певної міри програма створювала піднесено-урочистий настрій. Якби ж іще не вихід її в ефір майже о першій годині ночі.

Це був єдиний спецпроект каналу до Різдва — вдень 7 січня нічого до свята в ефірі не було.

На каналі «Україна» до Різдва не було нічого — ані ввечері 6 січня, ані вранці та вдень 7 січня. СТБ вранці 6 січня показав художній фільм «Вечори на хуторі поблизу Диканьки (Ніч перед Різдвом)» — іще один універсальний маркер, яким можна «відмітитися», не докладаючи зусиль. Після цього фільму канал геть забув про Різдво, та й глядачам про нього не нагадував. Рівно те саме трапилося й на ICTV — повторення новорічного «Дизель-шоу» ввечері 7 січня (не у Святвечір) зараховувати не станемо, адже Різдво — це не «Новий рік для тих, хто проспав».

«UA: Перший»: Різдвяні богослужіння та «Фольк-м'юзик» і ввечері 6 січня, й уранці 7 числа — ото й усе Різдво. Небагато як для свята, яке чи не в усьому світі відзначають як головне, провідне, найбільше з-поміж усіх свят.

На цьому, м'яко кажучи, бідненькому тлі виділявся лише «Інтер». Ще вдень 6 січня на каналі вийшов документальний фільм «Від Різдва до Хрещення», про який слушно написала Інна Долженкова. Додам іще кілька вражень. Із одного боку, приємно здивувало: нарешті-таки канал, зачепивши православну тематику, згадав і про Ісуса Христа, а не лише про «святу Русь» та князя Володимира. Що саме по собі вже обнадіює. А з іншого боку... Чесно кажучи, переглядати проект я остерігався, добре пам'ятаючи літній репортаж каналу про хресний хід вірян УПЦ МП на честь чергової річниці Хрещення Русі. Тоді коментатори неодноразово переконували: йдучи пішки до Києва, віряни ночували в землянках. Тут тільки й залишалося, що припустити: або в Україні існує мережа глибоко законспірованих землянок — бо я, добряче поподорожувавши Україною, ніколи не бачив жодної, або ж віряни ударно копали землянки замість іти до Києва, бо за дві передвечірні години в сутінках землянку на кількадесят людей не викопаєш. От саме такого рівня правдивості я й остерігався цього разу.

Вийшло все краще, ніж я побоювався. Загалом це міг би бути непоганий фільм радше туристичного, ніж просвітницького характеру; нерозривне поєднання святого й мирського, релігійного та світського — це, власне, якнайбільше й відповідає духу Різдва. От тільки... Переважна більшість жінок — у глухих хустках: якби не коментар, їх можна було би сприйняти за правовірних мусульманок. Слова про те, що до Йордану з'їжджаються християни з усього світу, представлення прочанки зі США, з Аризони, на ім'я Вікторія — й ця американська прочанка промовляє на камеру чистісінькою російською мовою. Отже, християни всього світу — це вихідці з «русскаго міра», яких нещадна доля розкидала по світах, і більше ніхто? Окрім «русскаго міра», християн більше ніде й немає, в Ісуса Христа більше ніхто й ніде не вірує?

Синхрон митрополита Вишгородського та Чорнобильського, взятий не на місці, про яке розповідав фільм, а в його кабінеті — в даному контексті штучний, неінформативний і такий, що тільки перебивав оповідь, розривав сюжетну канву.

Нарешті, фраза: «Именно за этим и едут на Святую Землю — чтобы заменить старую одежду на новую, белоснежную». То от, як виявляється, задля чого пускаються прочани в далеку путь, от у чому полягає глибинний сенс християнства?

І ще одна фраза — про те, що місце хрещення Ісуса тепер на території Йорданії, а християни з усього світу збираються в найближчій до нього точці Ізраїлю. А що, до Йорданії християн не впускають? Але ж вона — як на сьогодні, мабуть, найбільш світська, найбільш віротерпима країна арабського світу! Побіжно було згадано: річка Йордан змінила річище, й у місці, де хрестився Ісус, тепер вода не тече. Мабуть, саме в цьому полягає секрет розташування місця, де збираються християни з усього світу, а зовсім не в тому, Ізраїль це чи Йорданія.

Оце вставляння пропагандистських «вставних зубів» до загалом цікавого фільму дуже псувало враження.

Далі йшло різдвяне богослужіння — відомо, з храму якого патріархату, ще далі — спецвипуск «Стосується кожного. Різдвяні дива». Йшлося в ньому про те, як склалася доля дітей, які були героями випусків цієї програми. Додаймо: деяких дітей. І можна було б лише порадіти за них і подякувати каналові за важливу соціальну роботу, якби не постійно повторювані ведучим слова про дива й про те, хто їх, ці дива, робить. Звісно ж, канал «Інтер» — от який він чудотворець. Самовихваляння було вже зовсім забагато. І ще якби не священники відомо якої церкви, які час від часу резюмували суто світські проблеми дітей, причому резюмували на зовсім уже загальнотеоретичному, не без дидактичності, рівні, зовсім уже відірвано від конкретних доль конкретних дітей. А насамкінець — побажання «щоби в новому році...», «щоб у 2018 році...».

7 січня. Мультфільм «Різдвяні казки» о 5:40 — для кого він, от уже цікаво, був о такій годині? Різдвяні богослужіння. «Готуємо разом. Різдвяні історії». Ото й усе, Різдво на каналі завершилося. Хоч би як, а на різдвяну казку жодна святкова програма ніяк не була схожою. Згадувати в контексті Різдва показані «Інтером» ввечері 7 січня «Рождественские встречи Алли Пугачової» з купою заборонених в Україні російських артистів на кшталт Кіркорова або Лоліти ну зовсім не хочеться.

Але справжня біда була не у традиційних пропагандемах «Інтера», які він навчився вставляти, здається, навіть до прогнозів погоди. Біда була в тім, що в різдвяному ефірі «Інтер» був сам-один, конкуренції йому так ніхто й не склав. Те, як цей канал подавав тему Різдва, виявилося безальтернативним.

Й от що спало на думку. Якби, не дай Боже, знову оголосили святом 7 листопада — переконаний: усі канали тут само знайшли би, чим заповнити святковий ефір так, щоб він був не просто ефіром чергової суботи або неділі. Бо скидається на те, що телеканали так досі й живуть за радянською парадигмою свят і святкування. Бо що таке було Різдво за радянських часів? І чим воно є на телеканалах тепер — і цього року, й усіх минулих?

По-перше, це був просто «Новий рік по-їхньому, по-західному». Однотипне, однакове з Новим роком свято. Тож от вам повторення на Різдво новорічних ефірів.

По-друге, це було суто церковне свято, свято для релігійних пуритан, яким, за радянською пропагандою, всі мирські розваги були чужі й неприйнятні. Тож от вам богослужіння й іще раз богослужіння — як єдиний телевізійний супровід Різдва.

По-третє, це був факт історії. Свято, яке колись, «за поміщиків і капіталістів», відзначали «темні й затуркані» наші предки. Ще це був факт етнографії — свято, яке у віддалених селах суто за традицією відзначали й до тих пір. Тож от вам на Різдво фольклор і традиції, традиції й фольклор, занурення у старовину.

Поза ці рамки наше телебачення досі так і не вийшло. А більшість каналів просто не звертають на нього уваги — адже «в СРСР Різдва не було»...

Фото: прес-служба телеканалу «Інтер»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
735
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop