«Все, що українцям цієї новорічної ночі пропонувало телебачення, українським назвати було важко. Можливо, тому, що Новий рік уперто залишається святом совка, з його “Голубими огоньками” та “Іронієй судьби”», — дійшла висновку Інна Долженкова, відштовхуючись від новорічних програм, запропонованих каналами групи Віктора Пінчука. Справедливо діагностувавши це як загальний феномен пострадянського сприйняття новорічних свят, вона не спробувала змоделювати альтернативу. Бо її насправді не існує. Українське новорічне телебачення пропонуватиме подібне ще років п'ятдесят — у кращому випадку.

Соціальні мережі в новорічну ніч винесли українському телебаченню вирок: «Щоб ти нарешті здохло!». Слова належать письменнику Юрію Винничуку, й він не може відрізнити українського ТБ від ТБ Новоросії. Хоч ваш автор не певен, що колега дивиться контент, який виробляють в ОРДЛО. До речі, саме пан Винничук у новорічну ніч виявився одним із найпослідовніших телекритиків. Загалом активні фейсбук-дописувачі знані тим (і зазвичай пишаються), що не дивляться телевізор. Найрадикальніші заявляють: давно викинули «зомбоящик», сором'язливо замовчуючи факт, що функції телевізора в них виконує тепер монітор комп'ютера й там показують те саме. Відмова від телевізора не означає відмови від ненависного телебачення.

Відомий історик Василь Расевич на своїй сторінці конкретизує претензії: «Я думав, що такого гумору в ефірі просто не буває. Дикі, просто огидні жарти навколо подружніх зрад, примітивності політиків і так далі. Про те, що хтось собі запхав в анал лампочку, про те, як двоє чоловіків скліщилися ніби собаки... Вибачте, але це якийсь девіантний розлад, а не гумор!» І хоча висновок ідентичний: «Українські канали, ви огидні!», прозвучало суттєве уточнення: «Не в мові справа».

Мова українського новорічного телебачення — переважно російська, — виконує роль червоної ганчірки. Основні зауваження до неї, маючи на увазі саме мову, а не смисли, висловлює Юрій Винничук, проводячи аналог із «ТБ Новоросії». Уже 2 січня інтернет-видання пістрявили криками душі на кшталт: «Сучасне ТБ України — знаряддя, яким послуговується пануюча московська нація» (тут) або: «Перемикав телеканали весь вечір і всю новорічну ніч. Гавно кацапське. Стало гірше ніж при бандюковичу. Україна зникла з телебачення зовсім. Невже немає українців в Україні, щоб поспіль транслювати це лайно? І день і ніч?» (тут). А експерти, промоніторивши новорічний ефір, обґрунтували вимоги щодо мовних квот для телебачення.

Проте домінування української якісно на святкові пропозиції від телеменеджерів не вплине. Мешканцям соціальних мереж усе одно не догодиш, як минулого року було двічі. Спочатку після прем’єри на «1+1» телевізійного фільму «Століття Якова» в постановці Бати Недича, а потім після показу на тому ж каналі «Катерини» Олександра Тименка. В обох випадках «експерти» заявляли: українська акторів або надто українська, або дуже спрощена, або не поставлена і не є для них мовою повсякденного спілкування. І звинувачували їх у тому, що російською володіють краще. Тож робили категоричні висновки: замінили російське лайно на українське, ми не будемо культивувати виробництво україномовного лайна, давайте нам українську якість.

Те саме буде сказано, якщо наступного року «Квартал 95» підготує хай не на 100 %, але на 75 % україномовне комедійне шоу. Адже за зміною мови виконавці лишаться ті самі. Якщо вже соцмережі критикують україномовне шоу Сергія Притули за «не такі» жарти, а україномовні пісні, які тепер частіше стали звучати на хвилях FM-станцій, Facebook лає за попсовість музики й текстів, це означає: стоп, злазь, приїхали. Напоролися за те, за що так довго й не завжди успішно боролися. Телебачення й радіо як не пропонували зразків високого мистецтва та елітарної культури, так і не пропонують. Розкрию страшну й прикру таємницю — не пропонуватимуть, тож розслабтеся й постарайтеся зрозуміти причину.

Вона не лише в тому, що новорічний ефір в Україні і для українців досі лишається, повертаючись до висновку Інни Долженкової, святом совка. Щоразу під Новий рік нам показують видовище, над сутністю якого ніхто не хоче й не буде ламати голови. Й на яке не витрачатимуть більше грошей, аніж завжди. Бо збільшення бюджету кожного новорічного проекту, наприклад, удвічі все одно не дозволить іти до не зовсім тверезого нічного глядача неперевіреним, не знайомим йому шляхом. Більший кошторис дозволить додати спецефектів, запросити «зірку», яка хоче серйозного гонорару, та аж ніяк не спонукає запропонувати новий формат.

Поки «під ялинку» наше телебачення може робити лише три різновиди видовища, кожне з яких — дорога в нікуди, бо в усіх сенсах вичерпали себе ще наприкінці 1990-х.

Варіант перший: концерт, який робиться за схемою радянського «Голубого огонька». До речі, адаптована назва «Блакитний вогник» сама по собі мертвонароджена, тому дійство так не називають. Але суть лишається незмінною від 1962 (!) року, хіба спершу дійство транслювалося наживо, потім головне святкове шоу записували. Це були своєрідні річні творчі звіти, не лише музично-пісенні, а й суспільно-політичні. На «огонёк» міг зайти льотчик-космонавт, популярний актор театру і кіно, часом навіть письменник, хай переважно сатирик. За столиками сидять співаки, їх упізнає вся велика країна, і випадкових, малознайомих чи молодих талановитих перспективних тут не може бути за визначенням. Радянський формат не мінявся і в незалежній Україні, навіть більше — з'явилася практика знімати «вогники» на дві країни, і українці охоче дивилися на Кіркорова з Валерією та інших глянцевих громадян Росії, між якими губилися покликані заради балансу Андрій Данилко, Таїсія Повалій та Ані Лорак.

Сьогодні запалити «вогника» лише українськими силами можна — але готуйтеся, що домінуватимуть Лорак, Повалій та Потап із Настею Каменських, на фоні яких Павло Зібров та /чи Віктор Павлік так само виглядатимуть артистами з іншої реальності, й навпаки. Та й соцмережі накриють хвилею ненависті ту ж таки Повалій, хай вона співатиме винятково українською та змусить колег наслідувати її хором. І взагалі, давайте чесно: ну не помиряться і не примирять критично налаштовану до власного телебачення націю зібрані в одній студії Ані Лорак, Потап, Олег Скрипка й Анастасія Приходько!

Варіант два: гумористичні шоу від «Вечірнього кварталу», «Мамахохотала», «Дизеля» та «Вар'ятів». Змушений повторитися: тотальна українізація скетчів не викличе в глядачів захоплення. Мешканці соцмереж почнуть наввипередки писати про пласкі, а місцями огидні жарти, ще й знаходячи в них прояви різних фобій. Отже, немає гумористичного проекту, який приймуть усі групи населення та ставитимуть за приклад.

Варіант три: новорічна комедія або мюзикл. На трьох гітарних акордах можна зіграти більше, ніж у згаданих жанрах. Бо комедія — жанр складний і дуже специфічний. А комедія «під ялинку» здатна винести мозок навіть найнятим за великі гроші іноземним консультантам. Адже сюжет усе одно буде крутитися довкола ялинки, рядженого й нетверезого Діда Мороза в ковпачку і Снігуроньки в кокошнику, в яку перевдягнуть або головну романтичну героїню, або чиюсь сусідку чи тещу. Локації обмежать однією великою гламурною квартирою, бажано дворівневою, а сюжет складатимуть перероблені бородаті анекдоти й натягнуті непорозуміння, які завершаться тотальним примиренням. Мюзикл — ще безнадійніша історія, бо там треба співати, пісні мають прозвучати вперше і стати хітами, а під теперішню пору треба ще добре подумати, яких саме артистів залучати.

Як бачите, навіть поверховий огляд чітко показує: вимога квот для української мови бодай у новорічну ніч не врятує святкового ефіру від дратівливих банальностей і не покращить його. Четвертого варіанту тут не може з'явитися за визначенням. Якщо ви не розглядаєте серйозно концерт камерної або симфонічної музики, капели бандуристів або хору імені Верьовки, трансляцію оперної чи балетної вистави й подібного видовища для рафінованої та вимогливої меншості. Хоча немає повної гарантії, що балет «Лускунчик» під новорічне «олів'є» піде українським інтелектуалам та лідерам думок.

Тож телебачення не залишає вибору. Або совковий «огонёк» і несмішне гумористичне шоу, або освоєний у часи незалежності мюзикл, який слабує на брак ідей та, що важливо, репертуару, здатного зачепити. Звісно, є вихід: самому поставити собі те, що хочеш дивитися за святковим столом. Благо, DVD-програвачі й диски поки не втратили актуальності, та й сам по собі інтернет допоможе знайти в мережі милий вашому серцю неформат.