ПРОЕКТИ
11:40
П'ятниця, 30 Березня 2018

Боротьба за «Іронію долі…» як ознака смерті телевізійного кіно

Альтернативи «Іронії долі…» немає. Концерти «Кварталу» не можуть бути всюди — «Іронія долі…» може.
Боротьба за «Іронію долі…» як ознака смерті телевізійного кіно
Боротьба за «Іронію долі…» як ознака смерті телевізійного кіно

На минулому тижні медійники поширили дві новини, котрі стосуються впорядкування українського телевізійного простору. Але по суті конфліктують. Та навіть взаємно знищуються й фактично можуть обнулити попередні реформаторські процеси.

Перша: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оголосила попередження каналам «Інтер» та СТБ за показ російського радянського фільму «Іронія долі, або З легким паром!» у новорічних ефірах. Стрічку Ельдара Рязанова, який висловлювався проти агресивної політики Путіна, заборонили через участь у ній акторки Валентини Тализіної. Вона політику Путіна підтримала, після чого потрапила в українські «чорні» списки згідно з чинним українським законодавством. Хоча справедливості заради варто згадати: в цьому фільмі також задіяна Лія Ахеджакова, котра ніби за нас і проти Путіна.

Друга: голова Нацради Юрій Артеменко пропонує переглянути «чорні» списки й, зокрема, дозволити надалі «Іронію долі…». За його словами, сам фільм не несе пропаганди та має міжнародне визнання. Однак чисто за формальними ознаками заборонений. По ходу в мене виникли питання, про яке саме міжнародне визнання «Іронії долі…» йдеться. Мабуть, пан Артеменко ввімкнув логіку й справедливо визначив колишні радянські республіки іноземними по відношенню до Російської Федерації країнами. А новорічну пригоду нетверезого московського хірурга Жені Лукашина вдячно дивився весь СРСР, від Білорусії до Узбекистану, від Латвії до Вірменії. Крім того, пан Артеменко міг автоматично включити в перелік країн, що визнали згадану стрічку, Болгарію як неофіційну «шістнадцяту республіку». А також Польщу, бо знімалася Барбара Брильська. Про будь-яке інше міжнародне визнання старого радянського фільму говорити годі.

У цьому контексті Юрій Артеменко вдався й до ще цікавіших аргументів. Бо згадав поруч із «Іронією долі…» стрічку «Життя Пі» Енга Лі, теж, виявляється, заборонену в Україні через участь у ній друга Путіна й палкого прихильника його політики Жерара Депардьє. «Він — алкоголік, який то в Росії, то не в Росії, — каже пане Артеменко. — Можливо, у нього щось із станом душі. Він потрапляє до списку, бо неправильно висловився щодо України. Але в фільмі його взагалі ніхто не впізнає, він там замаскований під американця, чорного». Тобто якщо актора у стрічці загримувати під чорного, можна знімати безпечно. Гарна порада для російських «кримнашистів», котрі хочуть гастролювати й зніматися в Україні, — гримуйтеся під чорношкірих, та й по всьому.

Але ще більше дивує порівняння «Іронії долі…» та «Життя Пі». Останній фільм справді визнаний у світі. Створений на основі міжнародного бестселера. І не замішаний на цінностях, які стрічка Рязанова разом із десятками інших радянських фільмів робить легітимними в сучасній України. Тобто пан Артеменко свідомо чи несвідомо ставить знак рівняння між радянським та нерадянським, російським впливом та західним. Зрештою, «Життя Пі» не показують у новорічний вечір щороку, та й запитайте в аудиторії «Іронії долі…» — ніхто не скаже, хто такий Пі й чому про його життя зняли ціле кіно.

Тож переходимо безпосередньо до конфлікту між законодавством та світоглядом. Згідно з останнім дослідженням КМІС, 53 % українців не підтримують заборони російських фільмів, серіалів та артистів. Невже Нацрада враховує подібні настрої? Український інформаційний та культурний простір потребує захисту, з цим пан Артеменко сперечатися навряд чи буде. Але водночас він нагадує про відсутність пропаганди в «Іронії долі…». Виявляється, це лише кіно. Таким чином можна декодувати й інші фільми й серіали, зроблені в СРСР, а пізніше — в Росії. Згадані вище 53 % наших співгромадян, у принципі, живуть навіть не в російській, а в радянській системі координат. Виглядає, з ними треба домовлятися шляхом повернення в український ефір «Іронії долі…». Й чекати, поки помре останній українець, здатний підспівати «Если у вас нету тёти». Це як комунальники в Києві чистять сніг: нащо напружуватися, він колись сам розтане.

Не секрет: заборона радянських та російських фільмів та серіалів, а також українських, де задіяні російські актори з пропутінськими поглядами, створює проблему самій Нацраді. Медійні групи не готові втрачати аудиторії, рейтинги та рекламні надходження. Через те всяке попередження, на кшталт згаданого вище, дається Нацраді певною кров'ю і щоразу провокує локальні конфлікти. Тож панові Артеменку простіше знайти аргументи й підстави для повернення забороненого в ефіри, аніж щоразу напружуватися й тримати потужні удари.

