У. Т.: Коли ви зацікавилися Ірландією?

- Я подався туди в 1975 році, коли мені було 33. Почув музику і мову, побачив народні танці та паби. Й оскільки частково мій рід походить із Бретані, близької до кельтської культури, відразу закохався в цю країну. Одного дня навідався до Північної Ірландії. Побачив прапор, але не ірландський, а британський, дізнався, що музика і танці, які я люблю, заборонені або зі скрипом толеруються. Там був конфлікт. Я відкрив для себе боротьбу, справжню війну. Побачив опір, справедливість, гідність і сказав собі: Франція - це моя батьківщина, а Ірландія буде другою батьківщиною. Як журналістові мені треба було дистанціюватися, а всі мої друзі таки брали участь у конфлікті. Тому виконував свою репортерську роботу в Ірландії, допоки міг, а потім пообіцяв собі, що більше не писатиму про неї в газети, бо став заангажованим.

У. Т.: Як би ви представили «Повернення в Кіллібеґс» українським читачам?

- Якось я прокинувся й дізнався, що один із моїх найкращих друзів, ірландський партизан, борець і патріот, із яким я товаришував 20 років, - зрадник. У той момент намагався не судити його, а спробувати зрозуміти. Найкращий чоловік для своєї дружини, найкращий батько для власних дітей, найкращий боєць свого руху, мій найкращий друг став раптом найгіршим для всіх, ворогом. Я вирішив написати книжку про ворога й водночас свого товариша. Найважливіша річ - це не роман про Деніса Дональдсона, це твір, який я створив не про нього, а через нього. У «Поверненні в Кіллібеґс» йдеться не про людину, а про мій біль і розчарування. Я написав книжку не для того, щоб осудити зрадника, а щоб розділити його долю. Бо знаю, що кожен із нас має в собі зрадника.

У. Т.: Як сприйняли книжку в Ірландії?  

- Мої друзі, тобто наближені до республіканського руху люди, сказали, що тільки француз міг написати такий роман. Тому що безпосередні жертви зради на таке не здатні. Мене вона не зачепила, крім того, що Деніс зрадив мою дружбу. Коли ірландські борці прочитали її, сказали, що дізналися чимало про нього, про мене і про самих себе. Решту читачів в Ірландії та Англії цікавило, хто я такий і чому написав цю книжку, хто мені дав право. Відповідь - мій біль дав мені право. «Повернення в Кіллібеґс» - єдиний спосіб подолати розпач і вшанувати мого друга.

У. Т.: Як репортер ви бачили чимало конфліктів. Чи не могли би порівняти ситуацію в Ірландії з іншими гарячими точками?

- Найцікавіший момент полягає в тому, що ІРА воювала проти демократії. Значно легше боротися з диктатором, ніж протистояти британській армії чи закладати бомби в Лондоні. Найважче було пояснити, чому цей конфлікт відбувається, донести, що католики і республіканці з Північної Ірландії не мали таких самих прав, як протестанти. Склад­­но було виправдати збройну боротьбу. Я не був у мейнстримі світової журналістики, а описував той конфлікт з ірландської перспективи. Усі вважали членів ІРА терористами, а я - борцями за свободу. Тепер, після всіх цих років, журналісти уже не трактують їх як терористів, оскільки колишні борці сьогодні міністри й мери міст.

У. Т.: Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Ірландії і які ваші прогнози?     

- Бомба все ще там, але вже демократично-політична. Проблема відносин двох спільнот не зникла, діалог між ними май-

же не відбувається. Лоялісти досі вважають себе британцями, католики та республіканці кажуть, що визнають їхню британськість, але просять бути також ірландцями. Усі протагоністи драми нікуди не зникли, але зброя захована. Тобто це такий мир, коли ніхто нікому не довіряє. У Белфасті зведена стіна між двома спільнотами. Вона ж і в головах людей, у їхньому світогляді та серцях. І так буде ще кілька поколінь.

У. Т.: Розкажіть про вашу кар'єру. Що було спочатку - журналістика чи література?   

- Я став журналістом, щоб не вдаватися до зброї. Спочатку належав до ультралівого руху, специфічно французького. Він був дуже радикальний і готовий до відкритої боротьби, однак після того, як нашого друга вбили, ми вирішили самоліквідуватися, боротися іншими засобами й створили щоденну газету Libération... Її ідея - надати слово простим людям. У 1980 році вийшли на широку публіку й стали стандартним виданням, що дистанціювалося від екстремістських поглядів. Я працював у гарячих точках: Лівані, Іраку, Ірані, 1982-го був у Сирії, на радянсько-афганській війні, у Бейруті та Чаді. Й звід­усіль писав репортажі для Libéra­tion. Але водночас пропускав крі­­зь себе людський біль і жахіт­­тя, тому вирішив працювати над чимось більшим, аніж репортажі для газет, і взявся за романи. Вдень був журналістом, а вночі сідав за прозу.

У. Т.: Кожен репортер має в арсеналі якісь цікаві, часом жахливі історії. Чи не могли б ви поділитися однією?

- Найгірше, що я пережив, було в палестинських таборах Бейрута у вересні 1982 року. Усі бійці втекли з Лівану на човнах, лишилися тільки жінки, діти й літні люди. Я та ще двоє журналістів пішли в табір після розправи християнської міліції. І весь день від самого ранку до вечора ходив територією, відчиняв двері будинків і бачив мертвих. На підлозі чи на кріслах, убитих вогнепальною зброєю або ножем. Натрапляв на дітей із відрізаними головами. Коли це побачив, згадав про свою доньку і саме тоді вирішив закінчити свій шлях військового репортера, хоча ще пропрацював 10 років. За свою кар'єру я дивися смерті у вічі, був не раз битий та арештований, сирійці ставили мене до стіни для розстрілу, мав серйозні опіки й вогнепальні поранення, але нічого не можна порівняти з тим, коли перед тобою відрізана голова дитини.

У. Т.: Зараз ви працюєте в Le Canard enchaîné (дослівно «Качка на ланцюзі»). Це дуже специфічна газета, вона все ще зберігає свої правила з 1915 року?

- Так, у нас усе ще немає реклами, а тираж - 500 тис. Це найважливіша газета Франції. Жоден тижневик не може похвалитися таким накладом. У Le Canard enchaîné тільки вісім сторінок, як було 1915-го. Наша зброя - гумор. Ми жартуємо, і це найгірше, що може статися з героями матеріалів. Через наші статті за рік звільнили чотирьох міністрів. Наприклад, якщо високопосадовець краде гроші, ми не кажемо, що це погано, навпаки, хвалимо його й бажаємо наступного разу зробити це непомітно. Ніхто ніколи не позивався на наше видання, якби хтось наважився, то суддя просто посміявся б, бо з наших матеріалів сміються всі. Газета Le Canard enchaîné не ліва і не права. Це сторож моральності. Якщо члена будь-якої партії підловили на корупції, приватному використанні службового транспорту чи непотизмі, ми його політично вбиваємо. У мене є мрія жити в країні, де таке видання непотрібне. Але це тільки мрія.

У. Т.: На завершення розмови повернімося до літератури: які книжки зараз найпопулярніші у Франції?

Найпопулярніші такі сюжети:

Ось головні сюжети Мюссо або Леві. Продаються мільйони примірників. Це романи на тему Ромео та Джульєтти. Утім, думаю, все одно краще, коли люди читають таке, ніж коли дивляться телевізор. Загалом зараз французька література занадто егоїстична: я і моя проблема, моя ідентичність, моя сімейна трагедія і так далі. Наприклад, «Повернення в Кіллібеґс» - це не книжка про мене, а роман, я багато чого позмінював. Чимало французьких авторів прагнуть пояснити щось читачам. Є твори, у яких наявна мораль: що і як робити, хоча для цього існують газети і політики. Я люблю книжки, які просто розповідають історії: сумні, веселі, різні.

Лесь Белей, «Український тиждень»