«Це один із небагатьох випадків, коли агресія окупаційної влади була спрямована винятково на телебачення», - така фраза прозвучала в фільмі литовських документалістів «Січневий бій. Литовське радіо і телебачення 13 січня 1991-го», показаному в ефірі Першого національного до чергових роковин трагедії. Паралельно на офіційному сайті каналу розмістили невелике інтерв'ю з одним із свідків тих подій, нині - генеральним директором Литовського радіо і телебачення Аудріусом Сяурусевічусом.

Фінальне запитання про подібність подій у Вільнюсі 1991 року та українського Майдану виглядає доречним та обов'язковим водночас: у нас зараз всякі факти жертовної боротьби за свободу прийнято порівнювати з Революцією гідності. Проте «обов'язкове» запитання передбачає «обов'язкову», тобто загальну, обтічну, якщо хочете - протокольну відповідь. Через те воно й не прозвучало. Але ті, кому тепер далеко за тридцять, контекст чудово розуміють. Він виходить далеко за рамки подій, які нагадала глядачам литовська стрічка.

Переконаний - для литовців, і особливо для працівників центрального литовського телебачення, ніч із 13 на 14 січня 1991 року стала однією з найдовших за все життя. Для чотирнадцяти громадян вона стала останньою - вони загинули під кулями карателів. Проте порівняно, наприклад, із путчем у Москві, котрий тривав три дні й призвів до краху радянської влади, не кажучи вже про три зимові місяці нашого Майдану багато пізніше, викласти ті вільнюські події можна кількома реченнями.

Причина - проголошення в березні 1990 року незалежності Литви. Це був перший відкритий демарш «союзною республіки» із Радянського Союзу. Перший президент СРСР Михайло Горбачов місяць намагався залагодити проблему в форматі «повернися, я все прощу». Коли не вийшло - почалася економічна блокада Литви. Не нагадує нинішню масштабну енергетичну війну Росії проти України?

Литва тримається до кінця року. Україна бере з неї приклад, і в той час литовський «Саюдіс» - не лише кращий друг українського «Народного Руху», а й приклад для наслідування, так би мовити, позапартійних громадян, яким не треба «Народного Руху» для переконання - комуністи вже дістали до печінок. Із початком нового, 1991-го, влада Литви починає реформи, відпустивши ціни. Під стіни литовського парламенту відразу вийшли обурені громадяни, переважно - друзі СРСР та члени комуністичної прорадянської організації «Единство». Вони вимагали повернути ціни назад, інакше знесуть владу. Сьогодні в Україні таких громадян називають ватниками. І не треба офіційних даних СБУ, аби розуміти, який саме медведчук за цим стоїть і які саме з «вєстєй» є друкованим органом, котрий захищає інтереси цих по життю незахищених верств.

Менш ніж за тиждень Кремль оперативно реагує на звернення обуреної литовської громадськості. Захищати їхні інтереси відправлено танки й піхоту. Зачистку починають із вільнюської телевежі - незалежній Литві, по суті, затикають рота, втихомиривши бунтівну державу протягом однієї ночі. Наступного дня, 14 січня, Михайло Горбачов розводить руками: «Я тут ні до чого, я нічого не знав. Це все - місцева ініціатива». Йому дуже подобається визначення про розгул литовських націоналістичних сил, чия діяльність призвела до трагедії. Знову ж таки - нічого не нагадує?

Ваш автор у ті часи був уже в досить осудному двадцятирічному віці. Радянське телебачення не показувало й не могло показати останнього звернення ведучої литовського телебачення Егле Бучеліте, в якому вона прощається з глядачами - за дверима студії, зачиненими ззовні, вже російські автоматники. Ці кадри побачив пізніше, і в повному обсязі - в фільмі «Січневий бій». Проте дуже добре пригадую реакцію тоді ще прогресивної й ліберальної «Комсомольской правды»: в момент, коли спецназ штурмував вільнюську телевежу, а на вулицях лилася кров повсталих захисників, «Останкіно» транслювало на весь СРСР перший випуск веселого «Олександр-шоу».

Автор і ведучий Олександр Масляков витримав удари, не здався. Під гаслом: «На Олександр-шоу можливо все!» наступної неділі, 20 січня, воно знову виходить в ефір. Ніби навмисне, в той самий час каральна операція Кремля, аналогічно вільнюській, проходить уже в Ризі. В хід ідуть саперні лопатки.

Після другої кривавої неділі поспіль Масляков припиняє видавати в ефір шоу. Беззмістовна розважалівка раптом стала недоречною, що усвідомили й на центральному телебаченні, в «Останкіно». Рупор СРСР продовжив таврувати націоналістичні шабаші, водночас транслюючи заяви керівництва про його власну непричетність до трагедій у Литві та Латвії.

Ще я пам'ятаю шок і відчуття неспроможності, особистої втрати й поразки. Радянський Союз попри все здавався єдиним, могутнім, і демонстративне закручування гайок забирало рештки надії на нормальне життя. «Перебудова», котра почалася з остаточного розвінчання культу особи Сталіна (при збереженні обличчя Леніна) та «Взгляда» в прямому ефірі, завершилася нападом автоматників на телевежу в Вільнюсі, трансляцій із якої в тодішній Україні не бачили. Й убивством працівників телебачення.

Ніхто не знав 13 січня 1991 року, що за шість місяців СРСР перестане існувати де-юре. Де-факто ця країна нікуди не поділася. 30 листопада 2014 року це штучне державне утворення вкотре повстало з могили, аби нагадати про себе кривавою зачисткою Майдану в Україні. Журналісти й тоді, й весь час Революції гідності страждали одними з перших.

Сьогодні Радянський Союз узяв реванш у Криму, частково - на Донбасі. Між іншим, українські колеги цілком могли би зробити про це власне кіно. Взявши за основу роботу литовських колег - але ввівши вільнюські події 13 січня 1991 року в питомо український контекст. Залучивши українських та литовських експертів-спікерів. Та зробивши акцент на тому, що будь-який наступ на свободу слова, зокрема на телебачення, є великою помилкою будь-якої влади.

Адже війна з ліберальними свободами, серед яких найперша - свобода слова й незалежність ЗМІ від думки власника чи державного регулювання, в короткостроковій перспективі призводить до краху режиму, котрий таку війну розпочав. Що яскраво доводить приклад Литви.

Щоправда, коли починаються розмови про свободу слова, до неї активно включаються видавці та власники всього з брендом «Вести», новоспечений редактор «Сегодня» Олесь Бузина, його колега Олена Бондаренко... Але Радянський Союз завжди підміняв поняття, і вже третій десяток років потребує для свого існування вдячних ретрансляторів. Не здивуюся, якщо ці та подібні до них особи почнуть ототожнювати себе з жертвами вільнюської трагедії, про яку нагадав Перший національний.

Фото - НТКУ