ПРОЕКТИ
11:30
Понеділок, 19 Лютого 2018

Олімпіада, коментування й «русскій міръ»

Існує медальний залік країн. Але залік цей — неофіційний. І лише тоталітарні держави фетишизують його. А нам, українцям, такий підхід навіщо?
Олімпіада, коментування й «русскій міръ»
Олімпіада, коментування й «русскій міръ»

Зізнаюся: переглянув не так багато трансляцій олімпійських змагань. І, менше з тим, уже мало не десятки разів чув вислови коментаторів: «Спортсмени заробляють медалі для своїх країн», «Спортсмен такий-то завоював (от саме так: завоював. — Б.Б.) медаль для своєї держави». «Для країни», «для держави», й ніяк не інакше.

Й от тепер стриваймо. Олімпійські Ігри — це індивідуальні змагання. Або командні — в командних видах спорту. Героями Олімпіади стають спортсмени, а не держави. Чемпіонів та призерів Олімпійських Ігор пам'ятають багато років; яка країна здобула скільки медалей — через рік уже ніхто й не пригадає. Тож, за логікою речей, спортсмени виборюють медалі — просто виборюють, не для когось і не для чогось. Передусім для себе.

Так, існує медальний залік країн, існують відповідні таблиці. Але залік цей — неофіційний. Так, залік цей є почесним і престижним. Але жодна держава не зводить його в абсолют, не робить із нього фетишу. Відстають від лідерів за сумою медалей своїх спортсменів Сполучені Штати Америки? Ну то й що? То росіяни можуть зловтішатися: от, мовляв, так тим клятим піндосам і треба. А в самих США ніхто не робить із того національної трагедії.

І лише тоталітарні держави фетишизують цей неофіційний залік. Фетишизував його СРСР. Фетишизує його Росія. Фетишизувала його нацистська Німеччина. Ті держави, де індивідуальність є гріхом смертним. Де спорт розглядають як різновид війни. Де медалі й справді завойовують. Ті держави, де люди — то державне майно, де люди — то лише засіб для самоствердження держави. Де вважається, що кожна дія кожної людини регламентована державою, відбувається «від імені й за дорученням» держави, й інакше бути не може.

Саме звідси й нинішній гучний російський «допінгейт», саме звідси й «олімпійські атлети з Росії» замість збірної олімпійської команди Росії. Бо на війні — як на війні, й Росія прагнула здобути місце в цьому неофіційному рейтингу за будь-яку ціну. А здобула те, що має.

Саме звідси — й російське «побєдобєсіє», коли війну розглядають не як трагедію, не як катастрофу, а як момент найвищого тріумфу держави, мало не жадану річ. Саме звідси — й війна в Україні, адже, згідно з таким світоглядом, люди живуть для держави, приходять у цей світ для держави й тільки для держави.

І тепер запитання: а нам, українцям, такий підхід навіщо? Навіщо коментатори навіюють оцю аксіому — що буцімто спортсмени (а отже, й узагалі люди) існують для держави? Хоча б от із якого погляду: за співвітчизників, за співгромадян радіють, за них уболівають. За рабів, за гвинтики не радіють і не вболівають, вони — знеособлені, вони — не унікальні: в такій системі координат радіють і вболівають за державу й лише за державу, а хто саме виборов для неї медалі — не має значення; не один — то інший, яка різниця?

Репортаж про змагання зі скелетону в ніч на 15 лютого. Усе добре — хай навіть розмовляють коментатори про «довкола теми». Подеколи у стилі: «Італійці ж — ги-ги — за темпераментом дуже схожі на українців, вони так само не бережуть те, що мають». Або ж: «А як ви думаєте, ги-ги-ги, яка в нього мета? Ги-ги-ги — медаль!» (Сміх після власних же слів — професійна хвороба деяких українських коментаторів.) А секрети саме цього виду спорту й успіхів або неуспіхів спортсменів у ньому так і залишаються таємницею для непосвячених.

Й от виступає українець Владислав Гераскевич. Виступає досить успішно — так успішно українці ще ніколи не виступали. І — все. Всю подальшу майже годину розмови на екрані крутяться довкола Гераскевича, скелетону в Україні, знову Гераскевича, того, як і де він тренувався, хто йому допомагав, що й коли він сказав, який він узагалі в житті. На екрані з'являються й з'являються спортсмени, але коментатори їх практично не помічають. Багатьох узагалі не називають, зокрема й канадця з вочевидь українським прізвищем. А якщо й називають, то лише задля порівняння з Гераскевичем або для розповіді про їхні стосунки з Гераскевичем. Українець виступив, виступив вдало — і все, більше нічого цікавого для українських глядачів немає й бути не може, правда ж?

Суто російська коментаторська традиція: є «велика й могутня» Росія — і є дрібнота всяка, навіть згадування не варта, тобто вся решта світу. Пропаганда на марші — так це називається. І наведений приклад — то аж ніяк не виняток.

Ніч на 16 лютого, репортаж про змагання з фігурного катання. Українець Ярослав Паніот виступає вкрай невдало, посідає останнє місце, та ще й із великим відривом від передостаннього. Далі виступають інші спортсмени. Й от раптом виступ чергового учасника переривається й кореспондентка (її на екрані не видно, чутно тільки її голос) бере в Паніота інтерв'ю. Він тримається гідно і стримано, але однаково помітно: він ошелешений, він нічого до пуття не може сказати, тільки й повторює, що не знає, як це сталося, й пізніше це проаналізує, бо зараз не може. Кореспондентка розпитує його й розпитує.

По-перше, чи такою гарячою була подія, щоби переривати трансляцію, а не почекати п'ятнадцять — двадцять хвилин до чергової перерви у виступах? По-друге ж... Усе ж таки, поняття «спортивні журналісти» — то підкатегорія поняття «люди». Й вони мали би зберігати в собі людяність. Ну, от навіщо було ще раз виставляти двадцятирічного хлопця на публічну ганьбу? Навіщо було влаштовувати йому громадянську страту, та ще й його власними руками, змушувати і змушувати посипати голову попелом? Невже не видно було, що він шокований і однаково нічого притомного не скаже? Невже не можна було взяти це інтерв'ю наступного дня, коли він психологічно відійде й охолоне? Ні, з погляду «спортсмени для держави» — якраз усе гаразд...

А репортаж тривав. Утім, недовго: «У нас українці у пріоритеті», — сказала коментаторка, й трансляція перемкнулася на скелетон. Саме тієї миті розпочинав свій заїзд Владислав Гераскевич. Його суперників, які виступали перед ним, відповідно, не показали. Тих, що виступали після, показали — але знову розмова точилася переважно про українця. Інші спортсмени буле не більш ніж фоном для нього. Навіть про запеклу боротьбу з неочікуваними помилками лідерів згадували так, поміж іншим, скоромовкою — і практично без емоцій, без ніякої драми. І справді: вони ж — іноземці, то яка тут може бути драма, що тут може бути цікавого?

А за цей час показали свою програму один чи двоє фігуристів, яких ми так і не побачили. І аж ніяк не аутсайдерів. Одного з них коментаторки майже від початку трансляції анонсували як цікавого спортсмена. Анонсували-анонсували, й так і не показали. А можна ж було зробити це в запису в перервах, можна було показати в запису виступ чергової — всього лише однієї — групи, з кількахвилинним зсувом у часі відносно реальних подій. Але знову ж: навіщо українцям бачити виступи якихось там іноземців, правда?

Зіпсовано було обидві трансляції, хоч і різною мірою. І тут знову тільки й залишається, що пригадати російські традиції, російське сприйняття спорту в телевізорі: байдуже, який вид спорту — аби лише «ми їх усіх порвали». Сам спорт не має значення, головне і єдине — «аби лише боялися».

Ну, а співкоментаторка репортажу про фігурне катання, колишня фігуристка Галина Маняченко помітно (а іноді дуже помітно) детальніше, ніж про інших, розповідала про російських фігуристів і тренерів. Помітно емоційніше. Помітно тепліше. Нерідко посилалася на думки російських тренерів про фігуристів із різних країн. І — кульмінація, під час розповіді про австралійського спортсмена: «Он тренируется у Николая Морозова. Наши люди — повсюду». В даному разі «наші люди», тобто Ніколай Морозов — це російський тренер. І взагалі було сказано, що в Австралії фігурне катання почало розвиватися завдяки російським тренерам, що далеко не так. Отут чергового разу й спало на думку: як і в поп-музиці, у спорті чимало хто й донині живе в «нашей стране — бывшем СССР». Хай навіть і народився вже після розпаду того СРСР. Принаймні Маняченко, розповідаючи про «школу» — обов'язкову програму, казала, що це було «очень давно», в дотелевізійну епоху. Насправді — до 1990 року включно: отже, свідомий період життя Маняченко розпочався вже далеко після розпаду СРСР.

І, до речі, прикметний факт. Дуже приємно й просто чудово, що в усіх видах спорту імена українських спортсменів у титрах нарешті почали транскрибувати латинкою з українського, а не з російського написання тих імен. А от у Білорусі — так-так, у лукашенківській Білорусі — аналогічний процес відбувся на багато років раніше.

А напередодні олімпійськими чемпіонами в парному катанні стала німецька пара Альона Савченко — Бруно Массо. Савченко народилася й жила в Обухові, на Олімпіаді 2002 року виступала ще за Україну — поки не постало руба питання: або завершувати кар'єру, або продовжувати її, але за кордоном. І, зрозуміло, цю перемогу чимало українців зустріли з радістю.

Деякі респектабельні ЗМІ поширили фейсбуковий допис Тетяни Ніколаєнко «Вона це зробила». Вчитайтеся бодай у фразу: «І ось учора Брюно Массо зірвав потрійний сальхов. Як сказав німець-коментатор, якби Альона йому розтрощила голову ковзаном, то суд її виправдав би на місці злочину». Оце неодмінно треба було цей ідіотизм у захваті цитувати — якщо неназваний німецький коментатор і справді сказав саме так. А, до речі, коли під час інших виступів стрибки зривала Савченко? І ще одна фраза: «Але Савченко не здавалася. Цього року на Чемпіонат Європи вона не поїхала. Програвати на змаганнях в Москві росіянам в її плани не входило, але Гран-прі вона виграла у всіх найсильніших». Не поїхала, в її плани не входило — а потім сама, одна виграла гран-прі у змаганнях пар, а партнера й близько не було! А коли був, то тільки й робив, що диверсії та саботаж! Тут ми бачимо ще одну суто російську спортивно-пропагандистську аксіому: «Наші — хороші, всі інші — мерзота й вороги», хай навіть у даному разі той мерзотник неправославний становить із «нашою» єдине спортивне ціле, одну спортивну одиницю.

І замість висновку. Чому в Росії так легко відродився сталінізм, а ще більше — неосталінізм, відомий під назвою путінізму? Адже, здавалося б, після того, які настрої панували наприкінці 1980‒1990-х років, повернення бути вже не могло! А все дуже просто: тоталітарні режими тому й тоталітарні, що нав'язують суспільству свої норми поведінки на суто особистісному й міжособистісному рівні. Норми повсякденних дій, повсякденної комунікації, свої норми світосприйняття. Й, відкинувши й засудивши сталінські злочини, сталінську політику й сталінську ідеологію, російське суспільство не відмовилося від «буденного» сталінського спадку. Просто через те, що не асоціювало свої поведінкові й комунікаційні звички зі сталінізмом. Не усвідомлювало, що вони сформувалися саме за сталінських часів і за сталінських реалій. Тож було зруйновано політико-ідеологічну надбудову, а світоглядний і поведінковий фундамент залишився. Й виявилося, що на тому фундаменті будь-якого моменту досить легко можна відновити й політико-ідеологічну надбудову — ба більше: на цьому фундаменті нічого іншого взагалі не можна збудувати.

А чому Україна так тяжко, так повільно вибирається з болота пострадянського світу, тобто того самого «русскаго міра»? Відповідь є такою самою: можна бути щирим українським патріотом, можна бути щирим антикомуністом і палким прихильником євроінтеграції — й разом із тим носити в собі віруси суто совкового погляду на світ, суто совкового погляду на речі, що оточують. І щедро ділитися тими вірусами з аудиторією, коли йдеться про спортивних коментаторів і взагалі будь-яких публічних осіб. А російській пропаганді тільки того й треба: хай ті віруси поки що дрімають — загострення неодмінно настане.

Фото: olympic.org

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1289
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop