ПРОЕКТИ
12:55
Четвер, 3 Травня 2018

«Поки якість не є ключовою вимогою читача — медіа-курви будуть користуватися попитом»

Які наразі є проблеми в українських ЗМІ зі свободою, а які — з відповідальністю? До Всесвітнього дня свободи преси «Детектор медіа» підготував опитування представників ЗМІ та експертів.
«Поки якість не є ключовою вимогою читача — медіа-курви будуть користуватися попитом»
«Поки якість не є ключовою вимогою читача — медіа-курви будуть користуватися попитом»

Щороку 3 травня відзначається Всесвітній день свободи преси з метою оцінити рівень свободи преси у світі, захистити медіа від зазіхань на їхню незалежність і вшанувати журналістів, які загинули при виконанні професійних обов’язків. Всесвітній день свободи преси було проголошено Генеральною асамблеєю ООН у 1993 році за рекомендацією Генеральної конференції ЮНЕСКО 1991 року. Це, у свою чергу, стало відповіддю на заклик африканських журналістів, які в 1991 році прийняли Віндхукську декларацію плюралізму та незалежності медіа.

Цього дня згадують журналістів, які загинули при виконанні професійних обов’язків. За даними міжнародної організації «Репортери без кордонів», із 1 січня по 1 грудня 2017 року у світі було вбито щонайменше 65 журналістів у зв'язку з професійною діяльністю. У 2017 році на неокупованій території України Інститут масової інформації зафіксував 276 випадків порушень свободи слова.

Враховуючи, що свобода слова завжди передбачає відповідальність, «Детектор медіа» запитав у журналістів, редакторів, медіаекспертів: які наразі існують проблеми в українських ЗМІ зі свободою, а які — з відповідальністю.

На наше запитання відповіли: голова правління ГО «Громадське радіо», голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов; генеральний директор ІА «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко; керівник суспільно-політичної редакції Liga.net Петро Шуклінов; засновник «Громадського ТБ Донбасу» і сайту «Новости Донбасса» Олексій Мацука; членкиня правління «Громадського радіо», редакторка, журналістка Вікторія Єрмолаєва; заступниця директора Інституту світової політики, медіаекспертка газети «День» Наталя Іщенко; секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ; екс-головред видання «Город 5692» (м. Кам'янське), член Комісії з журналістської етики Сергій Гузь; директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко; редакторка проекту «Радіо Донбас. Реалії» («Радіо Свобода») Тетяна Якубович; виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Андрій Куликов, голова правління ГО «Громадське радіо», голова Комісії з журналістської етики:

— Проблема зі свободою в українських ЗМІ полягає в тому, що ми мало усвідомлюємо, що сума індивідуальних свобод творить більшу свободу для більшості. Але сума не постає сама собою; для того, щоби вона утворилася, потрібні рух назустріч одне одному. Досі солідарності в нас обмаль; зокрема й тому ми поступаємося тискам. Друга важлива складова проблем свободи — недостатній зв'язок із аудиторією, яка здатна у скрутну мить підтримати свободу ЗМІ. І тут якраз і проблема відповідальності — перед аудиторією. Доки ми не усвідомимо, для кого ми насамперед працюємо, доти ми не відчуватимемо й не нестимемо справжньої відповідальності.

Олександр Мартиненко, генеральний директор «Інтерфакс-Україна»:

— Проблемою в частині свободи для українських ЗМІ залишається одночасне існування тих, хто критикує владу, й тих, хто є частиною інформаційної війни. За логікою, влада повинна перших оберігати, а другим протидіяти, однак час від часу вона не може їх розділити. З іншого боку, оскільки засоби війни постійно вдосконалюються, зробити це буває важко. Відповідальності особливо потребують ЗМІ, які займаються антикорупційною тематикою. Неякісно проведене розслідування не просто дає можливості уникнути відповідальності крадіям, але й може дискредитувати журналістів, що роблять свою справу професійно, оскільки знижує довіру до розслідувань взагалі. З цим інколи виникають проблеми.

Петро Шуклінов, керівник суспільно-політичної редакції Liga.net:

— Я не вірю у свободу преси як таку. Це неможливо. Я не знаю країн із вільною пресою. Всюди й завжди це боротьба. Постійна боротьба з цензурою, тиском урядовців або злочинним світом. Звісно, з різним рівнем напруги — десь він вищий, десь нижчий. З огляду на це я не бачу жодних особливостей в Україні — ані щодо свободи, ані щодо відповідальності. Хто хоче якісно розвиватися — розвивається, хто хоче джинсувати, продаватися і працювати за темниками — так і робить. Ми в Liga.net не стикалися з утисками свободи в жодній формі з часів влади Януковича, коли нас хотіли закрити, відібравши весь бізнес. Але це не означає, що тепер можна розслабитись і нічого не робити. Все може повторитися. Тому що журналістика — це фронт боротьби за факти й можливість їх трансляції якомога ширшій аудиторії. І завжди будуть ті, кому це може стати не до вподоби. А щодо відповідальності медіа — просто відкрийте останній рейтинг Інституту масової інформації щодо джинси і якості стандартів журналістики. І порівняйте з тим, що читають українці. Хто гірший — того й найбільше читають. І поки якість не є ключовою вимогою читача — медіакурви будуть користуватися попитом, а отже й ринок медіа буде залишатися слабким і корумпованим.

Олексій Мацука, засновник «Громадського ТБ Донбасу» і сайту «Новости Донбасса»:

— Ці два поняття тісно переплітаються. Відповідальність у ЗМІ означає дотримання стандартів, етики, дотримання принципів конфлікт-чутливої журналістики, навмисне зниження мови ворожнечі у своїх матеріалах, передача аудиторії якісного контенту, який виробляється «з полів», а не з умовних кабінетів. Відповідальність — цілком зрозуміла річ, яка продиктована загрозами і для журналістики, і для процесу передачі фактів. А це й нові алгоритми соціальних мереж, і «відповідальність» перед власниками тих чи інших каналів медіа, й «відповідальність» перед ідеологічно заангажованою аудиторією, й багато чого ще.

Іноді здається, що бути відповідальним за свій контент, який треба розповсюджувати серед якомога ширшої аудиторії, означає мати тисячі лайків і шерів. Інший прояв відповідальності — матеріал якісний, порушує важливу соціальну тему (наприклад, положення підлітків ЛГБТ в сучасних українських школах або інші), але може призводити до нової хвилі ненависті. Так само як деякі репортажі з окупації представлені сьогодні як такі, що мають розігнати ненависть до людей, які залишаються у скрутних обставинах; але ж ці матеріали нібито «відповідальні» — вони ж виходять із-під пера інформаційних бійців, блогерів-правдорубів, патріотів.

Це все різні рівні відповідальності, які залежать від суспільства й усвідомлення загальної суспільної відповідальності, яка базується на так званому соціальному капіталі. А як він виглядає в нашому суспільстві? Коли аудиторія дозволяє багато чого тільки заради розваг. Коли аудиторія не готова платити за суспільне мовлення. Тому відокремити одне від іншого неможливо. Свобода й відповідальність завжди йдуть поруч і чим більше одного, тим більше має бути й іншого.

До речі, так само і в суспільстві — чим більше ми витрачаємо свій соціальний капітал (наприклад, на адаптацію колишніх в’язнів, або на прийняття ЛГБТ-спільноти, або ми навмисно робимо дії, спрямовані на примирення сторін конфлікту й самі відмовляємося від неефективного конфлікту, трансформуючи його в ефективний, — таке буває), тим більшим він стає. Тому що ми отримуємо новий досвід, вивчаємо власні помилки, ділимося ними з іншими. Українська медіаспільнота — частина українського суспільства, й тут без трансформацій ніяк.

Вікторія Єрмолаєва, членкиня правління «Громадського радіо», редакторка, журналістка:

— В українських реаліях складно говорити про вільні ЗМІ, бо багато з них належать політикам і олігархам. Часто ми бачимо інформацію, яка під виглядом новини, аналітики або сюжету просто ілюструє чиїсь політичні амбіції та інтереси. Власники медіа часто диктують свої правила, теми і вводять цензуру. Звідси випливає питання відповідальності. В умовах інформаційної війни, коли частина території України окупована, а люди живуть під впливом російських ЗМІ, кожен журналіст і журналістка мають розуміти значення і вплив кожного свого слова. Відповідальність — це виважена інформація, чесні новини, баланс думок, теми, які турбують українців. Наразі ми змушені не тільки подавати правдиву інформацію, але й боротися із фейками. Особливо важливо це робити тим ЗМІ, які працюють біля лінії розмежування; тим медіа, що їх читають і слухають у Криму й на Донбасі, важливо шукати шляхи донесення цієї інформації. Громадяни України мають право на виважену і правдиву інформацію, незважаючи на те, що російська окупаційна влада робить усе, щоб цьому завадити.

Наталя Іщенко, заступниця директора Інституту світової політики, медіаекспертка газети «День»:

— Український інформаційний простір — саме простір, а не суто засоби масової інформації — є дуже вільним. І в хорошому, і в поганому сенсах.

У хорошому — тому що в медіаполі присутні всі точки зору. Немає тем або особистостей, які є забороненими. Звісно, є різниця, де саме можна побачити / почути різні погляди — якийсь по телебаченню, якийсь тільки в соціальних мережах. Але якщо журналіст вирішив висловитися, в нього є можливість це зробити. Відповідно, в допитливої аудиторії є можливість «докопатися» до різних точок зору та знайти прийнятну для себе.

Поганим є те, що вітчизняний інфопростір завалений купою непотребу. Я навіть не кажу про ворожу пропаганду або фейки — я кажу про несортоване інформаційне сміття, які вивалюють на голови глядачів наші ЗМІ.

Де ще в європейській країні ви побачите, як на повному «серйозі» астрологи коментують політичні події, екстрасенси «розкривають злочини», експерти роблять прогнози зі стелі, а журналісти штампують псевдоаналітику, засновану на неправдивих відомостях?

Невибаглива аудиторія сприймає весь цей білий шум за чисту монету, і це страшно.

Можна, звісно, стрясати повітря обуренням щодо відповідальності журналістів. Але я вважаю, що перш за все відповідальні за все це власники медіа, які спонсорують продукування цього мотлоху. Я прекрасно розумію, чому вони це роблять: збитковість вітчизняних ЗМІ змушує їх працювати «дешево та сердито», економлячи на якісних редакторах в інформаційних проектах та вкладаючи кошти в жовті рейтингові програми, причому перетворюючи на останні навіть новини та політичні ток-шоу… Але в результаті наші провідні медіа — найретинговіші телеканали — по суті, працюють над зниженням рівня розвитку населення (не хотілося використовувати брутальне слово «дебілізація»), тому що займаються не інформуванням та освітою, а задурюванням мізків та «оглупуванням». І в цьому винні вже всі ті, хто свідомо створює неякісний контент, і ті, хто навіщось його споживає.

Свобода слова, яка в нас місцями перетворилася на навалу глупства в інфопросторі, є небезпечною для суспільства. Іншою, ніж запровадження цензури та обмеження свободи слова, але теж дуже неприємною проблемою. Завдяки неякісним медіа ми реально можемо перетворитися на суспільство забобонних невігласів — ця перспектива справді є, й це лякає. Втім, на жаль, поки що не видно ознак того, щоб журналістську спільноту або власників ЗМІ це бентежило й вони намагалися би щось змінити…

P. S. Суспільне, по суті, кинуло виклик тренду і вирішило розвивати аудиторію. Ось тільки рівень рейтингу його програм не дає й тут підстав для оптимізму…

Ліна Кущ, перший секретар Національної спілки журналістів України:

— Проблеми зі свободою. Реальна свобода ЗМІ починається з економічної незалежності. Сьогодні українські медіа не є економічно незалежними. Для значної їх частини воля влади чи приватного власника важливіша за потреби читачів, слухачів і глядачів. Це явище має три причини: 1) низька купівельна спроможність громадян, 2) привабливість медіаактивів для лобіювання та захисту інтересів власників, 3) байдужість держави до створення реально незалежних ЗМІ або навіть опір такому створенню.

Щодо останнього, то маємо приклад реформування комунальних ЗМІ, які опинилися під економічним тиском через зростання тарифів «Укрпошти», вартості паперу й поліграфічних послуг. Ми в Національній спілці журналістів України отримуємо численні звернення від колективів місцевих газет, стурбованих таким економічним пресингом, наслідком якого може стати знищення друкованої преси в країні. Причому в багатьох містах і районах зникне єдине місцеве видання.

Ще однією загрозою свободи слова в Україні є безкарність злочинів проти журналістів. Лише за три місяці цього року НСЖУ та партнери за проектом «Індекс фізичної безпеки журналістів» зафіксували 21 випадок фізичної агресії проти колег. За аналогічний період минулого року таких випадків було вісімнадцять. Правопорушення проти журналістів здебільшого залишаються непокараними — від фактів побиття колег на Євромайдані, від убивства Павла Шеремета й до сьогоднішнього часу. Це призводить до залякування журналістів, до самоцензури та зникнення з медіапростору гострих тем.

Проблеми з відповідальністю. Про необхідність дотримуватися законів України, професійних стандартів та професійної етики зрозуміло само собою. Я би звернула увагу на дещо інший момент. Журналіст часто виступає як провідник інформації для людей, які не мають іншого шансу донести свою позицію. Або інформації, яка зазвичай прихована від суспільства. Натомість топ-темами у ЗМІ стають політичні скандали чи новини, не дотичні прямо до життя звичайних людей. Журналісти створюють такий собі віртуальний світ замість відбиття світу реального.

Друга проблема. Через війну на Донбасі та анексію Криму наше суспільство дуже поляризоване. Це накладає свій відбиток і на свободу медіа. Одні журналісти уникають чутливих тем, пов’язаних із війною, другі подають лише офіційну точку зору, треті культивують сформовані стереотипи про «колаборантів» — бо так «подобається» читачам. На моє переконання, відсутність відвертої розмови про те, що відбувається у країні, знеособлення людей, які мешкають на окупованих територіях, оцінювання людей виключно за критерієм «патріотизму», — пряма відповідальність і самих журналістів, і топ-менеджерів медіа, які формують редакційну політику.

Сергій Гузь, журналіст, екс-головред видання «Город 5692» (м. Кам'янське), член Комісії з журналістської етики:

На мій погляд, свобода преси невід'ємна від загального сприйняття свободи. У тому числі й економічних свобод. На жаль, тривала економічна криза робить пресу все більш залежною не від аудиторії, а від тих, хто утримує ЗМІ. Найчастіше це власники, але посилюється вплив і великих рекламодавців (хоча для кожного ЗМІ ця величина різна). Так само під економічним тиском опинилися й журналісти. Мабуть, тому все більше колег намагаються знайти незалежні джерела фінансування власних розслідувань.

На додаток до цього посилюється тиск і навіть фізична агресія на журналістів, які пишуть про корупцію у владі. І тільки завдяки сміливості багатьох колег ми маємо загальне враження про те, що зі свободою слова все гаразд, хоча, на мій погляд, тепер ми перейшли у фазу згортання певної частини цих свобод.

Із відповідальністю ЗМІ все стабільно: головне — точність і переконаність фактів. Особливо важливо робити це, коли навколо тривають різноманітні інформаційні війни. На жаль, у морі фейків часто тоне чесна та професійна журналістська робота. Тому нам треба об'єднувати зусилля не тільки в захисті свобод, а й у захисті професійних стандартів і спільного визнання нашої відповідальності перед суспільством за свою роботу.

Світлана Єременко, директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика:

— В Україні сьогодні, на мій погляд, не бракує свободи слова. Ситуація набагато краща, ніж була за часів Кучми та Януковича. Відсутні темники й цензура. Як такий політичний тиск на ЗМІ, як це було за часів Януковича і Партії регіонів, також відсутній. Існує радше тиск (вплив) власників. Наприклад, в Одесі: «Курьер недели» обслуговує Урбанського; «Трасса Е-95» — Фурсіна; «Думская» — Гончаренка і т. д. Ті медіа Одеси, які декларують себе «незалежними», як-от «Вечерняя Одесса», «Чорноморські новини», зовсім не критикують владу. Ні місцеву, ні центральну. Але це не політичний тиск, це радше самоцензура.

Щодо ставлення до ЗМІ обласних адміністрацій, то тут теж радше не політичний тиск, а нерозуміння владою ролі та функцій ЗМІ. Вони досі вважають, що ЗМІ повинні обслуговувати владу. Наприклад, Харківська обладміністрація практично перетворилася на піар-агенцію, яка продукує позитивні новини про владу, а журналісти це друкують.

Ще один приклад: Львів. Знову ж таки, маємо приклади — тиску (впливу) власників. «Високий замок» зазнає впливу генерального директора пана Курпіля («Батьківщина»); на редакційну політику ZIKу впливає Димінський; сайту «Захід.нет» — Садовий, «Голос» курує Ігор Кривецький, спонсор «Свободи». Кожне медіа обслуговує свого власника, а оскільки власники різнополярні (належать до різних політичних партій), у читача навіть складається враження об'єктивності :)

Тобто політичний тиск перетворився на волю (тиск, вплив) власників медіа, яку виконують журналісти.

Але з’явилося багато справді незалежних медіа, які намагаються бути об’єктивними й подавати збалансовану інформацію: Суспільне телебачення і радіо, «Громадське радіо», в регіонах — сайт «Вчасно», газета «Погляд» (Чернівці) і багато інших.

Тож зі свободою слова все не так погано, як намагаються змалювати деякі «діячі» відверто проросійських поглядів, а також «корисні ідіоти».

Але, на жаль, деякі телеканали, друковані медіа й сайти та деякі ведучі й журналісти розуміють свободу слова як уседозволеність, як можливість поливати брудом владу і просто своїх опонентів, не добираючи слів і висловів, оперуючи відверто брехливими цифрами і фактами. При цьому абсолютно не переймаються тим, що діяльність журналіста, медіа — це в першу чергу відповідальність перед суспільством. Відповідальність за ту інформацію, яку ти повідомляєш. Усвідомлення того, як ця інформація впливатиме на людей!

На жаль, останнім часом журналісти забули (чи й не знали) про журналістську етику. Про етику відповідальності. Про соціальну відповідальність перед суспільством.

Наприклад, психологиня з Чернігова Світлана Ющенко, яка працює з пораненими, родинами загиблих, ветеранами та переселенцями, каже, що має у своїй практиці приклади, коли журналісти однією непродуманою публікацією, одним необережним словом можуть знівелювати всю роботу психолога за півроку, а то й рік.

Ми, експерти Інституту демократії імені Пилипа Орлика, спостерігаємо відсутність відповідальності та порушення стандартів і журналістської етики під час кожного з наших моніторингів. Ось, наприклад, тема переселенців. Є приклади, коли журналісти своїми публікаціями не допомагають адаптації переселенців та вирішенню їхніх проблем, а навпаки: виступають як провокатори.

Ми, медіаексперти, вже не перший рік б'ємо тривогу через перенасиченість сайтів, екранів телевізорів, шпальт газет насиллям. Вдумайтеся: від 20 % до 30 % текстів на регіональних сайтах — це кримінал. Новинні програми телеканалів заповнені різноманітними жахами. Такі новини породжують тривожність, соціальний страх, депресію, зневіру в суспільстві. Цюрихський психіатр Маріо Ґмюр у своїх працях називає це явище «синдром жертв ЗМІ». Чи усвідомлюють журналісти, як впливає така інформація на наших людей у країні, де четвертий рік триває війна?

Все частіше джерелом інформації для журналістів і медіа стають пости з Фейсбуку. Вважаю, це також безвідповідально. Бо автори повідомлень не перевіряють інформацію, можуть написати пост під впливом емоцій і завтра видалити його! Але пізно: завдяки ЗМІ, він уже розлетівся «по всіх усюдах і кутках».

Та особливе обурення викликає відверта антиукраїнська діяльність деяких українських (чи українських?) медіа, яка полягає у транслюванні проросійських меседжів, російської пропаганди, фейків.

Тобто, фактично українські редактори й журналісти таких сайтів як «Таймер» (Одеса), «Донецкие новости», луганський медіаресурс «Ирта-Fax» (Володимир Ландик) та деякі інші сприяють окупантам в інформаційній війні.

