Як нещодавно стало відомо, Міжнародний центр зі врегулювання інвестиційних спорів не задовольнив позов литовського інвестора видавничого і поліграфічного центру «Такі справи» ЗАТ Tokios Tokeles до держави Україна на суму понад 74 мільйона доларів США. «ТК» регулярно висвітлювала цю історію: вона почалася 2002 року, коли «Такі справи» на замовлення команди Юлії Тимошенко надрукували книжку «Невиконане замовлення». Саме тоді підприємство зазнало численних перевірок з боку державних органів, а генеральний директор «Таких справ» Олександр Данилов прожив у Литві три роки в якості політичного біженця. Конфлікт набув розголосу в засобах масової інформації. Медійним консультантом і організатором кампанії в ЗМІ був наш постійний автор журналіст Юрій Луканов. Він ділиться з читачами «ТК» своїми міркуваннями про те, чого можна очікувати від журналістів, коли раптом фірма потрапить у скрутну ситуацію.

Нарікаючи на несправедливість, той, хто програв у міжнародному суді, якщо й не виглядатиме кумедно, то щонайменше викликатиме недовіру. До того ж, я не юрист і мені складно професійно аналізувати рішення Міжнародного центру зі врегулювання інвестиційних спорів, яким литовському інвестору «Таких справ» ЗАТ Tokios Tokeles відмовлено у його претензіях до держави Україна. Але все одно кілька слів у цьому плані варто сказати. У рішенні немає жодного пункту, де судді визнали би, що держава мала рацію у своїх претензіях до приватного підприємства. Розумію, що в це важко повірити, але всі оцінки носять, як на мене, публіцистичний, а не юридичний характер. Один момент мене просто вбив: у рішенні сказано, мовляв, держава наїжджала на підприємство без лихого наміру, бо якби вона мала лихий намір, то подбала би про те, аби замести сліди. Це не цитата, але суть я передав стовідсотково. Тож коли ми без упину патякаємо про цивілізований Захід, то варто усвідомлювати, що й на Заході далеко не все так красиво і рівненько, як ми це уявляємо.  

Без грошей не проведеш жодної медіакампанії. За все треба платити. Але вся інформаційна кампанія «Таких справ» щодо конфлікту з державою (її результати охочі можуть побачити на сайті за адресою www.ts.com.ua, кнопка «ЗМІ ПРО НАС») обійшлася підприємству майже безкоштовно, платили хіба що за оренду залів для проведення прес-конференцій. Сьогодні, мабуть, можна сказати відверто: на самому початку конфлікту підприємство мало настрої купувати журналістів. Я категорично виступав проти – не тільки з моральних, але і з практичних міркувань. Коли пишуча братія дізналася б, що хтось комусь платить, то вона припинила би висвітлювати процес «за так» і вимагала би грошей. Або взагалі відмовилася би говорити в ЗМІ на цю тему, оскільки «Такі справи» втратили б її довіру. І треба бути хіба що олігархом, аби вистачило фінансових ресурсів для такої «роботи» із засобами масової інформації.

Виступити проти я виступив, але як переконати журналістів, що ця історія суспільно значима і варта їхньої уваги? А також як довести їм, що з боку «Таких справ» нема нічого нечистого і коли Державна податкова адміністрація відкрито, без рішення суду звинувачує фірму в участі у протиправних діях та відмиванні майже 197 мільйонів гривень, то це просто брехня? (До речі, потім навіть український суд визнав, що ДПА поширила некоректну інформацію, і зобов’язав її спростувати ці дані, але податківці рішення суду не виконали.) Звісно, велику роль зіграло те, що ця справа мала політичне забарвлення і в ній були задіяні такі політичні гравці, як Юлія Тимошенко та Микола Азаров. Однак це не гарантувало увагу до конфлікту і в подальшому. За відомої ситуації у судах і податкових органах сподіватися на порятунок від державного тиску можна було тільки через висвітлення подій у ЗМІ. Тож увага журналістів була кров з носу потрібна.

