Роман Коляда: Сьогодні інформація з місць бойових дій найбільш затребувана суспільством. Водночас ми із колегами багато дискутуємо про те, що і під час війни життя не зупиняється: народжуються діти, працюють підприємства, відбуваються культурні події... Як знаходити баланс у тому, про що сьогодні варто говорити, а про що ні? Зокрема, доводилося чути навіть таку думку: «Якщо ви вважаєте, що тепер не час  радіти життю, це означає, що вас убили в інформаційній війні»...

Дмитро Добродомов: На моє переконання, зараз обов'язково має бути місце для позитиву. Наприклад,  дивує, що на українському телебаченні дуже мало історій про військових, які перебувають на сході. Ті, хто відвідував наших вояків у зоні АТО, розповідають, що на фронті - надзвичайні люди. Попри  щоденну небезпеку вони не впадають у відчай. У них життя триває! Але про це майже не розповідають. Сьогодні вкрай мало на телебаченні так званих військових «лайфів», хоча саме вони можуть піднімати патріотичний дух в інших, зокрема у мешканців регіонів, які ще не розуміють чи не до кінця зрозуміли, що Україна перебуває у воєнному стані.

Звісно, ми хочемо мати повноцінну, правдиву інформацію зі сходу. Однак з різних джерел отримуємо багато фактів, що часто суперечать один одному. Тому на перше місце виходить таке поняття, як довіра до медіа. Як свідчать опитування: за рівнем довіри журналісти залишаються на другому місці, поступаючись лише Церкві.

Отже, маємо парадокс: коли запитуєш у пересічних громадян про довіру до медіа, люди традиційно відповідають, що телебаченню вірять лише частково, мовляв, «ящик» - брехливий. Між тим, половина українців головним джерелом інформації вважає саме телебачення. (Цього алогізму я пояснити не можу).

Тож журналісти повинні серйозно задуматися над тим, як подавати інформацію. Ми розуміємо, що було телебачення до Майдану, але так само маємо збагнути, яким воно має бути після нього. Всі стали свідками того, як увечері різні канали подавали одні й ті ж новини з кардинально протилежного погляду. Відтак, що тепер робиться у головах людей, можна хіба здогадуватися.

Думаю, саме тому сьогодні суспільство і вимагає так званого суспільного телебачення, хоча насправді не до кінця розуміє свою роль у ньому. Це проблема - відсутність широкої дискусії на цю тему на телеканалах. А без публічного обговорення роль і робота суспільного телебачення залишаються незрозумілими. Просто красива назва.

Р.К.: Національна радіокомпанія намагається певним чином сприяти тому, щоб обговорення теми суспільного телебачення вийшло в публічну площину. Була конференція, вона звучала у нас на радіо. Але у мене особисто складається враження, що відкрита медійна дискусія і центр ухвалення рішень у медійній площині - у паралельних реальностях, які, на жаль, наразі не перетинаються.

Д.Д.: Медіа- це дуже небезпечна зброя, котрою передусім хочуть володіти люди при владі. Саме тому існує запит на створення суспільного телебачення. Перша спроба його запровадити була у 2004-2005 роках після Помаранчевої революції на базі Першого національного телеканалу. Але вона провалилася. Зараз є нові намагання, але що ми найчастіше чуємо у контексті створення суспільного телебачення? Про джерела його фінансування. Це справді важливий момент, зокрема і в тому, щоб пояснити людям, аби вони були готовими платити 1020 гривень за своє телебачення. До речі, питання: а чи проводилися соціологічне опитування, скільки середньостатистичний українець готовий заплатити за те, щоб отримати суспільне телебачення?.. Таких досліджень не було. Тому є загроза, що суспільне телебачення так і залишиться лише задумом.

Р.К.: До слова, в Італії оплата за суспільне телебачення становить 220 євро на рік. Але погоджуся, справді дуже мало розмов про контент і відповідальність суспільного мовлення. Яким воно має бути, хто повинен вирішувати, що показувати в його ефірі? Є кілька напрацювань, кілька варіантів, але жодного дієвого я не бачу. Понад те, розмови про суспільне телебачення здебільшого ведуть ті, хто сьогодні є державними мовниками. Ті, хто згідно з буквою закону мали бути перепрофільовані у суспільне телебачення. А яка роль комерційних мовників у цьому процесі?

Д.Д.: Треба розуміти, що телебачення, інші медіа - це конкретна площина, як і будь-яка інша економічна модель. І на медійному ринку також має бути позитивна правильна конкуренція, аби сфера успішно розвивалася. Втім саме таку конкуренцію роками вбивала Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Вона намагалася увесь телепростір підтягнути під режим Януковича: щось купувалося, щось «підтискалося», щось відбиралося... Саме в таких умовах доводилося працювати.

Сьогодні на першому місці є довіра споживача - глядача, слухача, читача. Саме той, хто зможе отримати цю довіру, матиме успіх. І не важливо, чи цей канал учора був великим, центральним, чи невеликим регіональним.

Щодо суспільного телебачення, то телеканал ZIK розвивається саме в цьому напрямку. Наприклад, ми маємо програму «Люстрація». Вона належить Люстраційному комітету Майдану Львівщини, має свою редакційну раду, котра визначає фігурантів ефіру, контент програми, модераторів. Ми лише надаємо «Люстрації» ефірний майданчик. І це правильно.

Також у нас виходить антикорупційний проект «Наші гроші» - у співпраці з відомим однойменним інтернет-проектом. «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» - теж телевізійна версія відомого інтернет-ресурсу на «Українській правді». Нещодавно стартував авторський проект заступника редактора тижневика «Дзеркало тижня» Сергія Рахманіна - «Гра у класику». По суті, це елементи суспільного телебачення, адже редакційну політику таких програм визначають її творці. А вони - авторитетні журналісти, представники відомих медійних брендів.

Те, що деякі центральні канали вважають «неформатом», на мій погляд, і є справжнім форматом. Адже телебачення має формувати смак у глядача. Саме тому ZIK розвиватиметься як авторське телебачення за допомогою людей, які мають добру репутацію. Таким чином формуватимемо довіру до того, що  робимо.

Р.К.: Моє наступне запитання стосується саме такого «солодкого» слова, як «люстрація». Нещодавно на особисту скриньку отримав листа про одного з керівників телеканалів. Мовляв, колись ця людина працювала прес-секретарем відомого «регіонала», тож як ця особа може працювати зараз?! Але медіа-холдинг ZIK пережив режим Януковича. Напевно, доводилося йти на певні компромісиіз владою, адже багатьох інакодумців ламали через коліно...

Д.Д.: На щастя, йти на компроміси з режимом не доводилося, тому нас намагалися закрити, але ми вели боротьбу у публічній площині. При нагоді хочу подякувати всім глядачам, які нас захищали.

Р.К.: Але ви ж отримували ліцензії на мовлення...

Д.Д.: На жаль, ні. За старого режиму ми не отримали жодної ліцензії. Здобували їх лише у 2010 році - ще до перемоги Януковича на виборах. Це були ліцензії на супутникове мовлення і на ефірне на хвилях державного телеканалу. Після цього ми не одержали жодної ліцензії. ZIK навіть програв конкурс на цифрову ліцензію регіонального мовника, котру віддали двом невідомим фірмам. Або ж ліцензія на радіомовлення, коли Нацрада віддала перевагу фірмі, що займається ресторанним бізнесом. Я більше скажу: надії, що ми зараз отримаємо ліцензію, аби розпочати радіоефір, майже нема.

Р.К.: До речі, була цікава історія, коли Національна радіокомпанія на конкурсі також нічого не отримала, хоча начебто мала б.

Д.Д.: Я дуже сподіваюся, що буде проведено належне розслідування діяльності старого складу Нацради, адже він серед винуватців того, що Україна програла інформаційну війну Росії. Щодо нинішньому складу, то він декларує прозору політику. Принаймні перші кроки нової Нацради мені імпонують. Що буде далі, покаже час. Я, зокрема, запропонував, щоб діяльність Нацради контролювало суспільство, давало її діям свою оцінку.

Р.К.: Часто у нас кажуть, що в Україні нема телебачення, але є телемовлення. Адже там, де телебачення, де яскрава картинка, - це професійні проекти. Водночас у бідній країні не може бути багатого телебачення. Тож якщо хтось «запалює зірки», отже, це комусь потрібно.

Д.Д.: І наш телеканал, як і будь-який інший, сьогодні не є прибутковим. На жаль, економіка в країні знаходиться в складному стані. Але за останні кілька років з'явилося багато активних людей. І якщо вчора успішні й активні люди просто робили свій бізнес - хтось боровся із системою, хтось намагався із нею порозумітися, - то після Майдану вони збагнули, що життя, бізнес у країні треба будувати за прозорими і чесними правилами. Саме такий медійний майданчик ми і намагаємося зараз створити. По суті, «майдан» телевізійного формату. На ньому буде мінімум політиків, але багато активних успішних людей, котрі знають, як реформувати країну.

Р.К.: Досвід великих ток-шоу на провідних каналах доволі сумний, адже і після Майдану ми бачимо в ефірі ті самі обличчя...

Д.Д.: Це справді велика проблема. Уявіть, що робиться в головах людей, коли вони вмикають телевізор і бачать тих самих осіб, які творили корупційну систему старої влади. Тепер же ці персонажі із «розумним» виразом обличчя розповідають, як вони працюватимуть на благо держави. Але країна кардинально змінилася. Так, маємо страшне горе - війну. Увага прикута до зовнішньої агресії. Але водночас ми бачимо, які якісно нові зміни відбуваються всередині країни. І це потрібно показувати. Людей треба застерігати не жити по-старому.

В своєму ефірі ми маємо антикорупційні проекти, проекти журналістських розслідувань. Я є  ведучим одного з них - «Народного контролю». Часто героям ефірів ставимо одне й те ж запитання: «Вам не страшно?». Не страшно суддям, які знову ухвалюють неправомірні рішенням; працівникам ДАІ, які далі прикривають мажорів на дорогах? Не страшно від того, що можуть з ними зробити люди, які втомилися від несправедливості?

Справедливість треба популяризувати. В інформаційному просторі потрібно називати речі своїми іменами: погане - поганим, добре - добрим. Треба популяризувати конкретних людей з конкретними ідеями. Перерозподіл медійного ринку сьогодні відбувається залежно від змін у країні. Хоча правила особливо не змінилися. Ми бачимо, як телеканал одного олігарха починає «наїжджати» олігарха іншого. Тривають певні внутрішні інформаційні війни. Наразі лише кілька медіа, котрі у січні потрапили у «білий» список Майдану, намагаються зберегти баланс власних інтересів і журналістських стандартів. Інші ж просто перефарбувалися. Не дуже приємно критикувати колег, але це навіть не критика, а пропозиція: зупинитися і провести внутрішню люстрацію. Люстрація серед журналістів також потрібна.

Р.К.: Медіа-холдинг ZIK - телеканал, інформаційна агенція «Західна інформаційна корпорація» - виходять на загальнонаціональний рівень. Але одна річ - бути регіональним мовником, інша - загальнодержавним. Як плануєте реалізовувати цей задум?

Д.Д.: У травні ZIK відкрив повноцінну телевізійну студію у Києві, де вже триває виробництво авторських програм. Ми організовуємо сітку корпунктів по всій Україні. Новини на ZIKу також матимуть загальноукраїнський характер. Вже закуплено якісне обладнання LiveU для проведення якісних stream-трансляцій.

Ми не боїмося виходу на загальнонаціональний рівень, адже головне -  з яким контентом  йдеш до глядача. Тож дуже наполегливо працюємо саме у цьому напрямку і маємо що запропонувати аудиторії по всій Україні. Зрештою, через кабельні мережі ми вже покриваємо 40% території країни. Нещодавноз'явилися у пакетах «Волі-Кабель» у Харкові і Кіровограді. Кількість наших глядачів зростає, тому перехід на загальнодержавний рівень - не проблема. Головне - чітко бачити мету і знати, що хочеш запропонувати глядачеві.

Загалом, я дуже хочу, щоб українське телебачення, і ZIK у тому числі, існувало й розвивалося в умовах нормальної конкуренції, завдяки рекламним надходженням, а не джинсі. Можливо, це наразі мрія, але рано чи пізно вона має стати реальністю. Над цим треба працювати. Власне, на телеканалі ZIK це розуміють. Ми діємо за чітким планом. Уже зараз його випереджаємо, маємо позитивну динаміку. Зростає число глядачів, ростуть рейтинги, відтак збільшується і кількість рекламних надходжень. Якщо ця динаміка збережеться, то на певній точці ми досягнемо бажаного результату.

Стенограма випуску радіопрограми  «Український вимір» від 21 липня

Фото - http://lviv-udar.com