Ще два тижні тому, 27 жовтня, в рамках Другого Київського Міжнародного «Кіноринку Молодість» відбулася подія, яку ми з вами справді помітимо (або повинні помітити) вже за місяць – півтора. А саме – компанія «Кінофорум України» та фестиваль «Відкрита ніч» презентували проект «Український кіножурнал». Більшості журналістів, що зацікавилися подією, не було 30-ти років, тому вони не відразу в`їхали в тему і вирішили, що йдеться про чергове паперове чи електронне видання про вітчизняне кіно і його вічні проблеми з браком фінансування. Натомість ті, кому за 30 (серед них – автор цих рядків), досить швидко згадали практику так званих подовжених кіносеансів, що існувала в кінотеатрах за радянських часів. Якщо бути зовсім точним – все це якось само собою відійшло наприкінці 80-х, з приходом у радянське кіно приватного капіталу.

Йдеться про наступне. Перед початком основного фільму на окремих сеансах тоді брали додатково 10 радянських копійок і показували документальну стрічку довжиною від однієї до двох частин (відповідно 10 і 20 хвилин). А взагалі у вартість звичайного квитка в кіно входив ось такий, як прийнято тепер говорити, пакет: рекламні анонси «скоро на екранах» (тепер це називається трейлери), кіножурнал (українського виробництва) з випуском актуальних для УРСР новин або сатиричний журнал (московський «Фитиль» чи київський «Жорна») і, нарешті, власне фільм. Доплачували зазначені 10 копійок саме за окремий додаток до цього пакету. Завдяки показу документального фільму загальний час сеансу подовжувався на 10-20 хвилин. Якщо фільм був про красоти природи, народ нудьгував, але терпів. У дуже нечастих випадках демонстрували мультфільм «для дорослих». Та здебільшого показували щось соціальне, настільки гостре, наскільки це було можливо в радянський період. Головне: приблизно 5 із цих 10 копійок безпосередньо йшли на потреби виробників не комерційного тоді документального кіно.

Арт-директор кінофестивалю «Відкрита ніч» Михайло Іллєнко та генеральний продюсер «Кіноринку Молодість» Андрій Різоль вирішили відродити подібну практику. Представляючи проект «Український журнал», вони заявили про ідею зібрати близько 40 фільмів тривалістю 10-20 хвилин, надрукувати близько 10 копій на кожний і далі домовлятися з кінопрокатними організаціями, аби ті перед початком основного перегляду крутили в якості журналу наше кіно. Допомагати домовлятися з кінопрокатною мережею погодилася Асоціація «Сприяння розвитку кінематографу в Україні». До слова – та сама організація, котра місяць тому виграла резонансний судовий процес, за рішенням якого дублювання іноземних фільмів українською мовою в українському кінопрокаті знову перестало бути обов’язковим.

Представлення «Українського журналу» відбулося відразу після брифінгу, що його давали представники згаданої Асоціації саме з цього питання. Він у якійсь момент почав набувати явного характеру бойових дій, тому збуджені національно свідомі журналісти якось так пропустили повз увагу наступну акцію. Презентація «Українського журналу» саме через це вийшла дещо зіжмаканою, і люди в залі здебільшого вирішили, що їм просто зараз покажуть кілька короткометражок українського виробництва. Насправді ж ішлося і далі буде йтися про своєрідний PR – проект для українського кіно. Бо на запитання «Де взяти 40 українських фільмів, якщо кіно в нас мертве?» є конкретна відповідь: «У студентів». Так, наповнювати «Український журнал» будуть виключно роботи учасників та лауреатів фестивалю «Відкрита ніч», переважна більшість яких – студентські фільми, курсові та дипломні роботи кіномитців-початківців. Вже домовлено і про дистрибуцію, і про друк копій, і про рекламно-інформаційну кампанію. І до головного: вартість одного показу в загальній ціні квитка не перевищить 1 гривні.

Тобто, ми з вами платимо 1 гривню (еквівалент приблизно 20 центів, за аналогією – ті самі 10 радянських копійок), з яких 50 % піде прокатнику, 50 % - дистрибутору. Таким чином, є всі підстави стверджувати: зовсім уже безкоштовною та благодійною ця акція не буде. Глядач не подає на бідність, а платить за можливість подивитися чернетки майбутніх українських фільмів ту реальну ціну, яку це задоволення коштує. А копійки в результаті складаються в гривні, чи, якщо хочете – центи в долари. Бо саме в цій валюті озвучила суму зборів від прокату за 2005 рік Тетяна Смирнова, виконавчий директор компанії «Кінофорум України».

Як зазначив Михайло Іллєнко, реалізація проекту «Український журнал» повинна стати і, мабуть, стане для молодих кіномитців екзаменом на професійність. Адже їхні роботи передуватимуть перегляду кращих зразків сучасної кіноіндустрії, тобто – голлівудських блокбастерів. З великим рахунком, якщо робити інакше і показувати це кіно в майже порожніх залах, ефект на виході виявиться нульовим. Простіше кажучи, зразки сучасного українського кіно повинні дійти до сучасного українського глядача на плечах чергових серій «Піратів Карибського моря», Гаррі Поттера або чогось на кшталт «Хронік Нарнії».

Ось тут виникає цілком логічне запитання: а що нам покажуть за нашу гривню? Це тільки здається, що гривня нічого не коштує. Якби це було так, бабці біля метро чи на вокзалах не оцінювали в таку суму сої пиріжки. Та й споживач віддає свою кровну гривню не через те, що пиріжок дешевий, а цікавиться наповненням: повидло в середині, горох, капуста чи рис із яйцем. Є побоювання, що цей, поза сумнівом, корисний для перспектив розвитку сучасного українського насамперед ігрового кіно проект поглине сам себе через майже повну невідповідність запропонованих фільмів до загального контексту комерційного кіно, яке йде в наших кінотеатрах.

У якості прикладу глядачам запропонували кілька фільмів, що стали свого часу призерами «Відкритої ночі». З них лише один – пластиліновий кліп групи «ВВ», який більшість з вас напевне бачила вже в телеефірі – цілком відповідає потребам того, хто заплатив гроші за квиток на блокбастер. Решта стрічок хоч і відрізнялася одна від одної та яскраво виражала авторську індивідуальність, загалом справляла досить гнітюче враження. Насамперед через те, що студентські роботи ще не поділені на жанрові та авторські, немає яскравих заявок на «елітарне» і «масове» кіно, практично всі вони мають амбіції «мистецького кінематографу» чи відображають досить хибне уявлення про українське кіно як виключно «поетичне» (читай – занудне). Хоча, на мою думку, десятки робіт, які вже десять років подаються на «Відкриту ніч», можна хоча б умовно розкласти по жанрових полицях.

Результат – перед показом блокбастера, триллера чи комедії (нехай вона сто разів ідіотська) нам збираються в перспективі показати в якості журналу короткометражку про те, як у дівчинки померла мама, тато запив, а вона сама тиняється засніженим Києвом і в фіналі замерзає під власним під’їздом. Або – не менш психоделічну історію про те, як дівчина завагітніла від поганого хлопця, послала його подалі і в перспективі обдумує варіанти самогубства. Між іншим, коли цього року програма «Відкритої ночі» демонструвалася в прямому ефірі Першого національного, саме ці стрічки отримали призи глядацьких симпатій, що визначалося за результатами sms-голосування. Це до певної міри відображає настрої глядачів Першого національного, та в жодному разі не відповідає настроям тих, хто заплатив гроші не для того, аби його ще й в кіно опускали в вічні соціальні проблеми. Висновок напрошується не надто втішний: рейтинг молодого українського кіно навряд чи зросте.

При тому, що цього року на «Кіноринку Молодість» вперше не лише за останні десять років, а взагалі – в новому тисячолітті було представлено 14 (чотирнадцять) (!) художніх фільмів українського виробництва. Дарма, що переважна більшість з них озвучена російською і буде з метою заробітку продана в Росію. Серед них є стрічки, що мають чітке жанрове визначення: соціальні драми («Коли Боги поснули» Ігоря Парфьонова, «Моя мама Інді» Олександра Кирієнка, «Аврора» Оксани Байрак), історико-патріотичні («Запороги» Віктора Веретенникова та Олега Бійми, «Запорожець за Дунаєм» Миколи Засєєва-Руденка), мелодрама та комедія (відповідно «Orangelove» Алана Бадоєва та «Повертається чоловік із відрядження» Івана Войтюка). Прокатну долю визначить глядач, однак чи готовий цей самий глядач голосувати гривнею за студентські роботи, автори яких від самого початку думали не стільки про глядача, скільки про викладача, від оцінки якого залежить подальша доля самого студента?

Згоден – інших українських фільмів у такій кількості в нас нема. Михайло Іллєнко в усній бесіді запевнив: проект «Український журнал» все ж таки передбачає селекцію і стрічки будуть добиратися відповідно до спрямованості основного фільму. Але якщо це так, то досить цікаві, як на мене, зразки молодого українського кіно опиняться здебільшого на маргінесах. Тому, думаю, висновки треба робити насамперед тим, хто ці фільми виробляє. Раз є перспектива, що роботу в рамках «Українського журналу» побачать не лише друзі, а й звичайні пересічні глядачі, то, може, варто подумати про цього самого глядача. І спробувати по мірі технічних можливостей догоджати йому, а не намагатися відразу потрапити в історію «поетичного» некомерційного кіно, оминаючи сьогодення.

На фото – Михайло Іллєнко.