Не розумію великого здивування медіаспільноти з приводу коментаря Президента Петра Порошенка про статтю в газеті NYT.

Для непосвячених коротка передісторія: The New York Times опублікувала статтю про неефективну боротьбу із корупцією в Україні. Головна претензія звучала так:
президент, прем'єр-міністр і парламент України мають усвідомити, що Міжнародний валютний фонд і країни-донори, в тому числі США, не можуть продовжувати «кидати лопатою» гроші в корумповане болото, якщо уряд не почне формування демократичного правління, чого українці вимагали під час Майдану.

Петро Порошенко  на прес-конференції під час Саміту з ядерної безпеки у Вашингтоні заявив, що проти України ведеться гібридна війна, і що ця стаття є спробою дискредитувати Україну.

Рано чи пізно такого коментаря варто було чекати. Бо що змінилося у ставленні влади до медіа? Нічого. Хіба нинішня влада якось інакше розуміє роль і місце ЗМІ, ніж усі попередні без винятку? Ні. Влада, як і медіавласники (деякі з яких також  є частиною нинішнього українського політикуму), і далі розглядають медіа як елемент впливу на суспільну думку та інструмент вирішення своїх проблем. Ні влада, ні олігархи ніколи не розглядали медіа як допоміжний інструмент вирішення проблем суспільства. Тому нема чому дивуватися.

Інше питання: що з цим робити? Як мінімум позбутися ілюзій, що ті, хто прийшли на кривавій хвилі останнього Майдану, є втіленням нової влади. Далі перестати повторювати помилки постпомаранчевого періоду: коли критика помаранчевої влади прирівнювалася до зради, як і сьогодні прирівнюється до зради критика нинішньої влади. Для тих, хто «в та′нку»: під критикою я не маю на увазі «мочилово» та «чорний піар», чим зараз дехто уже почав займатися. Нам потрібен реальний відкритий діалог про те, що відбувається сьогодні в країні і як зробити так, щоб зберегти її цілісність та не бути втягнутим у ще масштабніший воєнний конфлікт.

Тепер безпосередньо по суті самого коментаря та статті в NYT. Стаття не могла сподобатися, бо вона відображає правду. Цю правду бачить суспільство, бо саме воно несе на собі тягар війни, економічної кризи, відсутності реформ та корупції. Але цієї правди не хочуть знати і бачити ті, кого це суспільство обрало, покладаючи на них великі сподівання. Я проти третього Майдану і не підтримую тих, хто зараз закликає суспільство виходити на вулицю, бо чергова революція може завершитися остаточною катастрофою для країни в таких складних геополітичних умовах. Але не можливо толерувати безнаказанність тих, хто наділений владою, імітацію реформ та імітацію демократії.

Так, справді, такі критичні статті в західних медіа - на руку Кремлеві. Але таких статей не було б, якби Україна просунулася у своїх реформах та боротьбою з корупцією хоч на крок. Тому нема чого нарікати на дзеркало.

31 березня та 1 квітня я була на III міжнародному студентському медіасимпозіумі у Львові, організованому Школою журналістики УКУ. Тема СМС'2016: «Медіа в умовах конфліктів: зміни і виклики». Кіноут-спікером цього разу був Нолан Петерсон. Нолан - міжнародний воєнний кореспондент The Daily Signal, дописує в Newsweek, колишній пілот ВПС США, ветеран воєн в Іраку та Афганістані. Він не зі слів знає, що таке війна і як працюють журналісти в таких умовах. А також, що важливо для нас, він чітко розуміє, що таке російська пропаганда, та як вона працює. Те, що він розповідав про свій досвід перебування в зоні АТО в Україні, ще раз тільки доводить, що влада (у тому числі й Міністерство інформаційної політики) так і не спромоглася вибудувати ефективну інформаційну політику та налагодити комунікацію з різними акторами, які могли б допомогти Україні у її протистоянні російській агресії.

Нолан наголошував, що кілька разів був у зоні АТО, але жодного разу він не отримав офіційної акредитації, хоча намагався її отримати. Українська влада ніяким чином не сприяла йому, а отже і тому, щоб він мав можливість донести світові правду про цю війну, у тому числі й про присутність російських військових. «Треба відкрити двері і дозволити показувати Україну західним журналістам» - його порада. Нолан каже, що зараз західні журналісти мають обмежений доступ в зону АТО, особливо на лінію фронту (до речі, на обмежений доступ нарікають і українські журналісти). Чим більше західних журналістів побуває в Україні, тим більше вона відкриватиметься світові, так само, як і правда про події на Сході, вважає він. Сьогодні західні редакції, за словами Нолана, неохоче відряджають журналістів в Україну. То, може, варто подумати, як в інший спосіб привабити іноземних журналістів в Україну? І чи не є це завданням МІП?

Команда президента обрала набагато простіший спосіб - піар і промо. Але вони не працюють, якщо не підкріплені реальними діями. 

Фото - 112.ua