Дуже хотілося б вірити, що милосердя навіть до ворога - це питома риса українців, а не холодний розрахунок політиків у жорстокій грі. Якщо цей ворог, звісно, без зброї й цілковито беззахисний. Принаймні, історія з костромськими десантниками, яких затримали на території України 25 серпня, мусила засвідчити саме перше, а не останнє.

Відео допитів російських вояків з'явилося в понеділок, 25 серпня, ставши головним інформаційним приводом для більшості загальнонаціональних телеканалів і вийшовши в топ-теми у випусках усіх без винятку новин.

Браві костромські десантники, які дивом урятувалися від української артилерії, вигляд мали розгублений і понурий. Ніхто з них, усупереч міфам про незламну російську десантуру, міцно закріпленим у свідомості українського телеглядача роками пропагандистських серіалів на загальнонаціональних телеканалах, не «хранил гордое молчание», зневажливо посміхаючись або ж плюючи в обличчя ворогів. Навпаки - всі вони охоче розповідали, як і чому потрапили в таку халепу.

Не знаю, чи були десантники щирими, коли казали, що не повинні тут (в Україні. - Авт.) воювати, бо українські «парни воюют за свою землю». Або що вони були без зброї. Або ж - коли всю вину за свою появу на українському театрі бойових дій покладали на телевізійну пропаганду-кисельовщину. Якось не надто віриться, що затримані десантники буквально за один день переконалися - в Україні все не так, як їм розповідають у Росії. Але навіть якщо їм і наказали так говорити в СБУ, то принаймні це «принуждение к правде» точно не вибито під тортурами.

Наступного дня, 26 серпня, історія з десантниками, які, за версією Володимира Путіна, озвученою під час саміту в Мінську, заблукали під час патрулювання кордону, мала продовження. Яна Конотоп запросила до програми «Час. Підсумки дня» Петра Шуклінова, журналіста порталу liga.net, та Антона Геращенка, радника Арсена Авакова. Позаяк на той момент на теренах російського інтернету (там, де це можливо) і на окремо взятому маленькому телеканалі «Дождь» розгорілася історія про те, як потайки ховають на батьківщині російських кадрових військових, що загинули в Україні, учасники ток-шоу дійшли висновку: масових протестів проти війни з Україною в РФ годі чекати, поки домовини з рештками російських вояків не почнуть надходити на батьківщину тисячами.

Того ж дня, у вівторок, політично стурбовані телеглядачі з завмиранням серця чекали на момент зустрічі Петра Порошенка з Володимиром Путіним у Мінську. Запитання дня - потисне чи не потисне Президент України російському колезі руку, витіснило на маргінеси колективного свідомого сам саміт і його прогнозовану безрезультатність.

Кадри цього неминучого (бо ж протокол!) рукостискання обійшли того вечора всі випуски новин. Ніхто з ведучих не відмовив собі в задоволенні прокоментувати жваву міміку Петра Порошенка в динаміці. Моральну сатисфакцію, споглядаючи, як змінювався вираз обличчя Президента, від приязної посмішки до Кетрін Ештон до кам'яної гримаси на адресу Путіна впродовж кількох секунд, отримали всі. І ті, хто ставив на те, що рукостискання відбудеться, і їхні противники.

Проте на саміті більше нічого позитивного для України не сталося. Коли в нарізках із засідання в Мінську транслювали уривки з промови Володимира Путіна, здавалося, що цей маленький чоловічок із величезними повноваженнями та амбіціями просто заблукав у часі, як його десантники на кордоні. Говорити про збитки Росії від Угоди про асоціацію України та ЄС, скаржачись, що з України до Росії полинуть товари з ЄС, тоді, коли російські танки, «Гради», «Буки» й ще чортзна-яке смертельно небезпечне залізяччя вільно суне через російсько-український кордон, - ознака цілковитого капсулювання в вигаданих реаліях міфічного «відродження Великої Євразії».

З огляду на те, що пан президент РФ був і залишається найвидатнішим шулером і містифікатором у новітній політиці, його промова нікого не здивувала. Хіба що змусила глядачів з українського боку ще дужче стиснути кулаки в прагненні дати цьому... (тут має стояти відоме слово на букву Х) гідну відсіч.

Це прагнення стократно посилилося вже наступного дня, 27 серпня, коли війська Ерефії вже відкрито перетнули кордон і захопили Новоазовськ. І про це не забарилися повідомити найбільші служби новин на загальнонаціональних каналах. Зокрема - в ТСН на «1+1», «Подробиці» на «Інтері», у «Вікнах» на СТБ, «Подробицях» на «Інтері», «Часі новин» на 5-му, «Новинах» на Першому та інших.

Ведучі, втім, віддамо їм належне, вивчивши уроки Криму, паніки не нагнітали, намагаючись вирізнити з лавини суперечливих повідомлень хоч якесь зерно правди.

Ця новина витіснила з інформаційного простору трагічні для нашої сторони бої за Іловайськ. Настільки, що під шумок того дня міністр оборони Валерій Гелетей ухвалив рішення закрити інформацію про перебіг бойових дій у зоні АТО взагалі і операції під Іловайськом зокрема, посилаючись на необхідність зберігати радіомовчання в зоні боїв. Про що повідомили всі випуски новин на загальнонаціональних каналах.

Загальні настрої дня акумулював у своєму відеоблозі на «Еспресо TV» головний редактор ресурсу Вадим Денисенко. Журналіст підсумував: Путіна зупинять тільки тисячі «двохсотих» з України в Росію.

28 серпня першою жертвою нової інформаційної політики РНБО став речник її інформаційно-аналітичного центру полковник Андрій Лисенко. На традиційно великих планах під час прямої трансляції 5-го каналу це було особливо помітно.

Коли йому вчетверте поставили запитання, чи справді для наших бійців відкрито так звані гуманітарні коридори, про створення яких «ополченців» попросив сам (!) Путін, незворушний завжди полковник дещо втратив самовладання, підкресливши ще раз - жодних коридорів ніхто не робив.

Не менш нервово реагував Андрій Лисенко і на запитання про оточення добровольчих батальйонів та військових частин бойовиками й регулярною армією РФ під Іловайськом. Суть претензій полковника до журналістів була в тому, що ситуацію навколо цього міста штучно розкрутили через ФБ деякі розпіарені добровольці. Тим часом, підкреслив Андрій Лисенко, Іловайськ - не більш ніж одна з багатьох локацій АТО. Проте вона сприймається (це вже я від себе) більшістю як якийсь Сталінград нашого часу. Чи, радше, Брестська фортеця. Якої так і не втримали, заплативши за оборону страшну ціну.

Але, як виявилося 29 серпня, речника РНБО можна настільки вивести з рівноваги, що він почне кидатися на опонентів. Причому не в метафоричному сенсі. Того вечора Савік Шустер, який досі не ходив у відпустку, чудово розуміючи, що не час відпочивати, коли на твоїх очах розігрується найвеличніша драма новітньої історії, запросив до студії персонажів, які стовідсотково забезпечували його шоу драматургічний конфлікт на межі фолу.

До античної трагедії недотягли, щоправда, але подеколи здавалося - ще трохи, і на сцену спуститься Deus ex machina. Роль деміурга-судді, втім, як завжди, взяв на себе Савік Шустер.

Обговорювали ситуацію під Іловайськом. Я не фахівець у військовій справі й зеленого поняття не маю, як плануються й здійснюються воєнні операції, але навіть мені здалося: «Шустер live» від 29 серпня стало квінтесенцією інформаційного зливу з зони бойових дій.

Журналіст DW Георгій Тихий, який буквально за кілька годин до цього вирвався разом із трьома колегами з оточення під Іловайськом, розповідав про жахіття, що їх переживають наші бійці в «котлі». Йому в унісон говорив боєць добровольчого батальйону, з яким зв'язалися телефоном. Рефрен цієї частини програми можна було звести до «нас кинули, обіцяної підмоги не було й нема, всі генерали - зрадники, а бійців послали на смерть як гарматне м'ясо».

Все сказане так розпалило аудиторію по цей бік екрана, що вашому авторові захотілося повіситися, втопитися або щонайменше взяти до рук автомат і піти на Банкову. Громити Адміністрацію Президента разом із усіма силовими міністерствами, які трапляться по дорозі.

Додали жару й слова генерал-полковника Ігоря Смешка про те, що міністром оборони мусить бути людина, яка пройшла всі сходинки військової кар'єри. І робила вона це не менше ніж 30 років. А людина з іншого відомства, котра не має жодного бойового досвіду, на посаді міністра оборони довела ЗСУ до стану, коли їх можна брати голими руками.

Коли екс-очільник СБУ прямо звинуватив Валерія Гелетея у зраді Батьківщини, бо той вигнав важку бронетехніку на парад замість того, щоби спрямувати її на підмогу бійцям в Іловайську, речник РНБО Андрій Лисенко в своєму праведному гніві таки дійшов до точки кипіння. Він зірвався на рівні й закричав на генерал-полковника Смешка: «Вся техніка з параду одразу ж пішла в АТО! Вона йшла через Київ транзитом!». Генерал, реагуючи на полковника, зневажливо і з очевидним відчуттям власної зверхності парирував, мовляв, чомусь цей транзит тривав аж два дні...

Спостерігати все це було боляче. Паралельно зароджувалися й підозри щодо надмірної публічної активності пана Смешка. Приміром, чи не є його пристрасні звинувачення найвищого військового керівництва в некомпетентності й зраді таким собі превентивним ударом-нападом задля захисту? На випадок, якщо раптом ГПУ поновить розслідування отруєння Віктора Ющенка? Справу ж так і не розслідували, а слідчі не настільки забудькуваті, щоб не пам'ятати, в чиїй компанії фатального вечора 5 вересня 2004 року гостював на дачі глави СБУ Володимира Сацюка кандидат у президенти.

Знаю, що подібні умовиводи - чистої води конспірологія. Але останнім часом саме конспірологічними версіями подій доводиться вдовольнятися всім, хто хоче знайти в телевізорі хоч крихту достовірної інформації про те, що відбувається в зоні АТО.

Бо з закриттям інформації про тамтешні події брифінги Андрія Лисенка вже сприймаються як Боже Одкровення - його словам доводиться беззастережно вірити. Без жодних надій на верифікацію, адже того, що пишуть в ФБ деякі командири спецбатальйонів або ж розповідають ті, хто вирвався з оточення, перевірити теж не можна.

30 серпня радник міністра оборони Олександр Данилюк під час прес-конференції, присвяченій «іловайському котлу», що її транслювали 5 канал та канал «24», узагалі звинуватив у складній для наших вояків ситуації «низку осіб, які мають стосунок до цих добровольчих підрозділів, і які продовжували розголошувати цю (секретну. - Авт.) інформацію».

«Завдяки цій надмірній увазі Іловайськ перетворився на, скажімо, цікаву (не з точки зору фронтової операції, а з точки зору спеціальної операції) для Путіна "точку". Іловайськ російські служби намагаються використати для дестабілізації в Україні», - сказав колишній голова ГО «Спільна справа».

Тут уже не знаєш, плакати чи сміятися. З одного боку, маємо очевидне бажання пана Данилюка перебрати на себе функції головного воєнного цензора. Що не менш очевидно вступає в суперечність із відсутністю в Україні воєнного стану. Який, своєю чергою, не запроваджується, бо формально в нас нема ніякої війни з Росією. З іншого - спроба всю провину за провал операції зі звільнення міста на Донеччині звалити лише на тих, хто розголошував секретну інформацію в інтересах ФСБ, викликає щонайменше подив. З огляду на те, що ми живемо в інформаційному суспільстві, де всі таємниці дуже швидко перестають ними бути. Бо на кожний військовий секрет знайдеться кілька Асанжів або Сноуденів, щасливих із того, щоб найменшу державну таємницю зробити надбанням якомога ширшого кола користувачів соцмереж.

На цьому тлі конспірологічних теорій і тотальних заборон на правдиву інформацію прем'єра програми «Єдина родина» на 5-му каналі в неділю, 31 серпня, стала такою собі краплею меду в діжці дьогтю.

«Єдина родина» за форматом - класичне соціальне ток-шоу. Для Олени Абази, яка працює на 5-му каналі від дня його заснування, роль ведучої такого проекту - дебют. Тож вона вела програму, як сапер у пошуках мін - прислухаючись до найменших коливань настроїв аудиторії. Що подеколи заважало ведучій бути більш розкутою. Хоча таку поведінку Олени можна зрозуміти - занадто вже вибухонебезпечною була тема першого випуску «Єдиної родини». Адже йшлося про те, як діти переживають втрату батьків на війні під дивною назвою АТО або ж що переживали вони, коли вимушені були ховатися від обстрілів у підвалах.

Психологи, чиновники-освітяни та командир добровольчого батальйону «Артемівськ», запрошені до студії, намагалися знайти відповідь на запитання: як і чим можна допомогти тим дітям, які пережили війну і втрати? Чи потрібен до них особливий підхід з боку батьків та шкільних психологів?

Але найцікавішими (принаймні, для автора) моментами ток-шоу стали зізнання двох малих українських патріотів зі звільнених українськими вояками міст Донбасу. Першим був той самий Петро Зубар, хлопець із Артемівська, про якого згадав Президент у промові з нагоди Дня Прапора. Коли 15-літній школяр півтора місяця переховував понівечений і збитий терористами з адмінбудівлі Герб України, він, як виявилося, не бачив у цьому нічого героїчного, вважаючи свій вчинок цілком природнім. Ще одна несподіванка для тих, хто вважав увесь Донбас «ватою»: всі друзі й однокласники Петра підтримали його вчинок.

10-річний хлопчик зі Слов'янська Микита Овчинников та його мама Євгенія теж вважають свій патріотизм цілком природнім явищем. Пані Євгенія розповіла, якою бурхливою була реакція сина на заміну національного прапора над виконкомом Слов'янська на щось чуже. Микиту цей факт настільки обурив, що він довго допитувався в мами, де наш прапор, чому його зняли й коли він знову замайорить.

Костянтин Матейченко, командир батальйону «Артемівськ», на початку програми казав, як відсторонено розповідають про тортури в полоні терористів ті, хто пройшов через це пекло. «Люди розповідали про полон так, наче це було не з ними». Здатність до абстрагування від пережитого болю, як відомо, - один із захисних механізмів психіки, який допомагає їй зберегтися. Але досі ми про це знали суто теоретично. Коли ж про це геть відсторонено розповідає підліток, на очах якого мучили батька, а опісля вони обоє потрапили до підвалів тортур у дусі середньовічних варварів, починаєш усвідомлювати - це відбувається нині, в XXI столітті, посеред цивілізованої Європи.

І тут, знаєте, самими реабілітаційними заходами не обійдешся. Тут потрібна хірургія щодо всіх без винятку бандитів, які творили нечувані для нашого мирного краю злочини проти людяності.

Проте під час програми Олени Абази домінувала все-таки не «ярость благородная» проти ворогів, а розуміння свідомої жертви з боку захисників Батьківщини. Уособленням чого став Володимир Астюк, батько й син якого теж були учасниками «Єдиної родини». Обидва трималися надзвичайно мужньо. Навіть тоді, коли батько розповідав про останній дзвінок сина з «передка» з наказом - коли його рештки знайдуть, привезти зразки ДНК, бо «від мене нічого не залишиться» (!).

Сину й батькові героя психологи явно не потрібні, бо вони впевнені - Володимир Астюк загинув недарма. Дуже хотілося б знати, що нинішні українські можновладці не лише поділяють погляди родини Астюків, але й роблять усе, аби герої все-таки поверталися живими.