Завдяки непосидющості наших дописувачів, «Детектор медіа» має нагоду знайомити своїх читачів із ситуацією у європейському медіапросторі, особливостями функціонування та розвитку західних ЗМІ. У нещодавно опублікованому інтерв’ю з редактором однієї з польських газет ішлося про комерційні ЗМІ Польщі. Сьогодні аспірант кафедри журналістики Одеського національного університету Остап Кушнір розповідає про систему суспільних медіа, що успішно функціонує у сусідній країні, порівнюючи тамтешню ситуацію з українською. Сподіваємось, що цей матеріал буде корисним та пізнавальним для тих політиків та державних службовців, у чиїх руках сьогодні перебуває доля майбутнього суспільного мовлення в Україні.

Четвер. 19 жовтня. 6:40 ранку. Синій мікроавтобус з написом «преса» в правому нижньому кутку лобового скла від’їжджає з центрального залізничного вокзалу Львова. За дві години він спиниться на митному переході в Шегинях. А зараз у салоні, загорнувшись в куртки, додивляються сни шістнадцятеро молодих журналістів з усіх усюд України. Вони ще не знають (хоча й здогадуються), що наступні три дні за кордоном крутитимуться, як білки в колесі, метаючись від редакції до редакції. Нижче викладені мої враження від знайомства з польськими медіа.

Регіональне суспільне телебачення

Якщо порівнювати вітчизняне телебачення із побаченим мною в Польщі, то неохоче напрошується висновок: нам ще дуже далеко до їх стандартів. Щоправда, одразу наголошую: тут і далі вестиму мову про канали, які відкрито себе називають (чи бодай претендують називатися) суспільними.

«Телевізія польська» (TVP), абсолютним аналогом якої в Україні є Перший національний канал, за 1989-1992 роки кардинально змінила інформаційну політику й джерела фінансування. З ідеологічної машини вона стала соціальним інститутом. Що, в свою чергу, дозволило з 1998 року  повноцінно запрацювати в зовсім новому форматі, висвітлюючи інтереси не фінансово-промислових груп чи впливових осіб, як це зараз відбувається в Україні, а пересічного поляка.

«Новий польський формат» (назвімо його так) – одна з видозмін старого й дієвого формату Бі-Бі-Сі. Суть його полягає, зокрема, у створенні кількох телеканалів, схожих за наповненням, але істотно відмінних за кутом подачі. Так, наприклад, ВВС4 створювалося й працює для задоволення інформаційних потреб людей «в костюмах і при краватках»; ВВС1 працює для Трейсі, дівчини-підлітка, любительки побігати дискотеками й закупитися найновішими топіками в магазині. Є ще ВВС2, ВВС3, але наші сусіди обмежилися «одиничкою» й «четвіркою». Тобто створили два загальнонаціональні канали (TVP1 і TVP2), що мають свою аудиторію, відносно «серйозних» і «несерйозних» глядачів. А також регіональний (TVP3), власне, про який далі йтиметься найбільше.

На зустрічі з українськими журналістами пан Єжи Олешковіч, директор Ряшівського (Жешувського) телевізійного осередку TVP3, зазначив, що найбільший вплив на швидке реформування державного телебачення справили два фактори. По-перше, зацікавленість людей в отриманні інформації, що мала посприяти зростанню рівня громадянської свідомості. По-друге, усвідомлення політиками ролі телебачення у пострадянському суспільстві.

На сьогодні редакції TVP3 є в кожному з дев'ятнадцяти воєводств – адміністративно-територіальних одиниць республіки. Це дозволяє журналістам, згідно з правилом географічного наближення інтересів, конкретизувати та окреслити цільову аудиторію, задовольняючи її конкретні інформаційні запити. Питання загальнонаціонального масштабу на регіональних телеканалах висвітлюються лише тоді, коли безпосередньо стосуються інтересів цільової аудиторії. Але це не заважає центральній редакції TVP3 у Варшаві використовувати у підсумкових випусках новин матеріали з регіональних редакцій.

До речі, у Польщі не дозволене використання іншими (особливо приватними) телестудіями відеоряду та синхронів, відзнятих працівниками суспільного телебачення. Самі ж журналісти, коли беруть матеріали з архівів, дають підписку про те, що використовуватимуть їх виключно для потреб компанії.

Суспільне телебачення в Польщі має два наглядово-контрольні органи – Наглядову Раду та Програмну Раду. Перша складається з експертів-економістів чи юристів (але в жодному разі не політиків), які обирають керівництво і наглядають за фінансовим становищем телеканалу. Друга відстежує, наскільки цікавим і якісним є інформаційний продукт, вносить відповідні пропозиції щодо його покращення. Основою для цієї моделі, знов-таки, став досвід Бі-Бі-Сі.

Основними принципами інформаційної політики суспільного регіонального телебачення у Польщі, за словами Єжи Олешковіча, є:

- Урахування інтересів якнайширшої аудиторії. Інформаційний продукт повинен бути корисним для всіх глядачів, незалежно від віку та зацікавлень.

- Наголос на інформаційних програмах. Головне для телевізійників – доступно й цікаво проілюструвати. Акценти повинен розставляти сам глядач.

-  Створення власних документальних фільмів.  

Основними джерелами доходів суспільного телебачення є прибутки від реклами та абонементна плата -119 злотих (близько 30 доларів США) з одного домогосподарства на рік. Це не надто великі гроші, враховуючи, що середня місячна зарплата пересічного поляка становить 1400 злотих, а для пенсіонерів передбачені пільги. Постійними передплатниками TVP3 є приблизно 35% мешканців Ряшівського воєводства, що мають телевізори. Фінансові надходження до бюджету TVP3 не є фіксованими, і бухгалтерам постійно доводиться змінювати пропорції. Компанія зацікавлена в тому, щоб її продукція була цікавішою для глядачів, оскільки це впливає на обсяги надходжень від реклами та кількість передплатників.

Від англійських колег із Бі-Бі-Сі TVP3 перейняли принцип журналістської роботи у форматі виробничих груп. Тут немає поняття спортивної, суспільної, економічної редакції тощо, натомість, під конкретних інформаційний привід виділяється певна кількість працівників, які можуть належним чином підготувати матеріал. На репортаж виїжджають у середньому п'ятеро працівників, а на зйомки симфонічного концерту – близько півсотні. Хоча, як каже редактор, цей підхід не завжди себе виправдовує. Втрачається елемент креативності, як було, коли журналісти збирались у редакції та шляхом мозкового штурму вирішували, що і в якому вигляді має з'явитися в ефірі.

В Україні, як відомо, створення суспільного мовлення зупинилось на рівні декларацій та обіцянок. Якщо суспільство в особі громадських організацій постійно намагається вплинути на владу, то влада не виявляє жодного ентузіазму щодо реорганізації державного телебачення у суспільне. Намір «переосмислити» Перший канал та регіональні державні телекомпанії загальмували, кажуть, наближені до Президента особи, незацікавлені у втраті контролю над цим медіаресурсом. «Біло-блакитний» голова Держтелерадіо Едуард Прутнік засвідчив свою готовність працювати у напрямку створення суспільного мовлення на базі державних телекомпаній, але для цього потрібні узгоджені дії всіх гілок влади та представників громадськості, підкріплені так званою «політичною волею». Створити суспільне мовлення на базі обласних державних телерадіокомпаній – але не квазісуспільного, як «всесвітня служба УТР», а чогось на зразок TVP3 – було б легше, ніж реорганізувати прописану в Конституції НТКУ, але з цим також не поспішають…

Регіональне суспільне радіомовлення

У порівнянні з польським суспільним, наше державне радіо виглядає не так трагічно, як телебачення. У деяких аспектах ми навіть «догнали й перегнали» сусідів.

Передовсім, польське суспільне радіо (з яким ми ознайомились на прикладі Ряшівського відділення) складається з класичних для східноєвропейських ЗМІ підрозділів: інформаційної, музичної, публіцистичної редакцій та ньюзрума. Мовлення ведеться 24 години на добу. Програмне наповнення різниться в залежності від частини дня: вранці програми динамічні та не містять коментарів, у другій половині дня переважають роздуми, аналіз актуальних проблем і т.п.

Пан Януш Майка, редактор інформаційного відділу, має найбільше ефірного часу вранці, з 6.00 до 9.00. Він відповідає за вихід радіогазети «Калейдоскоп». Її зміст – інформація про важливі події регіону та тематичні сюжети журналістів. Тривалість одного сюжету або повідомлення в «Калейдоскопі» сягає 4 хвилин, у щогодинному випуску новин – півтори хвилини. Розмова з гостем у студії триває не більше 10 хвилин. Окремо стоять спеціальні репортажі з подій, передбачити які неможливо. Наприклад, у день смерті Папи Івана Павла ІІ інформаційний відділ працював майже весь день.

Однією з головних тем, висвітлюваних у програмах публіцистичного відділу, є позитиви та негативи вступу Польщі до Європейського союзу. Наприклад, питання відповідності польського законодавства до загальноєвропейського. Щотижнева програма «Євроконтент» інформує аудиторію про нові інституції, що з'явились після вступу до ЄС, та їх функції. Двічі на тиждень виходить програма для фермерів, що тлумачить галузеве європейське законодавство.

До програм публіцистичної редакції належить також радіофорум. Як пояснила редактор відділу пані Христина Турек, журналісти виносять на розгляд громадськості актуальне питання, і кожен зацікавлений слухач може прокоментувати його у прямому ефірі. Часом дискусія стає настільки запеклою, що редакція не знає, як її припинити; та, з іншого боку, це є свідченням зацікавленості громадськості у роботі суспільного радіо.

Музичний відділ польської радіостанції мало чим відрізняється від музичного відділу української. Пані Ельжбєта Левицька, музичний редактор, повідомила нам, що особливо не замислюється над тим, якою музикою – польською чи закордонною – наповнювати ефір. За законом, вітчизняної має бути не менше 40%; таке співвідношення підтримувати легко, адже щодня у редакцію звертаються представники польських виконавців, зацікавлених у «розкрутці» нових творів. «Щоправда, українські продюсери ще жодного разу не телефонували», - констатує пані Ельжбєта з легким подивом.

Крім підготовки музики до ефіру, музичний відділ відіграє роль студії звукозапису. Збірки, що виходять під маркою «Радіо Жешув», - найчастіше записи народних пісень або класичних композицій, - популярні серед польських меломанів.

Працівники ньюзруму ряшівського суспільного радіо називають себе жартома «проклятими людьми». Приходять на роботу першими, йдуть останніми. Їхня робота – пошук інформації в Інтернеті (найпопулярніші сайти - «Польська агенція радійова» та «Польська агенція преси») та розробка власних інформаційних приводів. Вони повинні забезпечувати безперебійний вихід в ефір 24 рази на добу. Звісно, в роботі добре налагодженого механізму суспільного радіо доволі рутини, та не бракує і творчості.

В Україні, як я вже казав, регіональне радіомовлення виглядає не набагато гірше, ніж польське. Регіональні радіостанції мають ті самі редакції та відділи, в більшості останнім часом з'явився ньюзрум. Ба більше, в нас краще, ніж у поляків, розвинена проводова радіомережа, яка, незважаючи на свою застарілість, досі користується популярністю в селах і маленьких містах.  

Однак, на відміну від українських, кожна регіональна радіостанція Польщі має сайт, на якому публікується вся інформація, трансльована в ефірі. Так, «Радіо Жешув» найближчим часом планує розпочати розміщувати в Інтернеті записи своїх програм, що дозволить зацікавленим слухачам отримати доступ до архіву програм будь-якої давнини. Крім того, регіональні станції використовують виключно цифрову апаратуру. Для порівняння, на Одеському державному радіо досі користуються бобінами радянських часів та величезними сумками-диктофонами моделі «Репортер-5».

Ще одна проблема українського регіонального державного радіо – кадри. Професіонально сформовані в радянські часи, на тогочасній техніці та стандартах радіожурналістики, більшість працівників цих радіостанцій виявляються неспроможними освоїти сучасні технології та «наздогнати» комерційне радіомовлення. В результаті вся молодь та люди середнього віку воліють слухати FM-частоти (на яких, до речі, мовить польське суспільне радіо), тож аудиторією державного радіо залишаються пенсіонери.

Для того, щоб нарешті дати регіональному державному радіо стимул для розвитку, потрібне або роздержавлення чи перетворення його на суспільне, або значне збільшення фінансування та покращення матеріально-технічного забезпечення. Інакше воно залишатиметься синонімом провінціалізму та вбогості й ніколи не виконуватиме тих важливих функцій, які виконує в Польщі регіональне суспільне радіомовлення.

Регіональна преса

На перший погляд, регіональна преса Польщі відрізняється від наших обласних і районних газет дрібницями. Та якщо придивитись, ці дрібниці виявляються ключовими.

Під час перебування у Польщі ми відвідали редакцію газети «Тиґоднік Сяноцький» (м. Сянок) та «Ґазета Бещадська» (м. Ушчики Дольні). Як ми з'ясували, гроші на утримання газет надходять із двох джерел: дотації органів місцевого самоврядування та прибутки від реклами. На глибоке переконання редакторів обох видань, регіональні газети сьогодні не можуть бути прибутковими. Були, щоправда, спроби приватних видань прорватись на ринок і стати самоокупними, але вони зазнали фіаско: консервативний читач у польській глибинці не поспішає купувати нове, та ще й переповнене рекламою.

Співвідношення між рекламою і дотаціями становить 50:50. Ось і перша відмінність: вітчизняна комунальна преса перебуває на повному утриманні місцевих органів влади, і редактори обласних і районних газет, як правило, навіть не намагаються шукати додаткові джерела доходів.  

Польські регіональні газети виявились по-справжньому популярними. Цільова аудиторія – мешканці сіл і містечок – виявляють до кожного номера жвавий інтерес, і навіть часто дописують до цих видань. Тематика їхніх дописів – місцеві події та проблеми, що найбільше їх хвилюють. Тим часом, український читач у листі до редакції радше висловить своє ставлення до багатовекторності зовнішньополітичного курсу країни або створення широкої коаліції, ніж розповість історію про всім відомого сусіда, який нещодавно купив собі нову машину.

Польські видання зосереджуються не на офіціозі місцевого чи загальнодержавного рівня, а на історіях з життя конкретних людей, як правило, добре знайомих частині або більшості читачів. Вони справді дбають про інтереси того, хто читатиме газету, а не того, хто дав гроші на її утримання з місцевого бюджету. З іншого боку, самі польські посадовці доволі толерантно ставляться до видань, що перебувають під їх опікою. За законом, якщо видання частково фінансується з державного або місцевого бюджету, органи місцевого самоврядування мають право розміщувати на його шпальтах офіційні повідомлення. Це не означає, що вся газета має характер офіціозу та висвітлює лише позицію влади. Жодних «темників» та рекомендацій до редакції не надходить, і дослівно передруковувати надіслану з муніципалітету інформацію газета не зобов'язана, окрім некрологів та кількох видів реклами.

На відміну від наших державних та комунальних видань, що друкуються на найдешевшому газетному папері в один колір за допомогою мало не довоєнних друкарських верстатів, польську регіональну пресу друкують на сучасній поліграфічній техніці, на якісному папері у два кольори або в повний колір. Польську газету, як то кажуть, приємно взяти в руки. До того ж, наприклад, «Тиґоднік Сяноцький» має власний шрифт.

Журналісти газет у Сяноку та Ушчиках Дольних – люди віком від 30 до 40, яким подобається їхня робота, і які сподіваються на подальше кар'єрне та професійне зростання. Тим часом, в українських обласних та районних газетах працюють переважно пенсіонери.

Ще одна характерна особливість польського регіонального ринку преси полягає в тому, що там майже не поширена передплата. Люди, що хочуть прочитати місцеву газету, купують її в кіоску чи на пошті, тоді як українські передплатники, як правило, за порівняно невеликі гроші забезпечують собі щоденний примірник газети протягом року. Можна уявити, якими були б тиражі українських «районок», якби не передплата.

Підсумовуючи, треба сказати, що регіональні суспільні та державні засоби масової інформації відіграють у житті місцевих громад Польщі більшу роль, ніж загальнодержавні. Вони сприяють формуванню громадянського суспільства, консолідують громаду та допомагають їй усвідомити та реалізовувати власні інтереси. На відміну від українських державних регіональних ЗМІ, що працюють лише в одному напрямку – від місцевої влади до аудиторії, польські забезпечують двосторонню комунікацію між владою та громадою, а також, що найважливіше, комунікацію всередині самої громади. Самодостатність регіонального інформаційного простору, його зосередженість на місцевих, найбільш актуальних для громади проблемах – одна з передумов того самого «європейського регіоналізму», до впровадження якого в Україні закликають усім відомі політичні сили. То чому б цим силам, які зараз перебувають при владі, не розпочати цей процес з децентралізації у сфері медіа? Натомість, як і попередні 15 років, вони говорять про необхідність «захисту державних інтересів» - а не інтересів громади і громадян…

… Додому молоді українські журналісти повертались у глибокій задумі. Як білки, що вискочили з колеса й відчули: саме від їхнього бігу крутиться світ. Але ж як, усе-таки, повільно він крутиться…

P.S. Не сприйіть за приховану рекламу, але за можливість ознайомитися з роботою польських ЗМІ автор завдячує Міжнародній медіапрограмі «Партнерство заради демократії».