А знаєте, що буде далі? Дозвіл «Іронії долі…» створить прецедент для поступового повернення в український телепростір усього прорадянського й проросійського. Ностальгія за СРСР нікуди не поділася. Можна до хрипоти сперечатися, чи справді радянський та російський контент підготував ґрунт для анексії Криму та часткової окупації Донбасу. Так є, хай усвідомлювати цей факт керівники медійних груп не збираються. Але з цього місця починається найважливіше: чому світ Нацради зійшовся клином саме на «Іронії долі…», а не на інших, не менш знакових для народжених в СРСР стрічок?

Є кут зору, під яким поставлене питання чомусь не розглядають. Між тим воно актуальне й для переважної більшості українських каналів є каменем спотикання. Йдеться про так звані ефіри під дату, де новорічний посідає першість і завдає менеджменту каналів, які себе поважають, головного болю й геморою водночас. Улюблену всіма аудиторію 50+ треба втримати біля екранів за будь-яку ціну — й водночас із мінімальними витратами. Вдовольнити мультяшного Карлсона міг, за його словами, торт зі збитими вершками. Далі його гастрономічна фантазія не сягала. Аналогічно зазначену вище аудиторію цілком влаштує щорічний перегляд «Іронії долі…» по всіх основних каналах — там, де не показують новорічний випуск «Вечірнього кварталу». Але там, де його показують, теж можуть пізніше зафугувати ностальгійне кіно. Все, Женя Лукашин і Галя Шевельова вчергове працюють аніматорами напередодні вітання президента, Порошенко він чи хтось інший.

Альтернативи «Іронії долі…» немає. Можете заперечити — є, просто менеджмент каналів її не хоче бачити. Тож змушений повторити: альтернативи немає саме тому, що телевізійні менеджери давно це зрозуміли. Згадайте святкові, зокрема новорічні ефіри минулого десятиліття. Канали наввипередки готували телевізійні фільми в жанрі мюзиклів. Тут і «Сорочинський ярмарок» Семена Горова, і «За двома зайцями» Максима Паперника, і «Як козаки…» Ігоря Іванова, і «Червона Шапочка» Олександра Ігудіна. В цих та інших телепостановках знімалися передусім зірки шоу-бізнесу, естрадні коміки, професійних кіно- і телеакторів задіювали мало. Але з часом і такі проекти вичерпали себе. Тому з початком нинішнього десятиліття «під дату» пропонують стовідсотковий радянський контент. Або «вогники» вже без Кіркорова, але з піснями з радянського минулого у виконанні українських співаків, або — фільм «Ёлки», або — безпрограшну «Іронію долі…».

Подібний продукт лише маркував український святковий ефір як радянський та, відповідно, ностальгійний. Разом із тим демонстрував катастрофічний брак ідей не лише в Україні, а й у Росії, звідки нам експортувалося згадане телевидовище. Концерти «Кварталу» не можуть бути всюди — «Іронія долі…» може.

Голова Держкіно Пилип Іллєнко заохочує творців подавати на конкурси проекти новорічних комедій. І при цьому все одно згадує всує «Іронію…». Мовляв, українцям треба витіснити її з ефірів та свідомості власним аналогічним продуктом. Та працювати «під дату» — справа нині не дуже вдячна. Комедія — жанр специфічний, особливо новорічна. Їх в історії радянського, а потім російського телебачення аж дві: не раз згадана тут любовна пригода московського лікаря та ленінградської вчительки та «Сирота казанська» Володимира Машкова 1997 року народження. Так, в СРСР існувала практика готувати під Новий рік прем'єру телевізійного художнього фільму, зазвичай двосерійного. Але «Про бідного гусара замовте слово» Ельдара Рязанова чи «Той самий Мюнхгаузен» Марка Захарова не можна назвати новорічними, хоча вперше стрічки показали радянським глядачам саме під головне свято.

Тож боротьба за законне повернення «Іронії долі, або З легким паром!» в ефіри українських телеканалів — не так загравання з радянською свідомістю цільових аудиторій та небажання створювати не менш культову альтернативу, як щире визнання відсутності будь-якої альтернативи. Необхідність заповнювати ефір продуктом «під дату» міцно сидить у головах менеджменту, навіть якщо люди відчувають кризу жанру.

«Іронія долі…» є прикладом формату телевізійного кіно, який помер і ніколи вже не відродиться. Тіві-муві давно витіснені серіалами. Частково їхній формат ще зберігається в українському кіно, на що не забувають вказувати ядучі критики. Та поволі ситуація саме з кіноформатами виправляється. Натомість класичне телекіно — історія, пройдений етап, чиєсь славне фінансове минуле. Ось чому радянські двосерійки досі борються за право лишатися в українських ефірах — їм немає й не буде альтернативи.

Фото: кадр із фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1144
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
Ні, не користуюсь!
Не знаю що таке push-сповіщення
Інше або коментар:


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
15.7% (11)
 
Ні, не користуюсь!
54.3% (38)
 
Не знаю що таке push-сповіщення
27.1% (19)
 
Інше або коментар:
2.9% (2)
 
Загалом відповідей: 70
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop