ПРОЕКТИ
11:30
Вівторок, 30 Січня 2018

Мережевий народ проти Висоцького

У «висоцькогейті» чи «висоцькосрачі», називайте, як хочете, загубився допис Вахтанга Кіпіані: «За останні дні побачив кілька нищівних коментарів щодо Володимира Висоцького. Барда протиставляють Василеві Стусові та його трагічній долі тощо. Як на мене, це маніпуляція...»
Мережевий народ проти Висоцького
Мережевий народ проти Висоцького

27 січня канал «Інтер» анонсував і зробив цілоденний ефір, присвячений 80-річчю з дня народження російського поета й актора Володимира Висоцького. Який, за свідчення прес-служби каналу, був дуже успішним за рейтингами. Але для українців, котрі живуть у соціальних мережах, усе почалося раніше. «Інтер» має репутацію ретранслятора ідей «русского мира» та майданчика ностальгії за СРСР. Тож у вказаний день канал навмисне чи мимоволі підтвердив справедливість дописів тих, хто вже четверту (!) добу переконує спільноту Facebook. А саме: Висоцький та його творча спадщина — махрова пропаганда того самого «русского мира».

Ефір «Інтера» за визначенням не корисний для України та українців. І ваш автор згоден: таке визначення справедливе. Якщо ж озброїтися категоричним силогізмом, то матимемо наступні твердження, що виходять одне з одного. «Інтер» культивує ностальгію за імперією. Висоцького цілий день показують по «Інтеру». Отже, згадувати добрим словом Висоцького — ностальгувати за імперією.

У цих координатах — допис у Facebook голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича, з яким я хотів би сперечатися найменше. Бо поважаю його думку, громадянську позицію, а головне — все, що він особисто робить для декомунізації та деколонізації. Тож далі мова піде не про нього. А про те, як поставлена ним проблема за звичкою пішла не туди. Що цілком нормально в часи, коли активна частина українського суспільства тримає курс, скажімо так, не зовсім відомо, куди, але точно відомо, що «геть від Москви». Очевидні речі множаться на породжену соціальними мережами звичку претендувати на абсолютне лідерство думок та істину. При цьому неочевидне ігнорується навіть тими, чия професія — не лише інформувати, а й спершу думати, а потім — говорити. Маю на увазі колег-журналістів.

А почалося все з короткого допису пана В'ятровича від 25 січня: «Деколонізація? В українському сегменті Фейсбука 80-ліття російського барда і гульвіси згадували значно більше, ніж такий же ювілей українського поета і борця за свободу». Наступними днями він кілька разів пояснював свою позицію: не вимагає заборонити Висоцького, а лише наголошує на небезпеці проникнення в Україну, цитата, «щупальців русского мира». У цьому ж контексті були згадані ним письменник Михайло Булгаков і рок-співак Віктор Цой. Це тріо назване не огидним. Кожен зі згаданих названий симпатичним, вишуканим та респектабельним, але від того не менш небезпечним носієм чужої нам російської культури. Згодом від нього було ще кілька дописів. Які вже мало хто читав. Бо почалася, як кажуть у таких випадках, «крута заруба».

До неї долучилися відомі медійники. Микола Княжицький пише: «Зміна ставлення до культури поневолювача завжди болісна. І Пушкін , і Булгаков, і Висоцький — видатні постаті російської і світової культури, але ніхто з них не виступав за незалежність України від імперії, у якій вони жили». Віталій Портников підтримує В'ятровича в тому, що українцям краще б цікавитися культурою своєї країни, що не викликає жодних заперечень. Але це ще лайт-дописи. Хард починається далі.

Єгор Чечеринда цитує російського ж музиканта Петра Підгородецького: «А в СССР свободных никогда не было». І екстраполює це на Висоцького. Який вільною людиною ніколи не був. Отже, його творчість була цікава винятково мешканцям концентраційного табору під назвою «СССР». Називаючи Висоцького одним із символів тоталітарної держави. При цьому пан Чечеринда забуває або, можливо, не знає: сам росіянин Підгородецький, чия думка є для українського журналіста важливою, гордо іменував себе збитим льотчиком. Займався тим самим, що закидають Висоцькому: гастролював, пив, вживав наркотики й заводив безладні сексуальні стосунки. Різниця — в тому, що Підгородецький як у складі групи «Машина времени», так і поза нею гастролював легально. На відміну від Висоцького: символ тоталітаризму за життя, здається, не мав жодного «афішного» концерту.

А Юрій Луканов закликає мислити критично, чого категорично не хоче робити сам. «Нібито гнаний радянською владою Висоцький був лауреатом державної премії СССР», — пише він у Facebook. Але чомусь не згадує, що цю премію Висоцький отримав через сім (!) років після смерті, вже в часи «перебудови». Далі більше: «Те, що він там заробляв, для радянських людей шалені гроші, він залишав собі. В той час як інші митці здавали все державі і отримували скромний гонорар. Висоцький організовував не узгоджені з владою ПЛАТНІ концерти і залишав всі прибутки собі», — а що, Висоцький мав роздавати зароблене людям на вулицях?

Згадує пан Луканов квартиру Висоцького в центрі Москви — але забуває, що вулиця Мала Грузинська не зовсім у центрі російської столиці. До того ж Висоцький не отримав її, а купив, вступивши в кооператив — така собі альтернативна, напівкомерційна версія придбання нерухомості в СРСР. І переїхав туди за три роки до смерті. Там, власне, й помер. Поки не мав свого житла, жив у орендованому, по друзях або в мами. Більше ознайомитися зі списком звинувачень до мертвого російського поета від живого українського журналіста можна тут.

І найцікавіше. До скидання Висоцького з п'єдесталу долучилися відомі й невідомі дописувачі. Більшість робила вигляд, що ніколи не чула пісень і не бачила фільмів за його участі. На цій хвилі вкотре вимагають зачистити український культурний простір від усього російського, бо все воно пропаганда «русского мира». Та при цьому охоче поширюють публікацію російського сайту, в якій російський, отже — апріорі ворожий автор називає Висоцького агентом КГБ. Отже, не віримо Росії та росіянам. Але якщо звідти йде вкидання про те, що хтось агент КГБ — повіримо. Бо нам зручно вірити саме в це.

У «висоцькогейті» чи «висоцькосрачі», називайте, як хочете, загубився допис Вахтанга Кіпіані: «За останні дні побачив кілька нищівних коментарів щодо Володимира Висоцького. Барда протиставляють Василеві Стусові та його трагічній долі тощо. Як на мене, це маніпуляція. Не з Висоцьким треба боротися, знецінюючи його визначне значення для тогочасних реалій. А чесно говорити про те, чому класики української літератури Драч, Павличко, Вінграновський, Братунь, Іваничук, Олійник, Мушкетик, Загребельний і так далі не сказали жодного слова під час погрому української культури і засудження Стуса зокрема». І це дуже точно показує справжню сутність згаданої «заруби».

У чому відомі й невідомі українці звинувачують Висоцького? В тому, що не сидів, коли в Україні саджали Василя Стуса та знищували національну культуру. Сергія Параджанова ще згадайте. Його теж посадили в 1970-ті, щоправда, за іншою статтею, ніж Стуса та його однодумців. Але до чого тут Висоцький? Культовий для багатьох українців, передусім діячів кіно російський режисер Андрій Тарковський теж не сидів. Зате судили за байдикування поета Йосипа Бродського, який виявився українофобом. Автор «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександр Солженіцин показав себе російським шовіністом. А Іван Драч та Олесь Гончар сиділи не в таборах, а в президіях. Користувалися всіма благами партійної номенклатури — як колись мешканці харківського «Будинку “Слово”». Різниця в тому, що останні жили в різні з Драчем та Павлом Загребельним часи. Тому в 1930-ті їх розстріляли, хоча більшість страчених була навіть дуже лояльна до радянської влади.

Щирі борці за українізацію шляхом позбавлення Висоцького легітимності не помічають, що розбивають об того ж Висоцького лоби. Адже він справді був тим єдиним, хто, за власним визначенням, «в привычные рамки не лез». Не буду зараз згадувати так звану Іжевську справу, яку завели на артистів за «ліві» гастролі і в якій одним із фігурантів був Висоцький. Просто слід тримати її в голові, коли закидаєш йому безкарність. Варто пам'ятати інше: Володимир Висоцький став, без перебільшення, єдиним митцем у ХХ столітті, на якого не працювала жодна індустрія. Ані розвинений шоу-бізнес, як на Заході, ані державна пропаганда, як в СРСР. Тому говорити про спрямовану пропаганду — перебір.

Порівняйте зі згаданими вище Булгаковим і Цоєм. Книги Михайла Булгакова не видавалися до 1987 року включно. Лише наприкінці 1960-х якось проскочила журнальна публікація першої частини «Майстра і Маргарити». Проте щойно ЦК КПРС узяв курс на перебудову, Булгакова почали публікувати найпрестижніші російські радянські видавництва. А потім, із метою заробити, навіть маргінальні на кшталт «Коми книжного издательства» (в мене саме така версія). Тобто Булгаков повернувся на певній хвилі. Треба було лише дочекатися дозволу.

Віктора Цоя теж почули у другій половині 1980-х. Знову ж таки на хвилі моди на «русский рок» як аналог тогочасного протестного руху. Саме пісні «Кіно», а не групи «Гарин и гиперболоиды», із якої починав Цой, підспівують досі. Тому, що групою зайнявся професійний діяч російського шоу-бізнесу Юрій Айзеншпіс. Між іншим, він сидів, якщо для когось цей факт у біографії визначальний.

Натомість Володимир Висоцький, під знаком якого пройшли 1970-ті, за життя мав одну офіційну публікацію «воєнного» вірша. Й ту цензуровану. Два чи три диски-міньйони, по чотири пісні на кожному. Хоча радянська фірма «Мелодія» могла заробляти чималі гроші, штампуючи великі платівки офіційно й легально. Так само, як організатори концертів могли виступами Висоцького давати скарбниці прибуток не менший, ніж касові збори від комедій Гайдая чи фільмів на кшталт «Пірати ХХ століття».

Цього не було. Навпаки, записані альбоми не випускалися. Пісні, написані спеціально для фільмів та оплачені, з фільмів викидалися. Ролі хоч більшовиків, хоч білогвардійців різалися. Окремі фільми на кшталт «Інтервенції» чи «Коротких зустрічей» клалися на полицю чи маргіналізувалися. Складається враження, радянська влада на всіх рівнях блокувала творчу діяльність радянського громадянина, який міг би принести користь, у тому числі фінансову. Це сьогодні Висоцького в Росії прирівняли до адмірала Колчака. В смислі, і той і той — визначні російські діячі, а колись же добрим словом офіційно не згадували.

Феномен Висоцького в тому, що він зробив себе сам. Його історія — єдина історія успіху, яка відбулася лише за допомогою піратських записів / перезаписів, нелегальних концертів та сформованого через це іміджу бунтаря й борця. Хоч ані тим, ані іншим Висоцький не був, тут погоджуюся із соціальними мережами. Просто в якийсь момент отримав неймовірний вплив, не маючи при цьому жодної влади, включно з політичною. Чіпати його стало небезпечно, бо народний герой від того стане більш народним.

Звідси — «мерседеси», яких не могли собі дозволити ані чиновники, ані «цеховики». Звідси — закордонні вояжі у статусі чоловіка іноземки. Звідси — елементи поведінки не антирадянської, а нерадянської людини в країні, де так поводитися не могла навіть номенклатура.

Із цим розумінням Висоцького досі згадують ті, хто кинувся його захищати від нібито нападок. Справді, краще розібратися, чому в Україні інформаційний простір досі засмічений. Не Висоцьким, але — артистами-колаборантами й медіа українського громадянства та проросійського спрямування.

Фото: кадр із фільму «Місце зустрічі змінити не можна»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3243
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop