ПРОЕКТИ
20:49
Середа, 17 Травня 2017

Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх

Рівень і методика комунікації Президента зі ЗМІ є вкрай негідними.
Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх
Прес-конференція Порошенка: тепла ванна для всіх

Під час перегляду прес-конференції Президента України Петра Порошенка (14 травня, «UA: Перший») із пам’яті виринула подія самого початку 1990-х років. Леонід Кравчук виступав у Верховній Раді – аж раптом на трибуну, з якої виступав Кравчук, втиснулася Лариса Скорик і почала говорити в мікрофон сама. Леонід Макарович під сміх зали тоді сказав: «Мені дуже приємно отак із вами в одній трибуні».

Нині Порошенкові саме час було сказати журналістам: «Мені дуже приємно отак із усіма вами в одній теплій ванні». Бо прес-конференція й справді стала теплою ванною для обох сторін і дуже наочно показала тенденції української журналістики й те, куди ці тенденції вже майже привели.

Для кого, взагалі-то, існують прес-конференції – принаймні, трансльовані телебаченням? Мабуть, передусім для глядачів. А для чого вони існують? Напевне, для того, щоби вищезгадані глядачі розуміли, що у країні відбувається. І це, за великим рахунком, є не лише головною, а взагалі єдиною метою проведення подібних заходів. Принаймні, у країні з розвиненими медіа саме так мало б бути. Парад самозакоханостей, вернісаж егоїзмів, кастинг кар’єрних перспектив – усе це може бути, але, щонайменше, до певної міри й певної межі. Лише як похідна від головного – вміння змусити (спонукати) політиків вести мову про суспільно значущі речі й давати звіт. Уточню: змістовну мову, а не казала-мазала. Лише як супровід цього головного.

Так, немає сперечань: Адміністрація Президента дуже пізно оголосила про прес-конференцію. Але журналістові, який професійно висвітлює політичні питання, а не, скажімо, світське життя, двох днів цілком достатньо, щоби знайти запитання, яке було б актуальним, значущим і цікавим для глядачів. І не лише знайти, а – й це є дуже важливим моментом – спробувати прорахувати можливі відповіді Президента. Бо якщо дуже ймовірною стає обтічна відповідь, яка формально була би вичерпною – то запитання треба якось змінити або переформулювати. Якщо ж ніякого значущого запитання не спадає на думку – тоді на прес-конференцію якщо й варто взагалі йти, то лише як слухачу й спостерігачу. Ставити запитання лише задля того, щоб себе показати – це є, щонайменше, обдурюванням глядачів і привласненням їхнього часу. Нав’язуванням їм себе, коханого.

А насправді в очі просто-таки лізло: чимало запитань ніякої відповіді взагалі не потребували, а були сформульовані у формі чи то підозр, чи то звинувачень, чи то констатацій того, що журналісти й так достеменно знали або вважали, що знали. Й інтонації журналістів нерідко не могли приховати виразу: «Та відповідайте, що хочете, я й без того з усім обізнаний». В інтонації багатьох запитань проглядала… зверхність? Принаймні, оповідання Василія Шукшина «Зрізав» пригадувалося надто вже часто.

Але ж… Коли прес-конференція, як і взагалі будь-яка дискусія, з пошуку істини перетворюється на такий собі поєдинок із вербального боксу, коли істина взагалі не має значення й для обох сторін є важливим лише те, хто кого переможе в будь-який спосіб, хто кого посадить у калюжу й хто опиниться зверху, – це все ж навряд чи зовсім те, чого чекають від журналістики європейської країни її споживачі. Це є саме тим, що зветься інфотейнментом. Світською хронікою під виглядом акту комунікації влади з представниками суспільства – бо ці представники ніяке суспільство в такому разі не представляють.

Отже, велику групу запитань можна було кваліфікувати як запитання-звинувачення.

Запитання про армію ботів, переслідування критиків влади, прослуховування, поширення фейків, влаштовані СБУ мітинги – чудово, жорстко, актуально, по справі. Якби не одна дрібниця: категорично стверджувальний тон, що апріорі заперечував будь-яку відповідь. Порошенко відповів про небачений рівень свободи слова: «Якщо ви подивитеся телевізор, у тому числі й вашу програму». Й виглядав як такий, що має рацію.

Іншим разом Президент завів мову про гібридний характер російської агресії, в якому інформаційна складова є важливішою за суто воєнну, про роботу агентів ФСБ з громадянськими активістами. Із його репліки було не надто зрозуміло, до чого це – можна було тільки здогадуватися, що він мав на увазі інформаційні вкидання.

Отут просто зависло в повітрі запитання, якого так ніхто й не поставив: де пролягає та межа, що дозволяє ефективно відстежувати російський вплив, зокрема й на ЗМІ, російські інформаційні вкидання, але так, щоби це не шкодило правам і свободам добросовісних громадян, зокрема журналістів та активістів? Невже це нікого не цікавило – хоча б із погляду, де й якою бачить цю межу Президент? А чи всі й без того знали точну відповідь? Адже вкидання мають місце – хоча б от зовсім нещодавній приклад: гасло конкурсу «Євробачення» Celebrate diversitу, в якому чимало матеріалів ЗМІ раптом, немов за командою, почали тлумачити слово «diversitу» виключно в ракурсі сексуальної орієнтації, фактично перекладаючи його як «гомосексуальність». Чи варто довго гадати, звідки тут ростуть ноги?

Запам’яталися слова Порошенка: «Ми з вами – по один бік барикад». Так, чималою є провина влади й особисто Порошенка в тому, що взагалі з’явилися ці барикади. А з іншого боку, й журналісти для себе мають провести ту межу, яка відділяє критику влади й відстоювання правди від огульного винесення вироків – цілком у стилі «бий своїх, щоб чужі боялися», «відривайся по повній, поки новий Янукович не прийшов». Адже що намагається втовкмачити російська пропаганда? Ні, вона не закликає прийти Путіна або повернутися Януковича – для того ще не настав час, не настали умови. Нині російська пропаганда «всього лише» втовкмачує українцям, що в нас геть усе погано й безпросвітно. І журналісти, які будь-що прагнуть не критикувати владу з аргументами й фактами в руках, а огульно розмазувати «хунту» в багнюці, які переконують, що на «хунті» й справді тавра немає де ставити, які клюють на будь-які вкидання, – вони свідомо або ні підігрують російській пропаганді. Російські пропагандистські штаби – й у цьому немає сумнівів – добре обізнані з суто людськими слабкостями як української журналістської спільноти загалом, так і окремих журналістів зокрема.

Ба більше: апріорне бажання багатьох журналістів розмазати владу за будь-що й у будь-якому разі вимуровує стіну між владою та медіа. Стіну, до значної міри штучну, якої могло б і не бути – й якій так радіють російські аси спецоперацій.

Скажімо, щодо теми ботів. По-перше, їхніми послугами користуються геть усі політичні сили, та й не лише політичні. Таким от цивілізованим є наш, – а казус Трампа доводить, що не лише наш, – медіапростір. По-друге, є чимало користувачів соцмереж, які є «добросовісними» тролями – тобто їм дає задоволення хамство як таке, сьогодні на користь однієї думки, а завтра на користь протилежної. По-третє, до категорії ботів чимало хто, й серед журналістів теж, відносить усіх, хто не згоден із їхньою власною думкою. Тож чи можна за таких умов виносити вироки Президентові й лише йому?

Квінтесенцією стала репліка відомого журналіста-розслідувача: «Я хотів спитати про закриття резонансних справ щодо оточення Януковича, але передумав». Журналіст заявив свою категоричну думку, повісив у повітрі звинувачення й відповіді не потребував, вважаючи свою місію за виконану.

Запитання про футболку за написом «Russia» сина Порошенка. Гостре, важливе, вочевидь неприємне для Президента. Але чи для прес-конференції воно, чи взагалі можливе як запитання, а не як новина з коментарями? Порошенко відповів, що це був Хеловін, і його син лякав цим написом присутніх. І що він, Президент, провів із сином виховну бесіду. Може, так, може, й не так – перевірити це однаково неможливо. Відповідь була передбачуваною й такою, що не встановила й не могла встановити істину. Те саме стосувалося запитання й відповіді про навчання дітей політиків за кордоном: Порошенко відповів, що не хоче, щоб його син був тут мажором, а навчаючись за кордоном, він є рівним із усіма рештою учнів. І знову: цю відповідь можна лише прийняти до відома. Й, до речі, певний здоровий глузд у цьому є – адже недаремно ходять легенди про фізичні методи впливу на учнів привілейованих, і саме привілейованих, шкіл у Великій Британії: в такий спосіб дітей, зокрема, з аристократичних родин привчають до того, що існують ситуації, де зовсім не вони є господарями, й жодні титули не допомагають.

Отут не можна уникнути концептуальної проблеми: чи має бути надметою журналістів ставити Президентові (як і взагалі будь-кому) неприємні запитання? Неприємні, аби лише неприємні? А чи мета прес-конференцій полягає все ж в іншому – встановити максимально повну картину того, що в країні відбувається, куди вона прямує?

Інша велика група запитань – це були запитання з серії «кадри вирішують усе». Подеколи навіть важливі – але лише в тому разі, коли іменами та прізвищами все не обмежується. Ну, от припустімо, замість Гонтаревої на чолі Нацбанку стане умовна Бондарева – ну то й що? Що з того нам усім – якщо залишити за дужками просту цікавість із серії: «А хто тепер у цьому серіалі гратиме цю роль?» Думка Порошенка про нового «губернатора» Одеської області (може, ми, журналісти, все ж відмовилися б від російсько-імперської політичної термінології?) – о’кей, може бути, але ж лише як побіжне запитання! Сама по собі думка Президента про одеського «губернатора» – чи є вона такою вже значущою й чи проливає світло бодай на що-небудь, окрім самого по собі ставлення Президента до одеського «губернатора»? Припустімо, воно добре (або погане) – що нам усім із того?

«Як ви оцінюєте рік роботи Юрія Луценка?» А якби це була прес-конференція Луценка, його би спитали, як він оцінює три роки роботи Порошенка? Цікаво ж як! І, головне – яка ж універсальна формула запитань, просто тобі невичерпна!

Найпоказовішими й щодо журналістів, і щодо Президента були запитання стосовно того, що мінські угоди не працюють і чи не потрібно замість них щось інше. Адже на язику крутиться зовсім інше запитання, зовсім інший ракурс: якщо Росія не виконує мінських домовленостей, то чи веде Україна дипломатичну роботу з посилення санкцій проти Росії? Бо якщо Росія не виконує мінських домовленостей – де гарантія, що вона виконуватиме будь-які інші, які будуть замість мінських, хоч би в якому форматі їх було досягнуто? Оце питання посилення санкцій, покарання Росії за невиконання підписаних нею ж угод – воно й є відповіддю на всі запитання. Але про це не було ані в запитаннях журналістів, ані у відповідях Президента. До обопільного задоволення.

Були запитання геть невдалі. Про плівки Онищенка: «Чи чули ви?» Порошенко відповів: «Ні, не чув і не збираюся». І повів мову про те, що в такий спосіб Онищенко хоче піти від покарання. Аргументовано, можливо, слушно – але чи повно? Варто зазначити: лише одна з журналісток «дотиснула» запитання з місця, коли відповідь Президента здалася їй неповною, а то й обтічною. І Порошенко почав уточнювати! То чи не мали змоги й інші дотискати свої запитання, відповіді на які були явно неповними або непереконливими? А чи вважали це за непотрібне, бо цікавили власні запитання, а не відповіді?

