Європа, як відомо, — поняття не тільки географічне, а й культурне, економічне, політичне. Дискусії про те, як нам опинитися саме в цій омріяній Європі, на території свободи, процвітання й різноманітності, тривають давно. Однак частина українських митців — переважно молодих — уже давно там, всупереч всім кордонам. Маю на увазі кінематографістів.

Мабуть, наразі немає більш глобального мистецтва (окрім хіба що музики), аніж кіно. Воно звертається до глядача мовою зримих образів, отже, може бути зрозумілим для будь-кого. Саме хороший фільм якнайбільш ефективно презентує країну виробництва на міжнародних фестивалях.

Донедавна в українського кіно були дві проблеми, котрі блокували його розвиток: перша — зміна поколінь (коли в старшої генерації вже нема, а в молодшої — ще нема ідей для нових проектів), а друга — брак коштів. Тягнулася ця біда ще з початку 1990-х і, здавалося, просвіту не буде. Але останнім часом дещо змінилося.

Почнемо з другого. Щодо держави не варто тішити себе ілюзіями: бюджети в режисерів з’явилися тому, що режисери або їхні друзі-продюсери навчилися ті кошти знаходити. Хто як, хто де — зокрема в тій-таки Європі чи в Америці. Держава просто вскочила в останній вагон, ставши віднедавна трохи щедрішою — ймовірно, з надією на подальший контроль над процесом. Також з’явилося кілька приватних студій, здатних регулярно випускати переважно комерційну продукцію.

У анотованому каталозі «Фільми України. 2009 — 2012», підготовленому Національною спілкою кінематографістів і Національним центром Олександра Довженка, вказано, що минулого року в Україні знято 61 фільм, із них 17 — ігрові повні метри, вісім — повнометражна документалістика. Із огляду на статистику попередніх років, це безумовний рекорд: 2011 року випущено 35 картин, із них 11 ігрових і сім документальних повних метрів; 2010-го цифри ще скромніші: 14 — 5 — 5. Втішні цифри, але навіть якщо лишити поза увагою питання, скільки цих стрічок доходять до прокату (тема для окремої статті), лишається головна проблема — наскільки якісне це кіно, що воно відкриває в розвитку екранного мистецтва, що повідомляє залу?

Тут треба зробити відступ. Поділ на покоління в мистецтві є хибним, з огляду на те, що талант — явище позачасове, наявне в будь-якому віковому прошарку. Зараз ідеться, скоріше, про режисерів, більша частина біографії яких припадає на радянську добу, і про тих, хто народився або виростав у більш-менш вільних умовах. Зміни боляче вдарили по першим, викликавши вищезгадану кризу ідей; це ще півбіди, але інколи складається враження, що частина наших заслужених діячів поводиться по-радянські, хоча СРСР немає вже 22 роки. Про що тут можна говорити, якщо Національний будинок кінематографістів оголошено зоною, вільною від Інтернету, а будь-який з’їзд Спілки кінематографістів перетворюється на змагання — хто гучніше й грубіше затаврує молодь за «бездуховність»? Ті з патріархів, у кого є що сказати, — та ж Кіра Муратова       — у галасі участі не беруть, мовчки й цікаво роблять свою справу. Тут доведеться повторити доволі банальну думку: якщо ідеї — свіжі, працюючі — є, то наявність чи відсутність коштів — справа другорядна. Тож спробуємо подивитися на молодих кінематографістів, що не тільки мають, а й реалізують конкретні задуми.

Прелюдією до зрушення можна вважати 2010 рік, коли група режисерів (пізніше преса охрестила їх «українськими злими»), наскрібши копійок із власних кишень, зняла альманах під провокаційною назвою «Мудаки. Арабески». Це був не просто виплід колективної творчості, а програмна заява: автори підкреслювали свій намір знімати соціальне кіно, розказувати про сучасну Україну й сучасних людей. Об’єднання виявилося життєздатним, і торік за часткової допомоги держави вийшов збірник тієї ж групи — «Україно, гудбай», цього разу 25 короткометражок — шість годин екранного часу в цілому. Підсумкову версію склало шість робіт. Правильна стратегія принесла успіх: фільм Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи» здобув приз «Срібний леопард» на престижному — з першої світової п’ятірки — кінофорумі в Локарно; схвально сприйнятий закордонною критикою, й досі збирає нагороди.

«Відходи» — цілковито мінімалістична робота, без зайвих прикрас (закадрової музики, монтажних ривків, стрибаючої камери). Режисер обирає оманливо відсторонену позицію, просто спостерігає, як на якомусь об’єкті посеред засніженого поля утилізують небезпечні відходи; як водій вантажівки, що привезла згубний вантаж, приймає душ; як він кохається з однією з працівниць, як працюють пральні машини, що відмивають вбивчий бруд з одягу. Жодного зайвого слова, звукова доріжка — лише машинні й побутові шуми, настільки майстерно ритмізовані, що ніякий композитор і не потрібен. Ефект спостереження такий потужний, що багато глядачів до певної миті приймають фільм за неігровий, однак саме відсторонена манера дозволяє передати весь жах і водночас повноцінність життя героїв. Як зауважила провідний російський кінокритик Зара Абдуллаєва: «Приречене і все ж таки не безглузде повсякдення відбите Слабошпицьким непоступливо, стримано. Але головне — неощадливо» (http://kinoart.ru/blogs/kinoshock-2012). Із огляду на рівень роботи з мовою кіно, на сьогодні «Ядерні відходи» — один із найкращих вітчизняних фільмів за останній час.

Уже цього року центральною подією березневого фестивалю неігрового кіно DocuDays UA стала прем’єра публіцистичного альманаху «Відкритий доступ», продюсером якого виступила одна з «українських злих» Аксінья Куріна, а частину, що відкриває, зняв неформальний лідер групи Володимир Тихий. У альманах увійшли короткометражки, об’єднані темою впровадження в життя Закону України № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації», ухваленого Верховною Радою під тиском громадських організацій і Євросоюзу. Це п’ять вражаючих історій про те, як рядові громадяни борються проти безжального та безглуздого Голему української бюрократії. Тут можуть бути претензії до прямолінійної стилістики, але перевага проекту в тому, що він повернув публіцистичну гостроту в кіно: покази «Відкритого доступу» по країні незмінно перетворюються на опозиційні акції.

Отже, наразі маємо чітко оформлену групу молодих кінематографістів — зі спільною ідеологією, з лідерами, продюсерами (компанія «Артхауз Траффік») і певним визнанням. Не «нова хвиля», але правильний рух у цьому напрямі. Вже під назвою «Українські злі» на початку цього року вийшла нова збірка, яка майже одразу спричинила скандал: через фільм «Красива жінка» — про дівчину, закохану в портрет Януковича, — альманах було заборонено до прокату. У підсумку чотири стрічки, зокрема та, що так наполохала прокатників, доступні в Інтернеті.

Загальний підйом не обмежується лише «злими». Марина Врода, 31-річна випускниця кінофакультету Національного університету імені Карпенка-Карого, після ряду навчальних робіт, знайшовши фінансування у Франції, зняла «Крос» — поетичну й небагатослівну роботу про самотність, дорослішання та свободу. Герой- підліток, школяр, що прогулює фізкультуру, за один ранок пізнає вигнання, бачить смерть і нарешті, знехтуваний однолітками, опиняється в дивному раю, де на одному березі біжать непотрібний крос його однокласники, на другому — відпочивають безтурботні дорослі, а в центрі, на воді, в прозорій кулі борсається напівголий хлопець — чи то такий же ізгой, чи то такий же упертюх, чи то зримий символ майбутнього, що чекає героя. Оригінальна, жорстка авторська манера принесла Вроді «Золоту пальмову гілку» в короткометражному конкурсі Каннського фестивалю 2011 року.

На недавніх прем’єрних показах «Нове кіно» в Київському будинку кінематографістів найкращими виявилися «Обійми» (режисер — Філіп Сотніченко) — несподівано зріле поєднання родинної драми й трилера, а письменниця й режисер Ірина Цілик запам’яталась екранізацією власного оповідання «Помин» — дещо сентиментальною, однак цілковито (особливо в тому, що стосується операторської роботи) професійною картиною про повернення на історичну батьківщину.

Окрема тема — повнометражні неігрові стрічки. Якимось дивом наша документалістика пережила всі можливі та неможливі кризи й трималася на вельми пристойному рівні весь час незалежності; варто лише згадати блискучі роботи Сергія Буковського або братів Васяновичів. Наразі маємо нове ім’я: — Юрій Речинський. Його повнометражний дебют «Хворісукалюди» є копродукцією Австрії та України і був показаний на кількох впливових фестивалях, зокрема на найбільш авторитетному форумі неігрового кіно — канадському HotDocs.

«Хворісукалюди» — кінороман про кількох бездомних наркоманів у трьох частинах: «Дитинство», «Матір», «Любов», з прологом і епілогом.

Зграя напівдітей: живуть у підвалі, повільно вбиваючи себе дешевим та страшним наркотиком — дезоморфіном. Хлопчак: поїхав шукати свою мати в село й зіткнувся зі зневагою та люттю мешканців. Молоде подружжя: вирішує не народжувати дитину. Речинський роздивляється нестерпне, на наш погляд, життя цих людей і раз за разом вихоплює дорогоцінні миті краси та гідності в існуванні хворих: червона повітряна кулька в підвалі; собака, котрий живе разом із наркоманами, й котрого всі люблять; сирота з другої частини, який в епілозі годує розкішних білих лебедів і чайок. Варто погодитися з самим автором: він зробив фільм не тільки про конкретну соціальну проблему, а й про людську природу як таку — хай на найнижчому суспільному рівні, здеградовану, але все ж таки невбиту. Довершене візуальне втілення (оператори — Алекс Запорожченко, Сергій Стеценко), продумана й чітка драматургічна структура принесли Речинському варту багатьох нагород похвалу від Ульріха Зайдля — культового австрійського кінематографіста.

Я розказав лише про кілька найпомітніших фільмів і побіжно торкнувся декількох нагальних питань. Про нових «злих» і не дуже «злих» можна говорити довго, й ця розмова неодмінно матиме продовження. Наразі зрозуміло головне: наші молоді кінематографісти нарешті оформилися як дієздатна спільнота й є більшими європейцями, ніж держава, в якій вони фільмують.

Тепер для них настає важлива, навіть вирішальна мить. Короткі метри, хай наскільки завгодно талановиті — це добре, але будь-який кінематограф формується передусім ігровими повнометражними стрічками. Повний метр, котрий кине виклик усьому нашому кіноцехові, змусить про себе говорити — ось що нам треба зараз: фільм-подія, фільм-маніфест, яким вітчизняне кіно може заявити про себе на весь фестивальний світ. Саме цей поріг за часи незалежності поки що не вдалося подолати нікому.

Наразі Слабошпицький, отримавши грант від Роттердамського фестивалю, збирається розпочати зйомки повнометражної стрічки «Плем’я»; Врода написала сценарій і шукає фінансування. Чи залунає «Ода до радості» для нашого кіно?