На самому початку подій я придумав непоганий хід: опублікував відкритого листа до Президента Леоніда Кучми. Звісно, таких листів можна написати скільки завгодно і не бути почутим. Але в нашому випадку увагу було забезпечено. Адже «Такі справи» видали книжку «Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми». І ось автор книжки, яким був я, звернувся до свого героя з відкритим листом. Це не могло не привернути увагу. Я намагаюся не працювати в режимі особистих домовленостей, намагаюся привертати увагу журналістів цікавими ходами, але в тому випадку зробив виняток – домовився з Оленою Притулою, головною редакторкою авторитетного і популярного в тому числі серед журналістів і політиків інтернет-видання «Українська правда». Олена одразу оцінила оригінальність підходу і погодилась опублікувати мій опус. Суть його зводилася до того, що я – вільний громадянин у вільній країні – без усяких дозволів і узгоджень пишу книжку про першу особу держави, а «Такі справи» як вільне підприємство вільної країни її друкує. І герой книжки це чудово знає, оскільки ніхто до нього ніколи не звертався за жодними дозволами. Ми діємо, не порушуючи закони. Але щось сталося у нашій країні – державні органи намагаються покарати «Такі справи» лише за те, що ті виконали замовлення від політика на друк книжки про нього. Я нагадував, що «Такі справи» зробили чимало культурологічних проектів і звертався по захист до гаранта Конституції. Я не сумнівався, що не дістану жодного захисту. Але головним завданням було завоювати прихильність громадської думки, і його було виконано.

Незабаром справа набула міжнародного резонансу, оскільки інвестор «Таких справ», литовське ЗАТ Tokios Tokeles, звернувся з позовом до Міжнародного центру зі врегулювання інвестиційних спорів. А генеральний директор «Таких справ» Олександр Данилов мусив виїхати до Литви і просити там політичного притулку. І це мало збільшити увагу ЗМІ до справи. Але водночас зменшилася увага телебачення. Можливо, через те, що почалася епоха темників і головні канали були взяті під жорсткий контроль з боку владних структур. Але все ж таки нам вдавалося тримати увагу журналістів радіо та друкованих видань. Ми вигадували найрізноманітніші ходи для незвичної подачі інформації. Особливо успішною була презентація мого документального сатиричного фільму про цю історію «Портрет мафії в жіночому інтер’єрі». На прес-конференції було зо тридцять п’ять журналістів. Думаю, свою роль зіграло те, що це подавалося у вигляді фестивалю одного фільму імені Миколи Азарова. Я там був головою оргкомітету, головою журі і єдиним учасником. Звісно, мій фільм був приречений на перемогу. Пояснювалося це тим, що фільм, на створення якого надихнув видатний політичний діяч Азаров, не може залишитися без головного призу. Журналісти весело сміялися і публікацій було до біса. Потім фільм показали на 5-му каналі, і «Такі справи» не платили за демонстрацію ні копійки. Також він був учасником фестивалю документального кіно, присвяченого правам людини.

Не всі оригінальні ідеї «вистрілювали». Одного разу майже без уваги залишився випадок, коли «Такі справи» подали журналістам свої власні плівки «від майора Мельниченка». Себто, вони таємно записали на диктофон наїзд одного з високопосадовців і подали ці записи на прес-конференції. Ідея належала не мені, але я підтримував її, бо вважав, що вона має спрацювати. Але я помилився. Мабуть, у засобів масової інформації викликають недовіру усілякі записи, адже їх можна легко скомпілювати.

Іноді я спілкувався з журналістами і керівниками новин на телебаченні на тему висвітлення конфлікту. Повинен сказати, що до сьогоднішнього дня чимало журналістів упереджено ставляться до конфліктів у бізнесовій сфері, навіть якщо вони мають політичне забарвлення. За всяку ціну вони намагаються уникати висвітлення таких подій. Згоду можна дістати лише за умови відповідного матеріального зацікавлення. Одначе, значна частина ЗМІ з більшою або меншою регулярністю висвітлювала нашу ситуацію. Це були всі головні інформаційні агентства, 5 канал, НТН, «1+1», газета «КоммерсантЪ», «Детектор медіа», «Українська правда», «Грани плюс», «Главред»¸ «Обком», «Оглядач», сайт «Кореспондент», сайт ІМІ, сайт «Подробности», сайт «Форум» – до того, як на ньому змінилися власники. Тож величезною мірою завдяки підтримці ЗМІ видавничий і поліграфічний центр «Такі справи» не був доведений до банкрутства. Завдяки активності журналістів чиновникам не вдалося запхати до камери генерального директора «Таких справ» Олександра Данилова. Саме їхня присутність на суді, коли це питання розглядалося, змусило суддів відмовити чиновникам у їхніх несправедливих вимогах. Але все ж таки я вважаю, що до сьогоднішнього дня людина або підприємство, котрі наважуються дати опір державній сваволі чи сваволі бандитів, не знаходять достатньої підтримки у ЗМІ. Тим часом будь-які пришелепуваті ходи політиків миттєво опиняються в ефірі та на шпальтах газет.

Юрій Луканов