Особисто мені часом стає дивно, як могла дівчина неповних 26 років дослідити тему Розстріляного Відродження, витратити півроку життя на написання книжки, добитися її видання. Я б не зміг. У кожному випадку, це варто поваги.

Книжка на 427 сторінок — дуже лаконічна й дуже тяжка. Прості слова, короткі речення. Більшість дійових осіб нам відома: Стус, Чорновіл, Вороний, Підмогильний, Куліш, Плужник, подружжя Світличних, брати Горині, Романюк (пізніше — перший патріарх УПЦ КП), Зеров, Шухевич, Тихий, Григоренко, Вишня. Це не більше 10 % згаданих у книжці широко відомих жертв радянських катів. Ще приблизно стільки ж відомі менше. Я, наприклад, про багатьох не знав. Оленчина книжка написана низкою авторів (хоча Олені належить суттєво більша частина її) і скомпільована, якщо не помиляюся, за алфавітом — я маю на увазі прізвища.

Все коротко і ясно. Про того ж Вороного — лише чотири абзаци, трішечки більше сторінки. Розділ закінчується так: «…Вороного Миколу Івановича ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням в Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».

Та найважливіше не це. Принаймні, особисто мені здаються важливими дві речі.

По-перше, дисперсія реакцій. Одні катовані ламалися одразу, писали брехливі свідчення на друзів і колег, «визнавали» все. Другі — робили те саме, але поступово. Треті не здавалися ніяк. Це викликає думки про причини. Що ти робитимеш, якщо в’язницею чи смертю погрожуватимуть твоїм близьким і рідним? Добре, коли немає близьких і рідних. А коли є?

І друге — цілковита відсутність етнічного моменту. Авжеж, за наших часів популярно вважати, що щирих українців катували та вбивали росіяни, євреї, поляки тощо. Але зазначена книжка чітко свідчить: це не так.

Остапом Вишнею (Павлом Губенком) «опікувався» опер на прізвище Гордон. А з іншого боку, в 1937-му було страчено голову Гідрометеорологічної служби на прізвище Вангергейм. Або так: екс-міністра закордонних справ Миколу Любинського, страченого на початку 1938 року, «вів» слідчий Соломон Брук. Але журналіста Осадчого — кадебісти Єрмоленко й Шумейко. Сверстюка судили судді Дишель, Погорілий та Чорний… І так далі, й тому подібне. Українці нищили українців в ім’я імперії, якій лишалося не так уже й довго.

Тут виникає ще одна історія. Олена Герасим’юк мала робити презентацію книжки в серпні, на фестивалі «Бандерштат», у роковини найбільшого розмаху репресій. Їй завадили. Завадили не російські чи ще якісь агенти, ні — патентовані «патріоти» з ультраправих. Як виявилося, в червні Олена побувала на гей-прайді в Києві. Наскільки я знаю, вона жодним боком не належить до секс-меншин: просто прийшла подивитися. Та цього вистачило. На думку ультраправих, присутність на гей-прайді апріорі не дозволяє будь-кому писати патріотичних книжок. Про що конкретно книжка — ультраправих не цікавить.

Чорний гумор ситуації полягав у тому, що в усьому звинуватили ВО «Свобода», проти якої здійнялася хвиля обурення в соцмережах. Хоча свободівець, наскільки мені вдалося дізнатися, був там аж один. Просто він виявився єдиним, хто не побоявся назватися — що певним чином робить йому честь. Ну й ми давно знайомі, так.

Так чи інакше, інцидент виглядає абсолютно неприпустимим (хоча сам же цей свободівець запевняв мене, що тільки так і треба). У кожному випадку, книжку надруковано. І це — наша історія, така, якою вона є. Не знаю, чи багато книгарень її продають; «Книгарня Є» продає точно, там я її і придбав.

Знаймо свою історію. І не допустимо її повторення.

Фото: Facebook-сторінка книги «Розстрільний календар»