На цьогорічній «Молодості» поза конкурсом показали повнометражний документальний фільм «Воля або смерть!» («Freedom or Death!») американського кінорежисера українського походження Дем'яна Колодія (Damian Kolody). Він мешкає в Нью-Йорку і вже понад 10 років знімає документальне кіно. Дідусь та бабуся Дем'яна виїхали до США під час Другої світової війни, але родині вдалося зберегти українську мову – нею режисер володіє вільно.

2004 року Дем'ян Колодій приїхав в Україну на Помаранчеву революцію – у результаті вийшов його фільм «Помаранчеві хроніки» (наразі його англомовна версія є у вільному доступі на Youtube).

Фільм «Воля або смерть!» вийшов минулого року, і його вже встигла побачити американська аудиторія: стрічка взяла участь у Phoenix Film Festival (де отримала приз глядацьких симпатій за «Найкращий іноземний документальний фільм»), в Miami Independent Film Festival (нагорода «Найкращий документальний фільм) та Yonkers Film Festival, а також у Doc Fest Munich (Німеччина). Крім того, українська діаспора влаштувала покази та обговорення фільму в університетах, зокрема Гарвардському та Стенфордському, українських установах. Пан Колодій показав також фільм в Україні – у багатьох містах на сході, за кількадесят кілометрів від фронту. 

Дем'ян Колодій розповів, що 75% зйомок у фільмі – його, а 25% запозичено у різних ЗМІ та із соцмереж – про початок Майдану, побиття студентів, а також кадри, зняті терористами «ДНР», на яких вони знущаються з полонених українських військових.

«Я хотів, щоби фільм був сучасний, пояснював, що відбувається зараз і як це пов'язано з тим, що було на Майдані. Тому я почав свій фільм із авіакатастрофи MH17 – події, про яку, найбільш імовірно, західна публіка щось чула, і закінчив нею ж. Намагався показати всю картину», – зазначив режисер.

«Воля або смерть!» – концентрована розповідь про події Майдану з боку його учасників і насамперед для іноземної аудиторії. До неї режисер звертався в першу чергу – і йому вдалося показати перебіг революції доступно, живо, яскраво, правдиво. Саме в цьому, на мою думку, головна цінність фільму і його разюча відмінність від стрічок, знятих українськими кінорежисерами.

Ми поговорили з Дем'яном Колодієм про роботу в епіцентрі подій на Майдані, враження глядачів фільму в Америці та на сході України, його позицію в конфлікті та інші стрічки режисера.

– Дем'яне, чи йшов ваш фільм у прокаті в США? По телебаченню? Де його може подивитися іноземний глядач?

– Я хотів би, щоби його показали в прокаті. Я маю дистриб'ютора в Лондоні, він пробував запропонувати його як європейському, так і американському ТБ, але ніхто не взяв. Я був трохи здивований, бо в нас є спеціалізовані програми в форматі POW («точка зору»). Мені здається, це їм якраз підходить – показати таке незалежне бачення. Проте причини відмов не пояснюють. Так само, як і деякі фестивалі.

Я хочу ще влаштувати показати в Торонто та Лондоні. Мрію також показати в Росії, тому існує і російськомовна версія. Це складно організувати, але ми працюємо над цим.

Також фільм можна переглянути на iTunes, Amazon і Google Play. Згодом я, скоріш за все, викладу його в інтернет.

– Це дуже прикро, що телеканали не беруть. Особливо на фоні того, що французький Canal+ показав відверто проросійський фільм Пола Морейри «Маски революції»…

– Так, я знаю про це.

– А як щодо прокату в Україні чи показу на ТБ?

– Для українців ця тема вже, може, не дуже актуальна. Вийшло декілька фільмів про це. Тут думають, що вже все знають про Майдан. Можливо, навіть хочуть забути. Українців уже важкувато зацікавити.

Водночас люди, які були на показах, виходили переповнені враженнями. Зокрема й ті американці, які про Україну до цього взагалі нічого не знали й не цікавилися нею.

– Як вони реагували?

– Ставили багато запитань мені, зокрема й про те, що відбувається в Україні зараз. Казали, що тепер стежитимуть за подіями в цій країні, за публікаціями в пресі. Це була моя мета – щоб вони зрозуміли, за що українці воюють, і не були байдужими. Крім того, російська пропаганда, канал RT впливає – і в Америці, і в Європі. Чесно кажучи, я трохи шокований, скільки людей підпадають під вплив.

– З досвіду свого спілкування із західними журналістами скажу, що думка щодо цього різниться: хтось із моїх іноземних співрозмовників казав, що там тільки фріки дивляться Russia Today…

– Є багато й таких, але не тільки. Багато хто навіть не орієнтуються, що це Russia Today, адже назву тепер змінено на RT. Навіть у колі мого спілкування є такі люди. Їх не великий процент, але вони є.

– Розкажіть, будь ласка, про покази на сході України. Де й коли ви показували фільм? Якій аудиторії? Які в неї були враження?

– Я їздив двічі. Перший раз – на запрошення однієї місцевої церкви, яка активно підтримує бійців. Перший раз, у грудні минулого року, показав «Волю або смерть!» у Слов'янську, Краматорську, Дружківці, Артемівську, Костянтинівці й Харкові. Цього літа мав покази в Маріуполі, Харкові та Запоріжжі. Загалом це близько 20 показів. Були дні, коли я мав по чотири покази, плюс обговорення. Всі активісти там, на сході, мають добрі контакти між собою, тому й змогли швидко організувати таку насичену програму. Покази проходили в бібліотеках, університетах. Багато молодих людей приходило, в яких, можливо, батьки – сепаратисти чи мають проросійські погляди. «Волю або смерть!» подивилися й українські солдати. Я мав тоді сюрреалістичні відчуття, бо, виходить, показував бійцям, за що гинули люди на Майдані й за що вони воюють…

Глядачів зі сходу цей фільм також вразив, вони підходили й дякували, фотографувалися. Я зробив короткий фільм про нашу першу поїздку, про те, як люди реагували.

– Дуже важливо, що ви показали цей фільм глядачу, який не бував на Майдані й у той час міг не розуміти, що там відбулося. Чи виникало у вас враження, що в деяких глядачів змінювалася думка про Майдан після перегляду фільму?

– Одна дівчина сказала мені, що її подруга, яка заплакала під час фільму, завжди виступала за Росію. У Слов'янську мене питали, чому я мало розповідав про «Беркут», їхньої позиції не показував. Може, ті, хто запитували, мали серед беркутівців друзів чи родичів. Але до мене ніхто не ставився агресивно.

Навряд можна сказати, що я показав якусь неправду. Я й не прагнув переконати когось у своїй правоті. Давав інші сторони, хоча б мінімально, ті ж меседжі російської пропаганди. Я сподіваюся, що після перегляду мого фільму глядачі критичніше ставитимуться до медіа, аналізуватимуть їхні повідомлення.

Для мене ці поїздки стали унікальним досвідом. У світі, на фестивалях, мій фільм, мабуть, мав менший успіх, ніж я очікував, однак на цих показах я зрозумів, що він на щось впливає. А це важливо для режисера.

– Які джерела фінансування у фільму?

– Я вклав у нього свої гроші – як і в інші свої проекти. А також зібрав трохи на краудфандинговій платформі Indiegogo. Люди давали по 25–100 доларів. Це були, зокрема, мої знайомі й діаспора. Таким чином назбиралося 6-7 тисяч доларів. Завершальний етап постпродакшну профінансував президент компанії «Київстар» Петро Чернишов. Тож кольорову та звукову корекції, а також графічний дизайн здійснено в Україні – у Babak Studio. В Америці це б коштувало значно дорожче.

– Яким зрештою вийшов загальний бюджет «Волі або смерті!»?

– Десь 20–25 тисяч доларів.

– У прес-релізі фільму зазначається, що він вирізняється журналістською точністю. Що мається на увазі? У чому для вас була ця точність?

– Цю фразу написав не я! Я відкрито кажу, що в мене є симпатія до української сторони, проукраїнська позиція. Я показував одну сторону конфлікту – учасників Майдану, але водночас намагався бути об'єктивним щодо неї. Бо знав, що такий фільм буде сильнішим. Багато людей мені казали, що в мене вийшов об'єктивний фільм, навіть незважаючи на те, що я маю українське коріння.

– Я помітила, що маючи проукраїнську позицію, ви показали у «Волі або смерті!» те, що в майданівців теж була зброя…

– Так. Усе, що я мав щодо цього на відео – показував. Бо так все і було. Я вважав, що маю це показати. Хоча водночас із фільму зрозуміло, що це не були якісь радикали, а нормальні люди, яких змусили відстоювати свою свободу.

До того ж, я хотів дати слово й «Беркуту». Але в мене не було можливості – вони мали наказ не говорити з журналістами і дотримувалися цього. А от під час Помаранчевої революції я приєднався до автопробігу, який рушив до Одеси, Донецька та Криму. Я хотів почути думки людей там, бо тільки оці вигуки «Ющенко, Ющенко» чути набридло. У цій частині України було дуже цікаве спілкування. Якщо передивитися мій фільм «Помаранчеві хроніки» зараз, можна зрозуміти, чому виник конфлікт на Донбасі й як агресивно люди звідти було налаштовані ще тоді.

– Але ви не показали Антимайдан.

– Коли був великий Антимайдан на Європейській площі, мене не було в Києві. А той, що був у Маріїнському парку, я пробував знімати, але вони не погоджувалися, були дуже п'яні й агресивні. Та й що вони могли сказати - вони ж стояли за гроші... 

Мені в принципі не було цікаво висвітлювати, що думали антимайданівці, бо вони говорили не правду, транслювали російську пропаганду. Я не вважаю за потрібне поширювати такі думки. Однак у кінці фільму я включив відео з промовою Путіна щодо «приєдання Криму», де він говорить свою версію того, що відбулося на Майдані. Я думаю, що з цього виступу можна зрозуміти точку зору Антимайдану та сепаратистів.

– Що для вас як режисера було найцікавішим і найскладнішим у роботі над цим фільмом?

– Найскладнішим були умови роботи. Це справжнє насилля навколо. Знімати в таких умовних було важко, треба було орієнтуватися, де безпечно, де ні, коли можна ризикнути, коли ні. Був момент, коли «Беркут» почав наступати, а майданівці рушили в бік Маріїнського парку. Там було так тісно, що я не міг рухатися. Я йшов помаленьку й знімав, коли помітив, що опинився в ряду, найближчому до беркутівців. Я зняв, як били людей прямо коло мене, але мене самого чомусь не вдарили. Може, все-таки через камеру.

А найцікавішим було, мабуть, побачити людей, які готові битися до смерті. Тому я саме так назвав свій фільм. Я бачив в очах протестувальників, що вони готові йти до кінця. Це мене дуже вразило: все навколо горить, не зрозуміло, що буде далі, а люди, навіть старенькі бабусі, не втікають із площі. Це було неймовірне відчуття.

– Ви стали свідком смертей. Численних. І «без цензури», прямолінійно показали загиблих Небесної сотні у фільмі. Поділіться своїм досвідом – як психологічно вдалося це пережити і приступити до монтажу?

– Це було важко. У фільмі ви мали бачити кадри, де з готелю «Україна» виносять тіла мертвих. Наступного дня після цього я сів монтувати з них відео для Al Jazeera і Fox, які збиралися взяти в мене інтерв'ю. І почав плакати, бо коли знімаєш, ти зібраний, ти працюєш, а як сів за монтаж і продивився відео – по мені наче вдарило. Тож я мусив залишити цю справу на деякий час, але потім повернувся. Було неймовірно важко і сумно побачити цих щойно померлих людей, знаючи, що це мирні громадяни, і розуміючи, що вони відстоювали.

На відміну від Помаранчевої революції, цього разу я не одразу поїхав із України. Тому щодня ходив на Майдан, слухав людей, які згадували, що бачили й пережили в ті страшні дні. Це спілкування стало свого роду психологічною терапією й допомогло зрозуміти перебіг тих подій, бо ж все відбулося дуже швидко.

– Дем'яне, а чим закінчився ваш конфлікт із режисером «Зими у вогні» Євгенієм Афінеєвським? (У березні Дем'ян Колодій виступив проти використання в документальній стрічці пана Афінеєвського, яка номінувалася на «Оскар», кадрів із його фільму «Воля або смерть!». – ДМ).

– Нічого нового не відбулося. «Зима у вогні» – це добрий фільм. Я радий, що його може подивитися велика аудиторія. Але прикро, що його режисер весь час бреше про його присутність на Майдані й що він ледь не керував зйомками. Його там не було – він просто взяв матеріали інших операторів. Цей режисер і далі показує фільм, дістає нагороди – навіть від Порошенка. Я точно знаю, що він заробив на цьому гроші, але нікому з української команди не заплатив.

Я ж спочатку просто просив його вирізати мої кадри, але він цього не зробив. Між нами не було жодного договору. Я й досі шукаю якийсь законний спосіб натиснути на нього чи Netflix.

Водночас, мій фільм – інший. «Зима у вогні» показує якусь хроніку, якої в моєму фільмі немає. Він записав більшість інтерв'ю, де люди згадують минулі події. А в мене таких тільки два. Мій стиль – це ставити людям питання на місці й під час подій, просто тоді, коли все горить. Через це «Воля або смерть!» викликає більше емоцій й дає глядачам відчуття, що вони там побували.

– Окрім двох фільмів про революції в Україні, про що ви ще знімали?

– Під час навчання в кіношколі в Emerson College у Бостоні я знімав здебільшого художнє кіно. Навіть зняв фільм у жанрі наукової фантастики – із манюсеньким бюджетом! (усміхається). Потім зняв документальний фільм про 11 вересня під назвою «Sunday, September 16» . Просто знімав те, що відбувалося в Washington та Union Square park у Нью-Йорку – люди збиралися, спілкувалися, співали. Це фільм про те, як мешканці міста реагували на трагічну подію за кілька днів потому.

Я зрозумів, що за умов маленького бюджету документальні фільми можуть вийти кращими. До Майдану зняв два сезони веб-серіалу NYC Rocks TV – про життя рок-спільноти в місті. Кожну серію спершу показували в рок-н-рольному барі, а наступного дня я викладав її на Youtube. Серіал я також знімав на свої гроші. Я хочу повернутися до цієї роботи й іншого мого фільму – про одну музичну групу з Нью-Йорка.

Водночас я працюю як фрілансер – знімаю відео для клієнтів.

– На презентації фільму ви казали, що вирішили не їхати знімати в зону АТО. Чому? Чи плануєте ще щось знімати про Україну?

– Я думав про те, щоби знімати війну. Якби я просто був нейтральним американським журналістом, то міг би поїхати. Але ж у мене ще з Помаранчевої революції чітка проукраїнська позиція – і будь-хто може це побачити, просто вбивши моє ім'я в Google. Тому я сумніваюся, що в «ДНР» чи «ЛНР» мені видали б акредитацію. А без неї їхати неможливо. Тож це було б досить ризиковано.

Конкретних планів щодо наступних фільмів про Україну в мене поки немає. Однак мені було б цікаво зняти короткометражну художню стрічку. Повернутися до цього знову. А також показати щось позитивне про Україну, бо фільм «Воля або смерть!» – дуже важкий. Хотілося б дати якусь надію, бо наразі багато розчарування. Але поки я їжджу й показую «Волю або смерть!» і не готовий переключитися на новий проект.

Фото: Олексій Темченко