Про те, що герої «Шерлока» - геніальний детектив Шерлок Холмс та його друг-біограф Джон Ватсон - дуже вже різняться від канонічних образів попередніх екранізацій, глядача чесно попередили в анонсах до першого фільму. Тобто ми знали, що Холмс тепер не курить своєї знаменитої люльки, а клеїть нікотинові пластирі. Або що він вільно користується всіма благами сучасної цивілізації - від смартфона до GPS-навігатора. Але й по всьому. Бо того, до чого звик глядач пострадянської епохи, який виріс на радянській екранізації оповідань Артура Конан Дойла, з її неймовірно переконливим тандемом Ліванов - Соломін, у британській версії пригод канонізованого сищика годі й шукати.

З огляду на очевидну упередженість пострадянського шанувальника Шерлока Холмса до нахабного осучаснення класичного образу зокрема й реалій вікторіанської Британії загалом, можна було б очікувати від експерименту «Плюсів» цілковитого провалу. Але все сталося з точністю до навпаки - якщо вірити «GfK Україна», показ «Шерлока» підняв частку слоту на каналі. Тобто смаки й очікування аудиторії раптом (чого тільки не буває!) цілком збіглися зі смаками телеменеджерів. Перед прем'єрою серіалу була ще одна небезпека: наскільки студія «1+1», яка гриміла колись неперевершеними українськими перекладами американських телефільмів, витримає той давній рівень. На цьому необхідно зробити акцент бодай тому, що за останні кілька років глядача найбільших вітчизняних каналів майже відучили від якісних зарубіжних серіалів, присадивши його на російськомовну продукцію, хай навіть територіально українських студій.

Проте навіть у цьому дражливому питанні «Плюси» виявилися на висоті - в українському перекладі першого фільму, «Етюд у рожевих тонах», різонуло вухо хіба що слово «німка» (треба - німкеня). Ну, ще попервах українські перекладачі забули про кличний відмінок, тож замість форми «Джоне!» українізований персонаж Бенедикта Камбербетча (Шерлок Холмс) використовував називний відмінок імені Джона Ватсона у виконанні Мартіна Фрімена. Але згодом про кличну форму все-таки згадали, тож мовні проблеми зникли.

Те, що серіал про Шерлока Холмса зроблено ну дуже вже «за мотивами» оповідань сера Артура Конан Дойла, аж ніяк не заважає отримувати задоволення від карколомних перипетій сюжету. Осучаснення вікторіанської Британії потребувало від авторів не лише зміни пейзажів індустріального Лондона, але й педалювання психологічних рис обох головних персонажів. Щодо першого пункту, то, на відміну від історичних реконструкцій канонічних екранізацій, із їхніми акцентами на Біг-Бені чи Тауері з собором Святого Павла, в новітньому «Шерлоку» від компанії BBC символами Лондона постіндустріального постають уже не менш знамениті чортове колесо «Міленіум» та хмарочос «Огірок». Останній, як відомо, одразу по зведенні кляли на чому світ стоїть, але після його появи в кількох блокбастерах «Огірок» став однією з найпопулярніших архітектурних пам'яток для туристів.

Ну, а щодо характерів головних героїв, то вони зазнали «вдосконалення» цілком у дусі новітньої доби, з її схильністю до крайніх проявів патологічних психічних станів у цивілізованих мешканців мегаполісів. Якщо в Конан Дойла Шерлок Холмс - «звичайний» геніальний детектив, хоча й дуже вже ексцентричний, то в сценаристів «Шерлока» Стівена Моффата й Марка Гетісса він перетворюється на цілковитого навіть не психопата, а соціопата. Таким його, до речі, характеризують колеги інспектора Лестрада (так у фільмі!). Адже нічим іншим, як потягом великого детектива до злочинів, пояснити його геніальну проникливість вони не можуть. Чим попервах лякають навіть Джона Ватсона, який після першого виїзду «на справу» з новим своїм співмешканцем починає підозрювати останнього в злочинних нахилах.

Для такого психопата, яким замислили Шерлока Холмса автори фільму, Бенедикт Камбербетч підходить щонайкраще. Цей актор, із його худорлявою, а проте міцною статурою, нервовим обличчям, яке щохвилини змінюється, вже після прем'єри першого фільму «Шерлока» на каналі BBC став британським кумиром № 1. Дійшло до того, що в моду різко увійшло пальто, яке носить у фільмі Шерлок.

Треба сказати, буквально всі критики відзначали подібність новітнього Холмса до героїв Г'ю Лорі в «Докторі Хаусі» та Тіма Рота в «Теорії брехні». Так, вони справді подібні - нестерпні в побуті та у стосунках із близькими людьми. Отож, Холмс у цій галереї психопатів виступив таким собі діамантом, що вінчає корону найпопулярніших телеперсонажів XXI століття.

«Стариган» Джон Ватсон (чомусь мені здається, що такий варіант вимови прізвища ветерана афганської кампанії, а потім - вірного ад'ютанта геніального детектива, це данина тій самій радянській екранізації Конан Дойла, бо все-таки Watson вимовляється ближче до Уотсон, і прикладом можуть бути транслітерація прізвищ актрис Емми та Емілі Уотсон, а також іще багатьох відомих діячів із таким самим прізвищем) постає в «Шерлоку» ще більш загальмованим, ніж це було будь-коли досі. Все-таки у виконанні Віталія Соломіна Доктор Ватсон був рівноправним учасником тандему, а не тлом задля кращого увиразнення друга. Що, власне, теж відповідає реаліям сучасного психопатичного назагал часу.

Ще одна данина часу екранізації - постійна натяки на одностатеві стосунки. Вони заявляють про себе вже в першому фільмі, коли Місіс Хадсон, набагато молодша за звичну для нашого глядача Ріну Зелену, округливши очі, повідомляє новим квартирантам, що по сусідству мешкає одностатева пара. Ну, а далі вже пішло-поїхало. Коли Холмс за мобільним телефоном Ватсона вгадує, що це подарунок від брата-алкоголіка, все виявляється правдою, окрім того, що замість брата Ватсон має сестру. Бо «Гаррі», ім'я на телефоні Ватсона, - це від Гаррієт. Ну, а ця справді розлучилася з... дружиною. А ще якось у кафе, де Шерлок із Джоном вистежували злочинця, їх прийняли за парочку закоханих.

Ну а наголоси на глобалізації злочинності, а також на постійній загрозі тероризму - теж реальність новітнього часу. Проникнення китайської мафії в саме осердя Лондона, як і подорож Шерлока Холмса до далекого Мінська, свідчать про те, що авторам серіалу вдалося так осучаснити канонічні тексти, що навіть інфікована комп'ютерною цивілізацією молодь без жодних зусиль сприймає новітнього Холмса за свого. Тобто - просунутого чувака, який у будь-якій комп'ютерній іграшці дасть фору суперкрутому геймеру.

Не відмовилися Стівен Моффат і Марк Геттіс і від спокуси погратися в суто постмодерністську гру. Окрім уже згаданого казусу з братом-сестрою Ватсона, вони добряче похуліганили з текстом «Етюду в пурпурних тонах». Мало того, що перейменували його на «Етюд у рожевих тонах» (відповідно до колірної гами, в яку була одягнута жертва), то ще й перевернули з ніг на голову епізод, коли в оригіналі сищики Скотланд-Ярду сприйняли напис «Rache» як імя Рейчел, а насправді то було німецьке слово «помста». Британські послідовники Тарантіно вивернули все так, що на помсту вказують поліцейські, а геніальний Шерлок каже, що це ім'я, і воно виявляється паролем до електронної скриньки жертви, яка зрештою й виводить на вбивцю.

Ще одна особливість «Шерлока» - якась готично-містична атмосфера всіх фільмів. І в цьому немає нічого дивного, якщо знати: обоє авторів уже не перший рік працюють над культовим для Британії фантастичним серіалом «Доктор Хто». Це, знаєте, такі вже «ігри розуму», які до снаги лише справжнім гурманам від серіалів.

Екшн у серіалу просто-таки зашкалює. Аж так, що не завжди вдається відстежити, звідки й куди, а головне, з якої такої причини, мчать його герої. Але тут принаймні зрозуміло одне - куди б вони не прибули й що б не зробили, кривду буде ліквідовано, а справедливість відновлено. Відтак геть не дивує факт присудження «Шерлоку» національної премії BAFTA (Британської кіноакадемії) за найкращий серіал 2010 року.

Ну, а український глядач наразі чекає другого сезону. Тут нам пощастило менше, аніж російському глядачеві, який побачив його майже водночас із британською прем'єрою. Але ж завжди краще пізно, ніж ніколи.