Запитання з Кропивницького про дорогу на Миколаїв. Так і чекалося, що от зараз хто-небудь спитає про ремонт у під’їзді та встановлення в парку лавочок.

Запитання: «Чому б ви проголосували за себе?» Ефектно – як для публіцистичної статті. А для прес-конференції? Порошенко спочатку зам’яв (або зробив вигляд, що зам’яв) запитання, але тут саме почав перелічувати свої досягнення. Так, назвав він їх набагато менше, ніж від нього очікували три роки тому, але ж вони реальні. То чому було би просто не спитати: «Які свої досягнення ви бачите?»

Запитання, гідні рівня заходу, все ж були. Скажімо, запитання журналістки з Краматорська про те, чи не варто запровадити спеціальну програму подорожування до країн ЄС. Але вони губилися.

І річ же навіть не в тім, що цього разу ярмарок марнославства просто зашкалював, і це було очевидним. Річ у тім, що Петро Порошенко одразу ж зрозумів, що перебуває на святі аутизму, і його відповіді, хоч би якими вони були, авторів запитань узагалі не цікавлять. І це дало йому блискучу можливість відповідати за методом східної красуні: що треба – відтінити, що не треба – затінити. Дало йому можливість самому встановлювати міру обтічності власних відповідей. Було приємно всім: Президентові – через те, що він отримав можливість бути автором сценарію й режисером власної прес-конференції, журналістам – через те, що в цьому сценарії кожен із них отримав змогу побути суперзіркою.

Що ще запам’яталося, то це постійні запрошення Порошенком авторів запитань до зустрічі тет-а-тет, прохання передати документи. І при цьому Президент весь час згадував про мало не товариські й, принаймні, дуже давні стосунки з черговим автором запитання. Чим прозоро натякав на недопрацювання журналістів, винесення на публіку неперевірених фактів, які можна було перевірити в робочому порядку. І тут він виглядав переконливо – адже жоден учасник прес-конференції не послався на те, що зустрітися з Президентом неможливо або вкрай важко.

Ще впала в око абсолютно незвична для Порошенка кількість русизмів та інших помилок. Що й видавало його хвилювання.

Не можна не сказати й от про що. Прес-конференція засвідчила: рівень і методика комунікації Президента зі ЗМІ є вкрай негідними. А річ от у чім: це була річна звітна прес-конференція. На якій, знову зауважу, за визначенням, за жанром належить обговорювати основоположні теми. Фундаментальні, всеосяжні. Коли ж виникає якесь гаряче, суспільно подразливе, але поточне, партикулярне запитання, глава демократичної держави мав би влаштовувати прес-конференції саме з цих питань. І тоді б не виявлялося, що звітні прес-конференції заповнено тим, що за радянських часів називали дрібнотем’ям.

Фото: скріншот із YouTube-трансляції «Радіо Свобода»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
782
Переглядів
Коментарі
qwerty
20:27 / 21 Травня 2017
"А з іншого боку, й журналісти для себе мають провести ту межу, яка відділяє критику влади й відстоювання правди від огульного винесення вироків – цілком у стилі «бий своїх, щоб чужі боялися», «відривайся по повній, поки новий Янукович не прийшов». Адже що намагається втовкмачити російська пропаганда? Ні, вона не закликає прийти Путіна або повернутися Януковича – для того ще не настав час, не настали умови. Нині російська пропаганда «всього лише» втовкмачує українцям, що в нас геть усе погано й безпросвітно. І журналісти, які будь-що прагнуть не критикувати владу з аргументами й фактами в руках, а огульно розмазувати «хунту» в багнюці, які переконують, що на «хунті» й справді тавра немає де ставити, які клюють на будь-які вкидання, – вони свідомо або ні підігрують російській пропаганді". Повністю підтримую.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop