ПРОЕКТИ
Опитування
/
Результати


Чи подобається Вам, коли на сайтах, матеріали публікуються у вигляді лонгридів?

Мені все одно
Ні, не подобається
Так, подобається


Чи подобається Вам, коли на сайтах, матеріали публікуються у вигляді лонгридів?

Мені все одно
20.1% (83)
 
Ні, не подобається
40.0% (165)
 
Так, подобається
40.0% (165)
 
Загалом відповідей: 413
20:49
Середа, 17 Травня 2017

Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх

Рівень і методика комунікації Президента зі ЗМІ є вкрай негідними.
Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх
Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх

Під час перегляду прес-конференції Президента України Петра Порошенка (14 травня, «UA: Перший») із пам’яті виринула подія самого початку 1990-х років. Леонід Кравчук виступав у Верховній Раді – аж раптом на трибуну, з якої виступав Кравчук, втиснулася Лариса Скорик і почала говорити в мікрофон сама. Леонід Макарович під сміх зали тоді сказав: «Мені дуже приємно отак із вами в одній трибуні».

Нині Порошенкові саме час було сказати журналістам: «Мені дуже приємно отак із усіма вами в одній теплій ванні». Бо прес-конференція й справді стала теплою ванною для обох сторін і дуже наочно показала тенденції української журналістики й те, куди ці тенденції вже майже привели.

Для кого, взагалі-то, існують прес-конференції – принаймні, трансльовані телебаченням? Мабуть, передусім для глядачів. А для чого вони існують? Напевне, для того, щоби вищезгадані глядачі розуміли, що у країні відбувається. І це, за великим рахунком, є не лише головною, а взагалі єдиною метою проведення подібних заходів. Принаймні, у країні з розвиненими медіа саме так мало б бути. Парад самозакоханостей, вернісаж егоїзмів, кастинг кар’єрних перспектив – усе це може бути, але, щонайменше, до певної міри й певної межі. Лише як похідна від головного – вміння змусити (спонукати) політиків вести мову про суспільно значущі речі й давати звіт. Уточню: змістовну мову, а не казала-мазала. Лише як супровід цього головного.

Так, немає сперечань: Адміністрація Президента дуже пізно оголосила про прес-конференцію. Але журналістові, який професійно висвітлює політичні питання, а не, скажімо, світське життя, двох днів цілком достатньо, щоби знайти запитання, яке було б актуальним, значущим і цікавим для глядачів. І не лише знайти, а – й це є дуже важливим моментом – спробувати прорахувати можливі відповіді Президента. Бо якщо дуже ймовірною стає обтічна відповідь, яка формально була би вичерпною – то запитання треба якось змінити або переформулювати. Якщо ж ніякого значущого запитання не спадає на думку – тоді на прес-конференцію якщо й варто взагалі йти, то лише як слухачу й спостерігачу. Ставити запитання лише задля того, щоб себе показати – це є, щонайменше, обдурюванням глядачів і привласненням їхнього часу. Нав’язуванням їм себе, коханого.

А насправді в очі просто-таки лізло: чимало запитань ніякої відповіді взагалі не потребували, а були сформульовані у формі чи то підозр, чи то звинувачень, чи то констатацій того, що журналісти й так достеменно знали або вважали, що знали. Й інтонації журналістів нерідко не могли приховати виразу: «Та відповідайте, що хочете, я й без того з усім обізнаний». В інтонації багатьох запитань проглядала… зверхність? Принаймні, оповідання Василія Шукшина «Зрізав» пригадувалося надто вже часто.

Але ж… Коли прес-конференція, як і взагалі будь-яка дискусія, з пошуку істини перетворюється на такий собі поєдинок із вербального боксу, коли істина взагалі не має значення й для обох сторін є важливим лише те, хто кого переможе в будь-який спосіб, хто кого посадить у калюжу й хто опиниться зверху, – це все ж навряд чи зовсім те, чого чекають від журналістики європейської країни її споживачі. Це є саме тим, що зветься інфотейнментом. Світською хронікою під виглядом акту комунікації влади з представниками суспільства – бо ці представники ніяке суспільство в такому разі не представляють.

Отже, велику групу запитань можна було кваліфікувати як запитання-звинувачення.

Запитання про армію ботів, переслідування критиків влади, прослуховування, поширення фейків, влаштовані СБУ мітинги – чудово, жорстко, актуально, по справі. Якби не одна дрібниця: категорично стверджувальний тон, що апріорі заперечував будь-яку відповідь. Порошенко відповів про небачений рівень свободи слова: «Якщо ви подивитеся телевізор, у тому числі й вашу програму». Й виглядав як такий, що має рацію.

Іншим разом Президент завів мову про гібридний характер російської агресії, в якому інформаційна складова є важливішою за суто воєнну, про роботу агентів ФСБ з громадянськими активістами. Із його репліки було не надто зрозуміло, до чого це – можна було тільки здогадуватися, що він мав на увазі інформаційні вкидання.

Отут просто зависло в повітрі запитання, якого так ніхто й не поставив: де пролягає та межа, що дозволяє ефективно відстежувати російський вплив, зокрема й на ЗМІ, російські інформаційні вкидання, але так, щоби це не шкодило правам і свободам добросовісних громадян, зокрема журналістів та активістів? Невже це нікого не цікавило – хоча б із погляду, де й якою бачить цю межу Президент? А чи всі й без того знали точну відповідь? Адже вкидання мають місце – хоча б от зовсім нещодавній приклад: гасло конкурсу «Євробачення» Celebrate diversitу, в якому чимало матеріалів ЗМІ раптом, немов за командою, почали тлумачити слово «diversitу» виключно в ракурсі сексуальної орієнтації, фактично перекладаючи його як «гомосексуальність». Чи варто довго гадати, звідки тут ростуть ноги?

Запам’яталися слова Порошенка: «Ми з вами – по один бік барикад». Так, чималою є провина влади й особисто Порошенка в тому, що взагалі з’явилися ці барикади. А з іншого боку, й журналісти для себе мають провести ту межу, яка відділяє критику влади й відстоювання правди від огульного винесення вироків – цілком у стилі «бий своїх, щоб чужі боялися», «відривайся по повній, поки новий Янукович не прийшов». Адже що намагається втовкмачити російська пропаганда? Ні, вона не закликає прийти Путіна або повернутися Януковича – для того ще не настав час, не настали умови. Нині російська пропаганда «всього лише» втовкмачує українцям, що в нас геть усе погано й безпросвітно. І журналісти, які будь-що прагнуть не критикувати владу з аргументами й фактами в руках, а огульно розмазувати «хунту» в багнюці, які переконують, що на «хунті» й справді тавра немає де ставити, які клюють на будь-які вкидання, – вони свідомо або ні підігрують російській пропаганді. Російські пропагандистські штаби – й у цьому немає сумнівів – добре обізнані з суто людськими слабкостями як української журналістської спільноти загалом, так і окремих журналістів зокрема.

Ба більше: апріорне бажання багатьох журналістів розмазати владу за будь-що й у будь-якому разі вимуровує стіну між владою та медіа. Стіну, до значної міри штучну, якої могло б і не бути – й якій так радіють російські аси спецоперацій.

Скажімо, щодо теми ботів. По-перше, їхніми послугами користуються геть усі політичні сили, та й не лише політичні. Таким от цивілізованим є наш, – а казус Трампа доводить, що не лише наш, – медіапростір. По-друге, є чимало користувачів соцмереж, які є «добросовісними» тролями – тобто їм дає задоволення хамство як таке, сьогодні на користь однієї думки, а завтра на користь протилежної. По-третє, до категорії ботів чимало хто, й серед журналістів теж, відносить усіх, хто не згоден із їхньою власною думкою. Тож чи можна за таких умов виносити вироки Президентові й лише йому?

Квінтесенцією стала репліка відомого журналіста-розслідувача: «Я хотів спитати про закриття резонансних справ щодо оточення Януковича, але передумав». Журналіст заявив свою категоричну думку, повісив у повітрі звинувачення й відповіді не потребував, вважаючи свою місію за виконану.

Запитання про футболку за написом «Russia» сина Порошенка. Гостре, важливе, вочевидь неприємне для Президента. Але чи для прес-конференції воно, чи взагалі можливе як запитання, а не як новина з коментарями? Порошенко відповів, що це був Хеловін, і його син лякав цим написом присутніх. І що він, Президент, провів із сином виховну бесіду. Може, так, може, й не так – перевірити це однаково неможливо. Відповідь була передбачуваною й такою, що не встановила й не могла встановити істину. Те саме стосувалося запитання й відповіді про навчання дітей політиків за кордоном: Порошенко відповів, що не хоче, щоб його син був тут мажором, а навчаючись за кордоном, він є рівним із усіма рештою учнів. І знову: цю відповідь можна лише прийняти до відома. Й, до речі, певний здоровий глузд у цьому є – адже недаремно ходять легенди про фізичні методи впливу на учнів привілейованих, і саме привілейованих, шкіл у Великій Британії: в такий спосіб дітей, зокрема, з аристократичних родин привчають до того, що існують ситуації, де зовсім не вони є господарями, й жодні титули не допомагають.

Отут не можна уникнути концептуальної проблеми: чи має бути надметою журналістів ставити Президентові (як і взагалі будь-кому) неприємні запитання? Неприємні, аби лише неприємні? А чи мета прес-конференцій полягає все ж в іншому – встановити максимально повну картину того, що в країні відбувається, куди вона прямує?

Інша велика група запитань – це були запитання з серії «кадри вирішують усе». Подеколи навіть важливі – але лише в тому разі, коли іменами та прізвищами все не обмежується. Ну, от припустімо, замість Гонтаревої на чолі Нацбанку стане умовна Бондарева – ну то й що? Що з того нам усім – якщо залишити за дужками просту цікавість із серії: «А хто тепер у цьому серіалі гратиме цю роль?» Думка Порошенка про нового «губернатора» Одеської області (може, ми, журналісти, все ж відмовилися б від російсько-імперської політичної термінології?) – о’кей, може бути, але ж лише як побіжне запитання! Сама по собі думка Президента про одеського «губернатора» – чи є вона такою вже значущою й чи проливає світло бодай на що-небудь, окрім самого по собі ставлення Президента до одеського «губернатора»? Припустімо, воно добре (або погане) – що нам усім із того?

«Як ви оцінюєте рік роботи Юрія Луценка?» А якби це була прес-конференція Луценка, його би спитали, як він оцінює три роки роботи Порошенка? Цікаво ж як! І, головне – яка ж універсальна формула запитань, просто тобі невичерпна!

Найпоказовішими й щодо журналістів, і щодо Президента були запитання стосовно того, що мінські угоди не працюють і чи не потрібно замість них щось інше. Адже на язику крутиться зовсім інше запитання, зовсім інший ракурс: якщо Росія не виконує мінських домовленостей, то чи веде Україна дипломатичну роботу з посилення санкцій проти Росії? Бо якщо Росія не виконує мінських домовленостей – де гарантія, що вона виконуватиме будь-які інші, які будуть замість мінських, хоч би в якому форматі їх було досягнуто? Оце питання посилення санкцій, покарання Росії за невиконання підписаних нею ж угод – воно й є відповіддю на всі запитання. Але про це не було ані в запитаннях журналістів, ані у відповідях Президента. До обопільного задоволення.

Були запитання геть невдалі. Про плівки Онищенка: «Чи чули ви?» Порошенко відповів: «Ні, не чув і не збираюся». І повів мову про те, що в такий спосіб Онищенко хоче піти від покарання. Аргументовано, можливо, слушно – але чи повно? Варто зазначити: лише одна з журналісток «дотиснула» запитання з місця, коли відповідь Президента здалася їй неповною, а то й обтічною. І Порошенко почав уточнювати! То чи не мали змоги й інші дотискати свої запитання, відповіді на які були явно неповними або непереконливими? А чи вважали це за непотрібне, бо цікавили власні запитання, а не відповіді?

Запитання з Кропивницького про дорогу на Миколаїв. Так і чекалося, що от зараз хто-небудь спитає про ремонт у під’їзді та встановлення в парку лавочок.

Запитання: «Чому б ви проголосували за себе?» Ефектно – як для публіцистичної статті. А для прес-конференції? Порошенко спочатку зам’яв (або зробив вигляд, що зам’яв) запитання, але тут саме почав перелічувати свої досягнення. Так, назвав він їх набагато менше, ніж від нього очікували три роки тому, але ж вони реальні. То чому було би просто не спитати: «Які свої досягнення ви бачите?»

Запитання, гідні рівня заходу, все ж були. Скажімо, запитання журналістки з Краматорська про те, чи не варто запровадити спеціальну програму подорожування до країн ЄС. Але вони губилися.

І річ же навіть не в тім, що цього разу ярмарок марнославства просто зашкалював, і це було очевидним. Річ у тім, що Петро Порошенко одразу ж зрозумів, що перебуває на святі аутизму, і його відповіді, хоч би якими вони були, авторів запитань узагалі не цікавлять. І це дало йому блискучу можливість відповідати за методом східної красуні: що треба – відтінити, що не треба – затінити. Дало йому можливість самому встановлювати міру обтічності власних відповідей. Було приємно всім: Президентові – через те, що він отримав можливість бути автором сценарію й режисером власної прес-конференції, журналістам – через те, що в цьому сценарії кожен із них отримав змогу побути суперзіркою.

Що ще запам’яталося, то це постійні запрошення Порошенком авторів запитань до зустрічі тет-а-тет, прохання передати документи. І при цьому Президент весь час згадував про мало не товариські й, принаймні, дуже давні стосунки з черговим автором запитання. Чим прозоро натякав на недопрацювання журналістів, винесення на публіку неперевірених фактів, які можна було перевірити в робочому порядку. І тут він виглядав переконливо – адже жоден учасник прес-конференції не послався на те, що зустрітися з Президентом неможливо або вкрай важко.

Ще впала в око абсолютно незвична для Порошенка кількість русизмів та інших помилок. Що й видавало його хвилювання.

Не можна не сказати й от про що. Прес-конференція засвідчила: рівень і методика комунікації Президента зі ЗМІ є вкрай негідними. А річ от у чім: це була річна звітна прес-конференція. На якій, знову зауважу, за визначенням, за жанром належить обговорювати основоположні теми. Фундаментальні, всеосяжні. Коли ж виникає якесь гаряче, суспільно подразливе, але поточне, партикулярне запитання, глава демократичної держави мав би влаштовувати прес-конференції саме з цих питань. І тоді б не виявлялося, що звітні прес-конференції заповнено тим, що за радянських часів називали дрібнотем’ям.

Фото: скріншот із YouTube-трансляції «Радіо Свобода»

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
538
Переглядів
Коментарі
qwerty
20:27 / 21 Травня 2017
"А з іншого боку, й журналісти для себе мають провести ту межу, яка відділяє критику влади й відстоювання правди від огульного винесення вироків – цілком у стилі «бий своїх, щоб чужі боялися», «відривайся по повній, поки новий Янукович не прийшов». Адже що намагається втовкмачити російська пропаганда? Ні, вона не закликає прийти Путіна або повернутися Януковича – для того ще не настав час, не настали умови. Нині російська пропаганда «всього лише» втовкмачує українцям, що в нас геть усе погано й безпросвітно. І журналісти, які будь-що прагнуть не критикувати владу з аргументами й фактами в руках, а огульно розмазувати «хунту» в багнюці, які переконують, що на «хунті» й справді тавра немає де ставити, які клюють на будь-які вкидання, – вони свідомо або ні підігрують російській пропаганді". Повністю підтримую.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
Телеканал «1+1»
Телеканал «Інтер»
Телеканал «СТБ»
Телеканал «Новий канал»
Телеканал «ICTV»
Телеканал «Україна»
Телеканал «5 канал»
Телеканал новин «24»
Телеканал «112»
Телеканал «NEWS ONE»
Телеканал «ZIK»
Телеканал «Еспресо»
Не помічаю взагалі
Не знаю, що таке джинса
Коментар або свій варіант:


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
1.0% (13)
 
Телеканал «1+1»
7.7% (97)
 
Телеканал «Інтер»
28.3% (357)
 
Телеканал «СТБ»
2.5% (31)
 
Телеканал «Новий канал»
1.7% (22)
 
Телеканал «ICTV»
2.7% (34)
 
Телеканал «Україна»
11.4% (144)
 
Телеканал «5 канал»
7.7% (97)
 
Телеканал новин «24»
1.0% (13)
 
Телеканал «112»
2.8% (35)
 
Телеканал «NEWS ONE»
6.9% (87)
 
Телеканал «ZIK»
1.6% (20)
 
Телеканал «Еспресо»
2.3% (29)
 
Не помічаю взагалі
4.4% (56)
 
Не знаю, що таке джинса
14.6% (185)
 
Коментар або свій варіант:
3.4% (43)
 
Загалом відповідей: 1263
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop