Тут можуть зауважити, мовляв, пробачте, московська «Комсомольськая правда» то справді гидке видання, але яке відношення до нього має «Комсомольская правда в Украине»? Це ж зовсім інша газета зовсім інших власників!

А й справді, чому? Газета, яка навіть візуально (не кажучи вже про назву) ототожнюється із чи не найбільш густопсовим російським виданням, яке веде у розв'язній манері антидемократичну, антиєвропейську, антиамериканську, а останнім часом головно  антиукраїнську пропаганду. Газета, яка не лише в паперовому виданні, а навіть на своєму сайті гордо виставляє п'ять радянських орденів, якими вона нагороджена. Інакше кажучи, і назвою, і стилістикою, і нагородами «Комсомольская правда в Украине» ототожнює себе як із виданням радянських часів, так і зі своїм московським прототипом.

У числі нагород - орден Леніна за №000 001; газета отримала цю найвищу в СРСР нагороду 1930 року «за активне сприяння в посиленні темпів соціалістичного будівництва», тобто, якщо без бюрократичних зворотів, - передусім за мобілізацію молоді на активну участь у розкуркуленні та колективізації. Називаються різні цифри жертв цього, за висловом Сталіна, «великого перелому» в радянській історії - від 7 до 15 мільйонів депортованих та від 2 до 6 мільйонів розстріляних, померлих від голоду та хвороб, із яких на Україну припадає від однієї чверті до однієї третини. І це за два роки до початку Голодомору! А ще ж нагорода 1930 року - за «викриття» різноманітних «шкідників-інженерів», «недобитих білих офіцерів», «буржуазних націоналістів» тощо - як комсомольцями-чекістами, так і «комсомольцями-добровольцями». Деякі з цих «здобутків» комсомолу - «шахтинська справа», «справа СВУ» - прогриміли ще до нагородження, деякі - «справа Промпартії», «справа "Весна"» - розгорталися якраз у момент нагородження, але їхній підсумок був відомий заздалегідь. Ідеться загалом про десятки тисяч першорядних інтелігентів, у «викритті» та знищенні яких активну участь узяла «Комсомольская правда».

Уявімо собі, що якась німецька газета зі 99-річною історією, як-от КП, гордо начепить на свою титульну сторінку орден, якого вона удостоїлася від уряду Третього Райху «за активне сприяння в посиленні темпів соціалістичного будівництва», тобто за участь у конфіскації єврейської власності, в арештах реальних та уявних противників режиму, у становленні «нового порядку»... Неможливо це уявити? Правильно, неможливо. Бо якщо хтось спробує таке зробити, добропорядні німецькі бюргери негайно спалять редакцію такого видання, не чекаючи на самозрозуміле рішення суду. А у нас можливе не тільки це - видання, із заслугами у становленні тоталітаризму аж ніяк не меншими, ніж у Völkischer Beobachter чи Der Angriff, виходять друком і вільно поширюються, причому кожного свого противника звинувачують у «замаху на свободу преси». Хоча Ленін (той самий, якого зображено на ордені) неодноразово непоштиво висловлювався щодо цієї свободи, звучи її то «буржуазною вигадкою», то «антипролетарським гаслом», то «підступом світового капіталу», а то взагалі - «блискучим болотяним вогником»...

Очевидно, мільйони українців, росіян, білорусів, казахів, євреїв, грузинів, поляків і представників інших націй, замордованих молодими більшовиками, нацькованими «Комсомольською правдою», нічого не варті в очах тих, хто видає цю газету в Москві (та її дочірні відгалуження на пострадянському просторі). Очевидно, бізнес на неототалітарних стереотипах світосприйняття їм ближчий і рідніший, ніж елементарна людська моральність. Очевидно, що пропаганда у стилістиці Жданова-Геббельса є для них одним зі взірців журналістської майстерності, і такі майстри пропаганди заповнюють своїми матеріалами значну (якщо не більшу) частину об'єму КП.

При цьому «зіркою першої величини» у пропагандистському сузір'ї КП є її головний редактор Володимир Сунгоркін. Той самий, котрий на тлі анексії Криму Росією 28 березня 2014 року в ефірі програми «Особое мнение» на радіостанції «Эхо Москвы» після розлогої розповіді, що під час поїздки до Криму не побачив там жодного російського солдата, порядок на вулицях там охороняли місцеві ополченці в кросівках, а народ віддав 97% голосів за приєднання до Росії, заявив, що не надасть слово у своєму виданні українським противникам Віктора Януковича і політики РФ, бо, мовляв, «мы защищаем национальные интересы», а в іншої сторони «это вранье всё». Ведуча програми Марина Корольова прямо запитала його: «Вот вы как главный редактор "Комсомольской правды" готовы, например, предоставить трибуну второй стороне?» - на що отримала однозначну відповідь: «Да не готов! В этой ситуации абсолютно не готов. А зачем? А зачем я им буду предоставлять?»

А й справді, навіщо? Бо ж за це ненадання слова Сунгоркін одержав орден «За заслуги перед Отечеством» четвертого ступеня з рук самого Путіна: 22 квітня (оцініть - у день народження Леніна!) президент РФ підписав указ про нагородження понад 300 працівників російських ЗМІ (і формулювання оцініть!) «за объективность при освещении событий в Крыму». От така в Росії тепер - як і у сталінсько-брежнєвські часи - об'єктивність...

Не буду переповідати те, що пише московська «Комсомолка» про Україну - охочі легко познайомляться з цією, перепрошую, «інформацією» на сайті газети. Оповідки про успіхи та грандіозні перспективи анексованого Росією Криму треба читати самому - щоб довше сміятися з їхньої неорадянської стилістики. Не цитуватиму й того, що пише це видання про небагатьох уцілілих у Росії ідейних противників чинного режиму - типова стилістика такого писання от у цій статті півторарічної давнини.

Зупинюся тільки на одному тексті. Написаному про Валерію Новодворську одразу ж після її смерті оглядачем «Комсомолки» Олександром Гришиним. Цей опус я також дозволю собі не цитувати. Щоб не запаскуджувати медіапростір. Краще я дам розлогу цитату з тексту Віктора Шендеровича на цю тему. Це, так би мовити, «включене спостереження» (є в соціології такий термін), а не погляд ззовні.

«Предсказуемый ад в комментариях по поводу смерти Новодворской, я думаю, понравился бы Лере. Ненависть врагов бодрила ее, она много десятилетий дразнила этот зоопарк своим безупречным человеческим прямостоянием. Надпись на дверях клуба санкюлотов - "Что ты сделал для того, чтобы быть расстрелянным в случае прихода неприятеля?" - была ее ежедневным девизом. Счет желавших ей смерти шел на сотни тысяч.

Ну что же, их можно поздравить.

Нас - нет. Со всей очевидностью в погружении страны пройдена очередная отсечка, ибо раньше такие тексты были привилегией газеты "Пульс Тушина", а такие шутки - нехитрым счастьем отдела юмора газеты "Завтра".

Сегодня этот срам плодят, в том числе, журналисты "Комсомольской правды" и сотрудники государственного информационного агентства. И не будем валять дурака, рассуждая, что они выражают свое личное мнение, - они же не выброшены тут же, с позором, вон из своих редакций, не правда ли?

О, нет.

Они в тренде - и они не маргиналы, в отличие от покойной.

Прочитавшие книг с гулькин нос (и не тех) - громко, на всю страну, празднуют смерть одного из образованнейших людей России. Бактерии шумно отмечают победу над космосом. Шпана, понимающая патриотизм как пропуск в закрома Родины, куражится над безвременным уходом женщины, которая заплатила за свою неразделенную любовь к Отечеству так, как не платил на нашей памяти никто.

Особую радость улюлюкающим доставляет отделение гнойной хириргии, в котором умерла Новодворская... Как не пошутить про это!

Можно обсуждать идеологию - зоологию обсуждать не приходится».

Що ж, «Комсомолка» вповні показала свій рівень, нижчий навіть, як на мене, за Völkischer Beobachter, десь на рівні тижневика Der Stürmer, брати до рук який гидувала навіть більшість нацистських бонз...

Тут можуть зауважити - пробачте, московська «Комсомольськая правда» - то справді гидке видання, але яке відношення до нього має «Комсомольськая правда в Украине»? Це ж зовсім інша газета зовсім інших власників!

Ну, по-перше, хто зараз реально є власником КПвУ - це ще питання. По-друге, сам Сунгоркін у своїй розмові на радіостанції «Эхо Москвы» розповів, що це саме «Комсомолка» друкується в Україні. По-третє, назва та нагороди КПвУ наочно засвідчують, що це та сама газета, що мала неабиякі заслуги перед Сталіним, Хрущовим і Брежнєвим, за що ті її і щедро нагороджували.

Можуть зауважити й інше: КП в останні десятиліття радянського ладу, крім пропагандистських, публікувала чимало справді цікавих матеріалів, у газеті працювали такі справді визначні російські журналісти, як Юрій Щекочихін, Ярослав Голованов та Василій Пєсков. Це правда. Але ж у нацистській Німеччині, скажімо, виходив друком тижневик Das Reich, де кількість пропагандистських матеріалів була зведена до мінімуму, натомість більшу частину обсягу видання займали об'єктивно й кваліфіковано написані тексти. У цьому тижневику регулярно друкувалися, зокрема, такі визначні вчені, як психолог Едуард Шпрангер, германіст Бенно фон Візе, математик Макс Бензе, біолог Герберт Фриче, фізик Макс Планк. До речі, у 1967 році саме з цього тижневика була вдало скопійована «товста» московська «Литературная газета», яка була обов'язковим читанням для всієї інтелігенції радянських часів - так само, як Das Reich для освічених німців, і не тільки їх. То й що? Невже ж це відбілює знакові пропагандистські видання тоталітарних часів, які були важливою складовою державної машини терору?

Отож «Комсомольськую правду в Украине» має бути закрито. Раз і назавжди.

Я розумію, скільки може піднятися інтелігентського скигління з приводу «нехтування принципами свободи преси». Хочу нагадати, що таке скигління вже лунало - коли в Києві було скинуто пам'ятник Леніну. Революційним шляхом, хоча і на виконання вимоги більшості депутатів Київради (1997 рік). А потім по Україні пройшов справжній ленінопад. І от диво: там, де впали монументи «вождеві світового пролетаріату», там удалося придушити сепаратистів і налагодити нормальне життя; а там, де стоять кам'яні, гіпсові й бронзові Леніни, там точаться запеклі бої й гинуть люди. Ясна річ, що не лише в пам'ятниках тут справа - але і в пам'ятниках також. Бо вони - це важливі символи, не лише знаки пам'яті про минувшину, а й дороговкази в майбутнє. Скинення монументів Леніну - символ незворотності процесів демократизації. Існування «Комсомольской правды в Украине» - символ живучості тоталітаризму і його прагнень до реваншу.

P.S. від «Детектор медіа». Редакція готова надати слово опонентам автора цієї дискусійної статті. Також редакція наголошує, що, згідно з законодавством, закривати в Україні будь-яке видання лише за його позицію не можна.