Львівські події та медіаформат
«Детектор медіа» продовжує розглядати проблему висвітлення українськими ЗМІ конфліктно чутливих тем, підняту шеф-редактором «ДМ» Наталією Лигачовою на прикладі зірваного у Львові «Фестивалю рівності». Нещодавно ми публікували думку з цього приводу головного редактора газети «Наш репортер» Сергія Гузя, а сьогодні пропонуємо вашій увазі колонку нашого постійного автора Бориса Бахтєєва.
Можна сміливо казати: те, що сталося у Львові 19 березня, — йдеться про напад на учасників «Фестивалю рівності», — навряд чи могло би статися от саме в такій формі у країні з розвиненою інформаційною сферою. Ба більше: брак, а то й повна відсутність в Україні дуже важливих складових масової інформації провокують і навіть продукують подібні події з абсолютною невідворотністю.
Ні, звісно ж, будь-який розвиток сфери масової інформації не покінчить із екстремізмом та його проявами. Він може зробити інше — схилити терези громадської думки у правовий бік. Від того стане меншою поширеність екстремістських поглядів, а екстремістам стане не так комфортно, бо вони не знаходитимуть суспільного розуміння.
Перше. Наталія Лигачова пише про те, що події у Львові — це передусім індикатор дій влади. Хотілося б додати: в інформаційній площині зокрема. Так, саме в інформаційній, бо слово популярного політика, його публічно виявлена готовність узяти на себе відповідальність, навіть за умов, що багато хто його слів та дій не зрозуміє, — все це дуже багато важить і дуже дорого коштує.
Нові приклади не забарилися: добове мовчання Андрія Садового стало тим інформаційним меседжем, який уже не перекрити жодними правильними словами й навіть діями. Події, подібні до львівської, вимагають найоперативнішого реагування, й вагання щодо «а як це хто сприйме» щонайменше свідчать про політичну некваліфікованість і політичний нарцисизм. Коли власні рейтинги цікавлять політика більше, ніж безпека та спокій тих, ким він мав би опікуватися. Коли політик не озвучує власні переконання (бо ті переконання не треба було б розшукувати цілу добу), а щосили добирає виграшні на даний момент тези. Саме це, до речі, й зветься популізмом.
Власне, Бог із ними, рейтингами вкупі з нарцисизмом — біда в тім, що своїм мовчанням Садовий надіслав сигнал екстремістам і провокаторам (зокрема й імовірним проросійським): у Львові є можливим будь-що, аби лише під «правильними» гаслами.
А що ж журналісти, львівські й звідусіль? Вони обривали телефони міської адміністрації? Вони записувалися в чергу, щоб поставити міському голові свої запитання? Якщо й так, то широкому загалові про це нічого не відомо — хоча в разі негативного результату сам факт неможливості контакту був би дуже промовистим. Тож і є спокуса припустити: журналісти терпляче чекали, поки львівський міський голова сам дозріє до публічного виступу — щоби потім рознести по світах звістку: «Ура, Андрій Садовий сказав!»
Не набуло належного резонансу фейсбукове висловлювання голови департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції Києва Іллі Киви — про те, що гомосексуалізм треба карати смертю. Посилався Кива на Біблію, й залишається тільки сподіватися, що наступного разу високопосадовому поліціянтові не спаде на думку карати за віровідступництво чи за недотримання посту. А чи він хоча би згадає, що смертного покарання в Україні не заведено.
Отут не оминути теми соціальних мереж і високопосадовців, що користуються ними. А річ у тім, що, як і будь-який посадовець, пан Кива існує у двох іпостасях. Одна з них — це шеф департаменту поліції. Й будь-які публічні висловлювання шефа департаменту поліції набувають офіційного забарвлення, бо сприймаються як позиція того самого департаменту поліції, а точніше, вони й є такою позицією. Друга іпостась — це громадянин Кива зі своїми приватними думками й приватними вподобаннями. Громадянин Кива може не любити блондинок, базарних торгівок, людей в окулярах, пенсіонерів чи взагалі кого завгодно — це є його приватною справою. Й ЗМІ ця приватна справа має цікавити хіба що під ракурсом наявності або відсутності суспільно небезпечних, екстремістських переконань. Як поліціянт пан Кива має захищати не лише тих, кого любить, а геть усіх, і це має бути аксіомою.
Що ж ми маємо в даному разі? Громадянин Кива висловив приватну думку — скажімо прямо, не найрозумнішу в світі, а ЗМІ підхопили її як позицію шефа поліції. Й це є хворобою не лише пана Киви, а загальною недугою, яку треба якнайскоріше лікувати: високопосадовці в соцмережах безбожно змішують офіційне з суто приватним; ЗМІ ту мішанину радо ковтають. Боюся бути звинуваченим у бюрократизмі, але, як на мою думку, давно вже час розробити нормативи, за якими посадовці мусили б користуватися соцмережами. Бо нинішній стан підтримує кашу в голові високопосадовців, коли вони починають вважати власні переконання й уподобання за підстави для офіційних дій і мало не за правові норми. Відповідна каша вариться й у громадській свідомості.
Друге. Стан просвітницької журналістики в Україні — навіть із суспільно важливих питань. Тут можна поставити лише три крапки, щоб не мучитися з добиранням визначень. І йдеться зовсім не про просвітництво у сфері ЛГБТ, бо коріння проблеми є глибшим — і навіть глибшим, ніж суспільне уявленні про те, що таке шлюб. Коріння — у правовому невігластві й відсутності правового просвітництва. В тому, що термін «правова держава» залишається якоюсь абстракцією поруч із «європейськістю» та іншими подібними «golden dreams of Eldoradо».
Правовий лікнеп наших громадян є конче потрібним, але... От спробуйте назвати майданчик на тому ж таки телебаченні, на якому сьогодні можна це робити. Та ще й так, щоб це не був захід задля галочки, а той лікнеп і справді доходив до аудиторії. Один потенційний майданчик, утім, є — це програма «Стосується кожного» на «Інтері», в якій просто напрошується легке й невимушене правове узагальнення кожного показаного випадку. Але формат програми не передбачає такого узагальнення, а натомість передбачає прання брудної білизни й задоволений висновок наприкінці кожного випуску: ну й дурні ж там вони всі.
Коли йдеться про завдання правового лікнепу для суспільства (повторю: мова не конкретно про ЛГБТ і не конкретно про шлюб, а про загальноправові речі), так і мріється про недовгі правові сторінки у випусках новин, у популярних ток-шоу, де основоположні речі викладали б фахівці, що можуть зробити це цікаво, популярно й на парадоксальних прикладах. Мріяти ж не шкідливо, чи не правда?
Третє. Пригадуються численні дописи на транспортних форумах; автори дописів обурюються тим, що київська влада закуповує тільки дорогі автобуси, тролейбуси й трамваї з низькою підлогою. Причина обурення: «Та скільки там тих інвалідів! По одному автобусу, тролейбусу або трамваю для них на кожному маршруті буде досить, а решта хай будуть звичними, дешевшими, з високою підлогою!»
Авторам цих постів навіть на думку не спадає, що вони виступають за дискримінацію. Адже інваліди — такі самі люди, як і всі, то чому вони мусять чекати на тролейбус півтори години, тоді як усі інші — по п'ять чи десять хвилин? От вона, дискримінаційна психологія! Але скажи про це її носіям — будуть щиро здивовані. Бо вони ніякі не інвалідофоби, ні, в жодному разі. Вони просто ніколи не розглядали проблему під таким кутом зору. Вони ніколи не намагалися поставити себе на місце інвалідів, а бачили проблему з власної точки зору. Йдеться, до речі, не лише про інвалідів, а й про людей із травмами або, скажімо, з багажем.
Дискримінаційні ідеї в'їлися в наше суспільство. Для їхньої нейтралізації також потрібна потужна інформаційна кампанія. Але знову те саме запитання: де її проводити? Вона ж неформат!
Четверте. Неможливо обійтися без закиду на адресу організаторів львівського фестивалю. Бо з їхнього боку справи з інформаційним забезпеченням страждають на ті самі хиби. Власне, на одну-єдину хибу — брак інформації.
Як повідомляє офіційний сайт організаторів, метою «Фестивалю рівності» була боротьба з дискримінацією різних груп населення, зокрема, етнічних меншин, людей з інвалідністю, ЛГБТ, осіб без громадянства та мігрантів.
Але в інформаційному просторі «Фестиваль рівності» існував лише як форум прихильників одностатевих стосунків.
Уявімо собі пересічного обивателя. От він знає, що на певний захід звідусіль з'їжджаються бухгалтери. Як він собі уявлятиме той захід, про що, на його думку, там ітиметься? Звісно ж, про бухгалтерію, бо навряд чи от саме бухгалтери й ніхто інший, окрім бухгалтерів, їхали б бозна-куди задля того, щоби станцювати канкан.
Й от той самий обиватель дізнається, що до його міста звідусіль з'їжджаються люди, об'єднані в спільноту за сексуальною ознакою. (Й навіть не має значення, за якою саме.) Що, на думку того обивателя, на тому заході відбуватиметься? Звісно ж, щось сексуального характеру. Оргія якась, неподобство. Логічно? Цілком, бо іншої інформації той обиватель не має. «Фестиваль рівності»? Та наше суспільство давно вже привчилося, що під будь-якою високою й красивою назвою може ховатися геть що завгодно. Тим паче що тому обивателеві не зрозуміло — про яку, власне, рівність ідеться.
Чи могли б організатори заздалегідь розповісти, що відбуватиметься на фестивалі?
Мабуть, організатори таки могли б — адже таємниці довкола планів провести фестиваль однаково не було. Але знову виникає те саме підступне запитання: а де знайти відповідний медіамайданчик? Звідки про це можна було розповісти широкому й якнайширшому загалові? Неформат...
... Цього разу хід подій виявився безжальним. Надійшли трагічні звістки з Брюсселя. Й от же в чому річ: якщо виходити з системи «правильних» координат, то було б логічним співчувати терористам — адже вони карали «занурену у гріхи» Європу! Чим не тема для чергового телевізійного ток-шоу?
Фото - hromadskeradio.org