«А що це в вас за нагорода? А що вона означає?», ‒ цікавиться колега на початку. Над її тендітними плечима загрозливо бовваніє статуетка «Ніка», яку, видно, режисера попросили принести для наочності. «А це Ніка. Богиня перемоги. А вручили мені її в Москві. А Москва - це столиця Росії», ‒ відповідає Ахтем Сейтаблаєв. Видно, що він дуже стримується, щоби не нагадати також своє ім'я та прізвище. Зрештою, говорять вони не так про одну з найцікавіших кіноподій 2013 року - стрічку «Хайтарма» - як про настрої мешканців Криму. «В Криму люди звикли відпочивати», ‒ повідомляє, між іншим, ведуча кримському татарину.

Ще один журналіст «Громадського» у спілкуванні з Валентином Васяновичем буквально на пальцях роз'яснює режисеру ігрового й документального кіно, сценаристу, оператору та продюсеру, різницю між сюжетними прийомами Гюстава Флобера та Вільяма Гібсона. Той ввічливо слухає й вдивляється в його пальці, вочевидь, карбуючи в пам'яті типаж співрозмовника.

Це нічого, що в кріслі перед кореспондентом сидить сам оператор стрічки «Плем'я», що вперше в історії України завоювала для неї три призи Каннського кінофестивалю. Втім, ведучого тішить не це. Він радий можливості просто в ефірі продемонструвати Валентину Васяновичу й глядачам улюблену короткометражну роботу нідерландського автора - для наочності. Переповівши після показу сюжет - адже в кіножурналістиці це святе - журналіст акцентує: «От бачите - головне у фільмі ідея». Васянович знову ввічливо погоджується, вдивляючись у вічність. (Прізвище цього ведучого ми називати не будемо.  А от з відео розмови пропонуємо ознайомитися тут).

А якось у часи Майдану одному з молодих тоді ще «інтернів» із «Громадського» випало годину спілкуватися з кінорежисером Михайлом Іллєнком. Про що вони тільки не говорили - і про сутички з «Беркутом», і про долю ув'язненої Юлії Тимошенко, яка ключовою фігурою кіногалузі, здається, ніколи не була. Що характерно, молодий журналіст усіляко ніяковів та намагався не згадувати про кіно, а «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», у свою чергу, щиро вдавав, що прийшов до студії поспілкуватися про політику. Аналогічний ефект був би, якби ведучий «Громадського» Роман Скрипін натхненно переводив би розмову з відомим політиком із теми його декларації в дискурс кіно.

Для ситуацій, коли серед рутини ти раптом опиняєшся наодинці з мистецтвом, інструкцій не існує. До них лише можна готуватися щодня - вивчаючи книги й публікації, стежачи за історією кіно і процесами в кіновиробництві. Читати й вірити, що ви справляєте враження адекватного журналіста. Однак і це не гарантує, що ви готові до розмови з генієм... Кіномитці - трохи замкнені в своїх келіях люди, яким, можливо, набагато простіше поговорити з собою, аніж пережити діалог із колегою, а тим паче інтерв'ю. У спілкуванні з ними авторка й сама не раз переживала драматичні моменти, а деколи й викликала прокляття Богів. Тож давайте вчитися на чужих помилках :)

Отож, почнімо з передпокою. Йдучи зустрічати режисера, ви, приміром, ловите себе на думці, що вперше чуєте його прізвище чи ніколи не бачили його фільмів. В жодному разі не зізнавайтеся в цьому, інакше ваше інтерв'ю приречене. (Це не жарт.).

Якщо брехати не вмієте, краще обмежитися дипломатичними формулюваннями: «Ви знаєте, вас так любить мій друг-режисер Вуді Аллен. Наказав, щоб я геть усі ваші стрічки передивився. Почну з понеділка»... Якщо ж збрехали, що фільми дивилися, будьте готові на середині розмови брехати у відповідь на уточнювальні запитання щодо сюжету стрічки й переліку героїв - як і всі люди, режисери завжди в пошуках однодумців, і дуже бояться розчаруватися.

Ваше перше запитання для режисера - ваш персональний пітчинг. Якщо не знаєте, з чого почати, краще дати привід замислитися, як тонко можна тримати паузу. Інтелігентний митець ці зусилля оцінить і почне розмову першим. А решта запитань уже неважливі - що для режисера, що для кінопродюсера - ви лише медіум, через якого він спілкується зі своєю аудиторією. До речі, з огляду на особливості українського кіноринку, достеменно уявити свого глядача кіномитцям дуже важко, тож ваша присутність у цьому абстрактному просторі навіть плюс. І якщо розмова почалася занадто вдало, додайте балансу улюбленим запитанням кінорежисерів: «А про що ваш фільм? І як він, до речі, називається?»

