ПРОЕКТИ
14:23
Понеділок, 31 Липня 2017

«Ворошиловград» — найвідоміший український фільм, який ще не знято

Сергій Жадан, Ярослав Лодигін і Володимир Яценко — про те, яким буде фільм «Ворошиловград», і не тільки.
«Ворошиловград» — найвідоміший український фільм, який ще не знято
«Ворошиловград» — найвідоміший український фільм, який ще не знято

Сьогодні, 31 липня, в Старобільську Луганської області розпочалися зйомки фільму «Ворошиловград» за однойменним романом Сергія Жадана. Стрічка виробництва української компанії LimeLite та швейцарської Film Brut режисера Ярослава Лодигіна, за прогнозами творців, вийде на широкі екрани восени 2018 року.

На девелопмент — написання та вдосконалення сценарію, пошук фінансів, локацій та акторів — пішло близько шести років, відзняти ж фільм планують усього за 33 робочі зміни. Бюджет «Ворошиловграда» склав 1,1 млн євро, половину з яких унаслідок перемоги проекту в Дев’ятому пітчингу надає Державне агентство України з питань кіно.

Ролі у стрічці виконають актори Олег Москаленко (Герман), Володимир Ямненко (Коча), Олексій Горбунов (пастор), Руслана Хазіпова (Оля), Георгій Поволоцький, Євгенія Муц (Катя), Ігор Портянко та інші. Також одну з невеликих ролей зіграє автор роману Сергій Жадан.

Репортаж зі зйомок «Ворошиловграда» читайте на «Детекторі медіа» найближчим часом, а сьогодні до вашої уваги — тези з творчої зустрічі команди з відвідувачами 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю.

Письменник і автор сценарію Сергій Жадан, режисер Ярослав Лодигін та продюсер Володимир Яценко, які жартома називать цей фільм найвідомішим із усіх незнятих в Україні, розповіли, як обирали локації та акторів, чим фільм відрізнятиметься від книжки і як «Ворошиловград» ледь не став міні-серіалом. Поговорили також і про проблеми української кіноіндустрії, закон про державну підтримку кіно, співпрацю кінематографістів із Держкіно та користь пітчингів.

Про девелопмент

Ярослав Лодигін: Говорячи про створення фільму, маємо на увазі декілька етапів, перший із них — девеломпент, розробка. Це такий складний процес, який у нашій країні є не дуже розвинутим, лише тепер з’являється інститут девеломпенту, а без нього нічого не може відбуватися в більш-менш здоровій індустрії. Це завжди дуже ризикований етап, і люди, які вкладають гроші в девелопмент, ці ризики усвідомлюють, бо з десяти проектів може вдатися лише один. А потім із десяти проектів, які вийдуть у світ, лише один принесе прибуток. Це дуже складний бізнес, страшно подумати, наскільки.

Я вдячний нашому швейцарському копродюсеру Міклошу Гімнешу, який фінансово підтримав девелопмент «Ворошиловграда», бо ми усвідомлюємо відповідальність за цей матеріал і хочемо зробити все правильно. Я радий, що в мене була можливість так довго займатися розробкою фільму — думати, збирати матеріал, писати, розмовляти, шукати, ходити. Ми дуже довго працювали над сценарієм, потім я довго шукав Володимира Яценка, потім партнерів із копродукції.

Я говорив про цей фільм із усіма основними продюсерами — українськими та російськими. В 2013 році проект «Ворошиловград» отримав спеціальну відзнаку на пітчингу ОМКФ, тоді ми якийсь час працювали з Олександром Роднянським, але потім почалася війна. Зайнялися нагальнішими питаннями, відклали роботу над фільмом. Мені здається, це правильно — на девелопмент треба витратити стільки часу, скільки він потребує.

Володимир Яценко: Середній термін для девелопменту будь-якого проекту — два роки, а середній бюджет — $20 тис. (кошти йдуть на написання сценарію, пошук локацій, участь у фестивалях і пітчингах тощо). Якщо у вас такий проект один, то з цим якось можна впоратися, а якщо їх п’ять… Це справді складно. Але держава з нового року має фінансово підтримувати девелопмент фільмів, а не лише їхнє виробництво, і це дуже великий плюс.

Про сценарій

Сергій Жадан: Із цим романом було пов’язано багато історій. Мене за нього критикували. Була така теорія, що я написав його на замовлення німецького виробництва, бо часто згадую німецькі марки автомобілів. А друга теорія — від українського патріотично налаштованого суспільства — що я писав його на замовлення Партії регіонів, бо про Донбас написано не зовсім погано, навіть є кілька позитивних героїв, народжених на Донбасі.

Процес написання сценарію був дуже довгим, у нас не виходило з першого разу, і з другого також, і з шостого не виходило. Ми запросили до співпраці Наталію Ворожбит, яка почала працювати з уже зіпсованим нами сценарієм.

Нинішній готовий сценарій кардинально відрізняється від оригінального роману, й саме це буде однією з причин, що фільм сподобається або не сподобається глядачеві. Тим, хто любить книжку, не вистачить деяких сцен. Але ми сподіваємося, що наш глядач розумний і уважний, і усвідомлює, що кіно — це не література, що фільм не зобов’язаний бути ілюстрацією книжки.

Більшість героїв будуть говорити максимально наближено до оригінального тексту — тобто суржиком. Люди з вищою освітою говоритимуть чистою українською або чистою російською, але оскільки кількість таких героїв невелика, то більшість буду говорити суржиком.

Я.Л.: Старобільчани спілкуються тією мовою, якою ви починаєте з ними говорити. Але українська в них трохи, скажімо, модернізована, намішана. Тому мені здається, суржик — не зовсім те слово. Я хочу зняти цю мову, щоб вона прозвучала.

Для мене дуже важливо, щоб після того, як фільм вийде, ми могли спокійно дивитися в очі і прихильникам книжки, і мешканцям Старобільська.

Про локації та акторів

Я.Л.: Ми побудували в Старобільську — рідному місті Сергія Жадана — заправку, прямо на тому пагорбі, який описував автор. Це занедбане місце, не дуже сучасне, там немає хот-догів, але там є бензин, СТО, вагончик Кочі, кабіна КамАЗа і вид на телевежу, що теж описана в романі. Вийшло атмосферно — іржава, холостяцька заправка, де мешкають наші герої.

Нині Старобільск — це такий ізольований острів, оточений кількома блокпостами, хоча тепер туди трохи легше потрапити, ніж кілька років тому. Але культурних подій там практично не відбувається. Тож місто справді чекає на початок знімального процесу, всі бажають нам удачі, дехто з місцевих візьме участь у зйомках, ми провели кастинг-сесії — це приголомшливі обличчя, й це не просто масовка на задньому плані, а й портрети видатних старобільчан.

В.Я.: Місце зйомок було визначено в самому романі. Жадан нас підставив, бо описав все дуже точно: річка, пагорб, заправка, вежа. У нас не було шансів знайти таку локацію деінде. Стару заправку, про яку йдеться в романі, місцеві жителі давно розібрали по цеглині, й ми сподіваємося, що нашу, побудовану, не встигнуть розтягнути до того, як ми почнемо знімати.

Знімальний процес триватиме 33 дні, 21 із них — у Старобільську. Більша частина групи живе в гуртожитку. Треба розуміти, що старобільський гуртожиток — місце дуже специфічне, все як ми любимо: одна ванна кімната на приблизно 15 осіб. Тобто побутові умови — такі собі, але експедиція є експедиція.

Я.Л.: У нас дуже злагоджена команда: оператор-постановник Сергій Михальчук, художник-постановник Влад Одуденко (працював також над фільмами «Плем’я», «Поводир») — люди, що з’їли пуд солі в кінематографі, й навіть коли вони в гуртожиток заходять, у них прокидається певна студентська енергія. Всі дуже люблять цю історію й хочуть її розповісти, тому готові на якісь жертви.

Акторів було обрано з близько шести тисяч кандидатів. Я задоволений тим кастом, який ми отримали в результаті. Ми вже проводили репетиції, щоб актори мали можливість перейнятися історією, поринути в атмосферу.

Кочу зіграє Володимир Ямненко, неперевершений актор. Він, як правило, знімався в телевізійних комедіях, але мені здається, роль Кочі була створена саме для нього. Я затверджував його кандидатуру рівно п’ять секунд.

Роль Олі виконає прекрасна Руслана Хазіпова — учасниця українського гурту Dakh Daughters. Руся вносить у нашу роботу багато грайливості, що дуже важливо у творчому процесі.

Деякі актори довгі роки працювали в телевізійних серіалах — тобто приходили на майданчик, швидко вчили текст. Ми хочемо зробити все правильно, тому в нас був підготовчий період, під час якого актори занурювалися у світ «Ворошиловграда».

Про ідею зняти міні-серіал

Я.Л.: Наш копродюсер Міклош одного разу запитав у автора серіалу «Картковий будинок» Девіда Фінчера, як він обирає матеріал, як вирішує, що з цього матеріалу зробити — кіно чи серіал. Девід сформулював доволі просту пораду: знімайте фільм заради кінцівки, а серіал — заради спільного життя з героями. А в нас такі цікаві герої, і хронометраж не дозволяє поміститися в один фільм, і ми подумали, що справді є сенс створювати серіал.

С.Ж.: Оскільки я час від часу чую запитання, чи буде продовження роману «Ворошиловград», багато хто, наприклад, фіналу не розуміє — все це спокушає розвинути історію. Ми подумали, що було би добре якось усе це розтягнути в часі і продовжити події до літа 2014 року, й навіть написали пілотну серію. Це мав би бути 4–8-серійний фільм. Події починалися в червні 2014 року в підвалі СБУ, де сидять кілька наших головних героїв, з’являється слідчий і намагається зрозуміти, хто чим займався в часи окупації.

Але в результаті виходила вже зовсім інша історія. Тому ми вирішили залишити все, як є, і зняти фільм.

Про атмосферу фільму

Я.Л.: Мені близька естетика братів Коенів, це мої улюблені режисери.

Я дуже багато часу в своєму житті приділяю музиці, й мені хочеться правильно використати її у фільмі. Ми з композитором Фімою Чупахіним маємо намір створити саундтрек разом із Кирилом Карабицем. Це неймовірний диригент, який наразі працює в Англії, один із найбільших дослідників життя і творчості Сергія Прокоф’єва. Кирило знайшов у щоденниках Прокоф’єва, що той вважав себе українцем. Музика Сергія Прокоф’єва так і проситься в наш фільм, аби пояснити суть, темп цього місця, історичну цілісність. Я не буду розповідати про всі ідеї щодо музики в цій стрічці. Але будьте впевнені, ми з Фімою дуже постараємося, це будуть дуже різні музичні композиції, поєднані єдиною концепцією. І я сподіваюся, ми попрацюємо з прекрасним оркестром під керівництвом Кирила Карабиця.

Разом із оператором Сергієм Михальчуком надихаємося роботами маріупольського художника Архипа Куїнджі. Хочемо створити в «Ворошиловграді» такі ж світлі, оптимістичні пейзажі.

«Ворошиловград» — це пригодницька стрічка, в Україні давно таких не було. Ми відчуваємо велику відповідальність і, разом із тим, велику насолоду від роботи над цим фільмом.

Кадри з експедиції в Старобільск, вірш Сергія Жадана з книжки «Тамплієри» читає актор Олексій Горбунов, який зіграє у «Ворошиловграді» пастора

Про бюджет і прокат

В.Я.: Бюджет стрічки становить 1,1 млн євро. Половину з них виділяє Державне агентство з питань кіно України, частину — наші партнери, частину — ми. Більшість із цих коштів піде на зарплатню для команди, добові — це, мабуть, основна стаття витрат. Також велику частину бюджету виділено на техніку. Крім того, ми будували заправку, в нас у кадрі також буде багато машин.

«Ворошиловград» вийде на екрани восени 2018 року. Ми вже маємо дистриб’ютора (компанія ММD. — ДМ) і телеканал, який став нашим партнером («Україна». — ДМ). І дехто запитує, навіщо нам все це, якщо ще навіть зйомки не розпочато. А саме так і має бути — потрібно вибудовувати комунікацію від самого початку. Це велика робота, ми її вже зробили.

В Україні менше 500 кінозалів, і навіть якщо всі ми тричі сходимо на цей фільм, він не окупиться. В Україні працюють усі великі голлівудські мейджори, і коли вони запускають фільм «Пірати Карибського моря — 17», який вийде в 2022 році, вони вже знають і бронюють певну дату. Крім того, мейджори додають до цього фільму ще купу різних стрічок, які йдуть пакетом. Це означає, що вітчизняні екрани тупо забиті голлівудською продукцією, тому через тиждень ваш найпрекрасніший український фільм просто вилучать із прокату.

Для порівняння, у Росії — 2,5 тис. залів, у Польщі — приблизно стільки ж. Нестача кінозалів в Україні — це реально велика проблема, але з нею в нашій країні вже починають боротися.

Тому важливо через півроку після старту вийти на телебачення. Ми хочемо, щоб «Ворошиловград» побачили якомога більше глядачів.

І, звісно, ми розраховуємо на нашого швейцарського копродюсера, бо хочемо, щоб фільм побачила і широка зарубіжна аудиторія.

Про інші екранізації книжок Жадана та новий роман «Інтернет»

С.Ж.: У мене є друг, харківський режисер Міша Лук’яненко, і він зняв два фільми — артхаусну короткометражку за романом «Депеш Мод» і менш артхаусну стрічку за новелою з книжки «Месопотамія». Він і мене запросив у цей проект, моя зоряна роль триває п’ять секунд, але я встиг розкритися в цьому фільмі. Міша знімав фільм російською, а я свою роль зіграв українською — в моїй репліці було одне слово «Міліція!», я його кричав українською.

До речі, ще я знімався в Олеся Саніна у стрічці «Поводир», там я зіграв поета, якого репресували. Роль вийшла секунд на 15, але це все одно дуже цікавий досвід, бо ти бачиш процес зйомки кіно зсередини.

Свою нову книжку я намагався писати відразу так, аби її легко було екранізувати в майбутньому.

Ідею роману «Інтернат» я придумав ще влітку 2014 року, але тоді він чомусь не пішов, і я дуже радий, що так сталося. У результаті, я його дописав цієї зими, він вийде одразу українською й російською мовами. «Інтернат» дуже відрізняється і стилістично, й атмосферою від «Ворошиловграда». Лінія фронту, 2015 рік, зима. Вчитель української мови виходить із дому і бачить, що позаду дому розриваються снаряди, й розуміє, що він живе на лінії фронту, і в нього є дуже важлива місія, яку він має виконати.

Про Держкіно

Я.Л.: Я маю довготривалі стосунки з Держкіно, і справді говорив колись, що більше не хочу мати спільні справи з цим органом.

Колись я написав сценарій тінейджерського фільму, і ми почали намагатися зробити його з різними компаніями, але 95 % розмов точилися навколо грошей, схем, відкатів. І я вийшов із цього процесу, бо хотів працювати по-іншому. Фільм так і не було знято.

Але ситуація змінюється. Коли з’явився Володя (Володимир Яценко. — ДМ), якраз у Держкіно змінилися порядки, і ми з ним вирішили, що хочемо робити білий фільм із економічної і стратегічної точок зору. Ми не хочемо нічого красти, нам не треба нічого зайвого від держави, бо це наші й ваші гроші, а ми не хочемо красти самі в себе і зробити при цьому поганий фільм. Бо ситуація така: ти можеш зняти яку завгодно нісенітницю на гроші, які виділить тобі Держкіно, в кінці року здати фільм, який буде відповідати певним ознакам у заявці — назва, режисер, хронометраж тощо. Але чи потрапиш ти з ним у кінотеатри, чи побачить його ще хтось, чи дадуть тобі гроші на наступний фільм?

У нас із Володею є однакове розуміння про те, що ми знімаємо кіно без схем і фінансових каруселей. Бо інколи трапляються продюсери, які вихваляються тим, що в них бухгалтери навіть під час катувань не зізнаються, де гроші. Нам така історія нецікава.

В.Я.: Ми вирішили пітчингувати «Ворошиловград» у Держкіно, бо справді змінилося керівництво, і з приходом Пилипа Іллєнка правила гри змінилися. У результаті ми отримали найвищий бал на Дев’ятому пітчингу. І насправді, якщо ви маєте гарну історію, у вас є всі шанси. Ми працюємо з Держкіно згідно договору, гроші нам надходять, жодних проблем.

Про пітчинги

В.Я.: Ми шукали фінансування в різних містах — Торонто, Берліні, Парижі. І всюди нам казали, що світова система влаштована таким чином: спочатку ти маєш отримати гроші в себе вдома, довести, що твій проект цікавий на батьківщині, що він серйозний, а лише потім подаватися на міжнародні пітчинги.

Але в будь-якому разі такий формат конкурсу — це дуже важливий досвід. Коли «Ворошиловград» здобув перемогу в пітчингу Coco Best Pitch Award на європейському ринку копродукції Східної та Західної Європи Connecting Cottbus в Німеччині, наступного дня в нас уже було 18 зустрічей. І це фантастичний досвід, бо ти щоразу розповідаєш про свій майбутній фільм і бачиш різні реакції від різних людей. Дуже важливо — отримати цей фідбек.

Але пам’ятайте, що у вас має бути універсальна історія.

Я.Л.: Іноземні продакшни дуже цікавить Донбас, вони хочуть знати більше не з новин, а з інших джерел. Але вони побоюються від нас і від українського кіно пропагандистських висловів, надпатріотичної однобокої риторики. Нашим зарубіжним партнерам імпонує те, що ця історія про Донбас, але не про війну.

Про розвиток української кіноіндустрії

В.Я.: Та війна, яка нині триває на сході, почалася певною мірою й через те, що ми завжди мали такого героя (як у фільмі «Брат»), який вирішує проблеми пострілом у голову. І це велика проблема.

Держава тільки тепер починає розуміти, що нам, як би пафосно це не звучало, потрібні інші герої, інші фільми, які би містили наш культурний код. Ми маємо знімати кіно для нас і про нас. І цей процес уже запущено. Новий закон про державну підтримку кіно покращить нинішній стан речей. Тепер Держкіно, за результатами пітчингів, зможе виділяти 50 % бюджету на створення серіалів, а на повнометражне ігрове кіно — до 80 %, що дуже багато, бо лише лінивий продюсер не зможе знайти 20 %. Крім того, ми єдина країна в Європі, де будь-яка людина може дивитися пітчинги Держкіно в прямому ефірі. Ми дуже круті в цьому.

Починаючи з серпня цього року на широкі екрани майже щотижня виходитимуть нові українські стрічки. Цього року вперше за всю історію два українських фільми потрапили до програми Канського кінофестивалю, два фільми — до програми фестивалю у Карлових Варах, один — до Локарно. Такого ніколи не було раніше. І це хороші фільми. Так, їх лише п’ять на 50 поганих. Нам треба знімати 50–70 стрічок на рік, аби отримати 3-4 круті роботи, але за останні три роки 75 українських режисерів-дебютантів, у тому числі й Ярослав, отримали можливість зняти свій перший фільм. Це дуже важливо.

Фото: Facebook

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
13749
Переглядів
Коментарі
щ
17:23 / 31 Липня 2017
божечку, а що ж за мова соловїна у Горбунова... Одразу видно,що хороший фільм вийде)
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop