Восьмого листопада в кінотеатрі «Жовтень» відбулася київська прем'єра документальної стрічки Тараса Томенка «Будинок “Слово”». Фільм присвячений долям покоління «Розстріляного відродження». Кіносценарій «Будинок “Слово”», авторами якого є Тарас Томенко і Люба Якимчук, є переможцем «Коронація слова 2015».

Розкриваючи для мас суть терміну «Розстріляне відродження», документальний повнометражний фільм Тараса Томенка робить це так майстерно й так оригінально, що, з одного боку, відчутно резонує із сьогоденням, а з іншого — претендує на місце в історії, принаймні, українського кінематографу.

Презентований у рамках Варшавського кінофестивалю, фільм не був відзначений якимось із призів. Імовірно, через труднощі перекладу. Адже «слів» у цьому «Будинку…» багато, і всі вони озвучуються українською мовою і з певною інтонацією, а «слова» та «інтонація» мають свою концепцію, в чому й виявляється оригінальність.

Будинок «Слово». Вид згори

Вербальна частина фільму не є звичним для документального кіно закадровим текстом автора. Це міріади фраз самих героїв фільму — тих самих письменників, поетів, режисерів, акторів і композиторів, яких 1929 року поселили в новому й повному вигод будинку на вулиці Червоних Письменників, 9, у місті Харкові (тепер вулиця Культури) і яких із 34-го по 37-й роки або розстріляли, або зламали і приручили до корита комуністичної партії. Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Зеров, Наталя Ужвій, Павло Тичина, Микола Куліш, Раїса Троянкер, Володимир Сосюра, Михайль Семенко і десятки інших «говорять» у фільмі цитатами зі своїх творів та листів, із газетних статей і «зізнань» у катівнях НКВС. А їхні «розмови» звучать не у стримано діловому тоні, а саме так, як і закладалося — з іронією, зі сміхом, романтично чи із люттю. Актори, що це озвучували, своєю грайливістю фактично оживили давно забутих, давно померлих людей. Чи це варто уваги? Це варто й поваги — до всіх творців, які зробили титанічний труд підняти приховану інформацію з архівів НКВС-КГБ, і оприлюднити її. Тепер питання в тому, аби ця праця не стала Сізіфовою.

Як донести до масового глядача документ епохи, важливість якого для українців можна порівняти хіба що з віднайденням світовими вченими «загубленої ланки»? Певно, краще було би ставити складнопостановочний і дорогий блокбастер, і глядач, захоплений перебиранням формального лушпиння, міг би проковтнути й потрібні для його душі сенсовні зерна (подібно до того, як дитині, аби вона з’їла вітаміни, підсовують разом із котлеткою ще й яблучко). Проте ні меценатів таких щедрих немає, ні продюсерів настільки сміливих (і божевільних), щоби фінансувати дорогий фільм із такою немасовою ідеєю. Тому зробили 80-хвилинну стрічку за 900 виділених Держкіно тисяч гривень. Та вийшло неабияк. Вийшло відмінно, привабливо і смачно. Хоча з присмаком журби і туги.

Лесь Курбас - один із мешканців будинку

Відмінною і привабливою є сама структура фільму. Вже означений вище «цитатний» текст рухається не лінійно, а стрибками — від однієї квартири будинку «Слово» до іншої. Українські митці були розподілені по 66 квартирах будинку, і кожна квартира прослуховувалася, маючи мікрофони-жучки в телефонах, у лампах і навіть у стінах. Глядач «ходить» між квартирами й «чує» голоси Хвильового, який «говорить» із Сосюрою, або Курбаса з Хвильовим, або постріл Хвильового, котрий своїм самогубством перший виявив спротив системі, в яку всі вони так необачно повірили, через яку почався голодомор і через яку всі вони, герої фільму, врешті загинуть.

За сотнями чорно-білих фотографій, поїздом із минулого в теперішнє протягнутих на екрані, іде насичений монолог, діалог і полілог митців, спочатку веселих, оптимістичних ерудитів, а потім — заляканих, шокованих і розгублених жертв. І це неймовірно проникливо: за тим, що відбувається і що чується, легко спостерігати, й це легко абсорбувати, бо грайливість озвучки пожвавлює, а персоналізація героїв, їхня «живість» за рахунок прямої мови, дає шанс ототожнити себе з ними. Таким чином глядач вгрузає в запропонований матеріал, як бур у гірську породу, і чимдалі сильніше вгрузає. З кожною екранною хвилиною, вміло насиченою візуальною інформацією і звуками, ти все більше стаєш частиною дійства. І з часом тебе починає охоплювати жах, як він охоплює й героїв — заарештованих, підданих допитам і тортурам, примушених дати показання проти самих себе про те, чого вони не робили, змушених благати про життя, але не почутих… Більшість із них, ув’язнених в ГУЛАГу, протягом чотирьох днів, із 27 жовтня по 1 листопада, було розстріляно в урочищі Сандармох, у Карелії. Тоді розстріляли 1111 чоловік. Символічна цифра, правда ж? Вони всі були ніби під номером «1» — першими.

… Режисер Тарас Томенко разом із поетесою Любою Якимчук почали займатися цим проектом іще п'ять років тому. Чому? Може тому, що Тарас сам жив у подібному «письменницькому» будинку в Києві й за ним, його батьками й сусідами, спостерігали і прослуховували «відповідні структури». А може тому, що його звела з розуму одна уявлена ним картина — це ж всіх (!) тогочасних українських геніїв (!) зібрали в одному місті, щоби потім знищити! Це змусило його думати про надання певної форми бажанню розказати всім історію зібраних-в-одному-місті, пізніше названих терміном «Розстріляне відродження», форму, яка зробила би тих письменників та поетів ближчими для нас, зрозумілішими — не тільки побаченими у вигляді фотокарток, а й почутими, та ще і в оригінальний спосіб.

Хто міг би подумати, що документальний «розмовний» фільм може бути настільки цікавим… І це справді щось із розділу надзавдань. Показати важливість? Так. Зібрати ексклюзивний матеріал? Так. Але зробити цікавим такий твір для мас?.. Розраховуючи побачити звичайний фільм із декларативними меседжами «пам’ятаймо!», «незабуваймо!» і тощо на «мо», я побачив незвичне, відчув потужне і зрозумів важливе, що все разом засіло в мозку одним великим образом страшного минулого, яке не мусить повторитися в майбутньому. Браво! Це один із найкращих фільмів року.

P.S. від редакції: «Детектор медіа» запрошує поділитися своїми враженнями від фільму всіх бажаючих.

Фото: архівні матеріали, використані в фільмі «Будинок “Слово”»