Якщо любите поговорити з розумною людиною про речі творчі, вам точно не обійтися без уміння вдавати, що ви бачили всі фільми режисера, його вчителів та його сучасників. Доки зчитуєте інформацію з «Вікіпедії», відволікти увагу допоможе глобальне запитання на кшталт: «А навіщо він здався взагалі - національний герой у кіно? Чому про нього всі говорять?». І далі від вас вимагається лише періодично відволікатися на питання: «А чому, чому?»

Не бійтеся шокувати, це привілей не лише героїв трилера! Якщо у вас в гостях Олександр Шапіро, не забудьте спитати, скільки і коли саме він збирається заробити на своїх фільмах - похвала за неординарність у кишені. Якщо ж до студії завітав Любомир Кобильчук, уточніть, які фестивальні призи він збирається здобути. Якщо перед вами Володимир Тихий, спитайте, чому після заяви «Україно, Goodbye!» він так і не втік до Голлівуду.

Гість, до речі, теж впливає на рівень освітлення студії. Якщо вам вдалося затягти на ефір «Громадського» кінопродюсера, вважайте, вам сяють новорічні гірлянди. Ще піднімаючись ліфтом, Ігор Савиченко, Денис Іванов чи Володимир Філіппов готові будуть озвучити всі необхідні тези в телеформаті. Спільними чи окремими зусиллями вони розробили медитативну практику, завдяки якій від запитань журналіста залежать мало. Тому, що би ви не спитали, відповідь однаково буде інформативною, змістовною та корисною для кіногалузі (даруйте, якщо не для вас).

До речі, ефір за участю кінопродюсера - непоганий спосіб пройти індивідуальний тренінг із кіножурналістики. Питайте, чи здогадується він, які фільми вас цікавлять. З'ясовуйте, чому цих стрічок немає в кінотеатрах. Уточнюйте, що відбувається з українським кіно і чому ваш співрозмовник і досі в професії. Цікавтеся, чому телесеріали такі тупі. Кожне з цих запитань буде доречним - з тих причин, що законів, за якими рухається українська кіноіндустрія, ніхто ще не винайшов, і на цю годину кожен тут - пророк.

Якщо ж перед мікрофоном актор, а ви не читаєте гламурних журналів, вважайте, ситуація патова. Теоретично, про кіно з актором говорити можна ‒ до таких експериментальних прийомів вдається, наприклад, програма «Аргумент кіно» на «1+1». А але ж говорити вам із годину: до таких навантажень не готові навіть самі актори. Річ у тім, що в українських ЗМІ за теми інтерв'ю з акторами прийнято обирати дієти, чоловіків, шопінг чи зйомки в телепередачах. Хочете бути оригіналом ‒ поцікавтеся, в кого вони вчилися й чого їх навчили. Але не випробовуйте українського актора запитанням, чи не надто він запотребуваний у рідній країні. Або ж підстрахуйте, на такий випадок, засобами анестезії.

Якщо розмова з кіномитцем випадає після безсонної ночі чи посеред передвиборної кампанії, зробіть хід конем - покличте до студії кінокритика. Добрим тоном буде запросити до цього ефіру ще й кінорежисера. Роботи поряд із таким тандемом вам буде небагато - якщо тільки не повертатимете цей дует на грішну землю репліками: «А от я вважаю...», «А мені ваш фільм не сподобався!», «А я з вами незгодний!». Бо такі кінокритики, як, наприклад, Дмитро Десятерик, замість відповіді підуть собі дивитися цікаве кіно.

Якщо інтерв'ю з кіномитцем вам припало на останні хвилини підготовки проекту на кшталт YanukovychLeaks, знайдіть, чим зайняти гостя. Обох врятує актуальна проблема - а зі стану актуальних проблем українська кіногалузь практично не виходить. Приміром, для українських кінематографістів на найближчі 20 років актуальною є тема «Хто стане головою Держкіно?».

Щоби розвинути її, з'ясуйте, яких позицій дотримується ваш співрозмовник. Для цього дипломатично поцікавтеся: «То ви виступаєте за Пилипа Іллєнка/Андрія Дончика/Катерину Копилову?» (До речі, кого саме ви назвете - принципового значення не має). Далі можете спокійно писати текст, проводити летючку чи хоч обійти столи всіх своїх колег у пошуках викрадача улюбленої ручки. Ваша присутність тут уже ні до чого - у студії митець і, повірте, йому є що сказати світові.

P.S. Публікація пропонується до уваги людей, яким притаманна вроджена відсутність почуття гумору. Також автор припускає - якими би темпами не розвивалася наша кіногалузь, без кіножурналістики ніхто про це не дізнається. На митців і продюсерів очікують випробування щодо реформ законодавства, копродукції, євроінтеграції й нових викликів часу щодо фінансування. Можливо, саме ЗМІ мають їм нагадати - в усіх цих процесах і дискусіях вони мають знімати ще й геніальні фільми.