Коли одне з видань, збираючи коментарі журналістів щодо ситуації навколо Савіка Шустера, звернулося, зокрема, до вашого покірного слуги, я хотів був завершити свій коментар подвійним прогнозом. Перша частина цього прогнозу зводилася до того, що, швидше за все, пан Савік не дуже постраждає від рішення Держслужби зайнятості щодо позбавлення його права на працю: врешті-решт це право йому повернуть.

До такої думки мене, зізнаюся, підштовхнуло оголошене Савіком Михайловичем протестне голодування. За всієї поваги до репортера Шустера, котрий робив репортажі з гарячих точок від Чаду до Афганістану, коли я ще пішки під стіл ходив, важко було повірити, що імпозантний телеведучий Шустер оголосив би голодування, не маючи певності в тому, що триватиме воно недовго. Ну ви мене зрозуміли.

Але все-таки, не знаючи пана Савіка як людину, я тоді на цей прогноз не зважився, — а дарма, бо ж так воно й вийшло.

Друга частина прогнозу мала стверджувати, що, на відміну від Шустера, який може вийти зі скандалу навіть із бонусами, українська влада на цьому скандалі втратила багато, й повернути втрачене практично неможливо. Тут, як казали колись у народі, й до ворожки ходити не треба було. За великим рахунком, саме влада й лишилася єдиною реально постраждалою стороною, потрапивши під зливу обвинувачень у придушенні свободи слова. (Тільки не подумайте, що я там комусь співчуваю, — як кажуть у народі, а хто їм лікар?).

Понад те, влада страждатиме й далі. Наприклад, від того факту, що сам пан Савік конвертував скандал у статус провідного борця за свободу слова. Раз у країні створюються комітети «з порятунку свободи слова» — то цій свободі справді щось чи хтось загрожує, еге ж? І хто ж іще, як не влада.

Та не слід забувати, що в пострадянському світі західними термінами позначаються не зовсім ті речі, що на Заході. Наша свобода слова — це право ЗМІ транслювати суспільству ті чи інші твердження, співвідносячись не з інтересами «громадськості» чи навіть певних суспільних груп, а з інтересами так званих кланів у вузесенькому прошарку так званої еліти.

Українські клани конкурують між собою, а ЗМІ використовують як інструменти цієї конкуренції. Це такі ж інструменти, як політичні партії, наприклад. Головним ресурсом досягнення конкурентного успіху в Україні є перемога на виборах (на відміну від тієї ж Росії, де головним ресурсом є прихильність Кремля). Тому ЗМІ — дуже важливий інструмент. А свобода слова — щось на кшталт гарантії свободи конкуренції, причому не в сучасному західному розумінні, а радше в практиці американських корпорацій 1920-х років. І до інтересів суспільства ця свобода слова має такий же стосунок, що й свобода конкуренції в США століття тому — до інтересів найманих робітників (тобто має, але дуже дотичне і в перспективі).

Спроба ж позбавити пана Савіка «ліцензії» в цьому сенсі — ніякий не наїзд на ідеал свободи слова, а просто вияв конкурентної боротьби. Це багато хто помітив і без мене. Тим сумніше споглядати баталії всередині «активної громадськості», під час яких скандал розглядається лише крізь призму ідеалів.

Але ще сумніше бачити, що влада є не більш ніж одним із гравців-конкурентів. Це цілком очевидно з викручувань відповідальних за ситуацію держорганів, із того, що нікого не збираються хоч би пальцем насварити за абсурдні й завідомо незаконні ініціативи, зрештою, з фактичного мовчання вищого політичного керівництва. Давав чи не давав доручення тиснути на Шустера особисто Президент Порошенко, але раз уже скандал набув таких масштабів, він міг би висловитися чіткіше, ніж «сподіватися», що ситуація якось там вирішиться.

А тим часом ані активна громадськість, ані професійне середовище не здатні змінити правил гри. Це — прерогатива та обов’язок влади. Котру, схоже, все влаштовує.

І це не вселяє оптимізму. Авжеж, авжеж, українці неодноразово довели, що здатні скидати владу під гаслами демократії й свободи. Безумовно, можуть скинути й нинішню. Але кого вони вкотре поставлять натомість? Савіка Шустера?

Фото - agrimpasa.com