«Донецкие новости», що належить Рінату Ахметову, дозволяють собі героїзувати маріонеток Кремля — псевдолідерів окупованих територій. Така «журналістська діяльність», а насправді допомога російській пропагандистській машині, не може не викликати обурення. Чи мають власники, редактори, журналісти відповідати за поширення антиукраїнської інформації, проросійських меседжів і фейків?

Вважаю, що на такі повідомлення мали би реагувати державні інституції, медійні організації, громадськість.

Журналісти мають розуміти, що свобода слова — це перш за все відповідальність!

Тетяна Якубович, редакторка проекту «Радіо Донбас. Реалії», «Радіо Свобода»:

— Я скажу лише про одну грань відповідальності, вона менш видима, але важлива. Просто це те, з чим я стикаюся через специфіку своєї роботи, роботи для і про окуповані території. Це тяга до узагальнень. Обставини, в яких ми всі перебуваємо, сприяють узагальненням — надто важко впоратися з усією інформацією. А узагальнення рятують. Тому нам — і журналістам, і суспільству — простіше говорити не про людей, а про групи. Військові, жителі ОРДЛО, жителі зони бойових дій, волонтери. Важко писати про те, що вибивається зі сформованого образу: «патріот», «ватник», «герой». Лінія розмежування є грандіозним викликом для медіа. Нам дедалі складніше діставати інформацію з окупованих територій, робота там небезпечна для життя і свободи, що доведено ув'язненням нашого колеги Станіслава Васіна та інших блогерів. У результаті окуповані території зникають із національного інформаційного поля. Медіа простіше спиратися на зведення штабу чи розвідки, ніж шукати, як показати реальне життя людей в окупації. І чи можна їх у цьому звинувачувати? І чи кожен редактор сьогодні готовий працювати з автором по той бік лінії фронту, який за цю роботу може потрапити у підвал, і в цьому буде також твоя відповідальність? Це ті питання, на які я для себе щодня шукаю відповідь, про які ми говоримо в редакції. Коли переглядаю коментарі в соцмережах під нашими публікаціями про якусь подію на окупованих територіях (причому не важливо — це буде про гуманітарну катастрофу чи про те, що розклеїли в місті патріотичні листівки), я вже знаю спектр того, що під нею напишуть. Там обов'язково буде, що а) «самі заслужили» б) «а де ви раніше були» і в) моє улюблене «чому ви пишете мовою окупанта», про що — не важливо. Звісно, там є частина ботів, але є й частина реальних людей. Тому одне із завдань медіа нині — нейтралізувати стереотипні уявленнями, яких уже вдосталь сформувалося за чотири роки війни. Це дуже складне завдання. Але варто хоч по крихтах її розбирати.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

— Я би виокремила три основних виклики, пов'язані зі свободою. Перший — це загрози для журналістів, які безпосередньо працюють у полі, та для журналістів-розслідувачів. Обидві категорії найбільше страждають від фізичної агресії, й ми побоюємося, що у зв'язку з наближенням виборів і зростанням напруги в суспільстві фізична агресія буде зростати. Уже з початку 2018 року ІМІ зафіксував загалом 37 випадків нападів на журналістів (перешкоджань та побиттів разом), що вдвічі більше, ніж за аналогічний період минулого року (17 випадків). Поки що складно сказати, з чим пов'язаний такий ривок у кількості нападів, оскільки зростання відбулося рівномірно по всіх категоріях — тому сподіваємося, що цей тренд лишиться ситуативним. Але безпека журналістів, які працюють безпосередньо над зйомками подій, зокрема на акціях протесту, викликає серйозну стурбованість.

Другий виклик — це залежність редакцій від точки зору власників та їхніх політичних уподобань. Захисту від цього тиску станом на тепер практично не існує, оскільки немає потужних профспілок чи бодай журналістських рухів, які би боролися за права журналістів, у тому числі — за трудові та економічні.

Третій виклик — розслідування, особливо по резонансних і відомих кейсах. Дуже потрібно подати сигнал у суспільство, що справи розслідуються й нападників справді карають, і не тільки в Києві — в регіонах також. Для цього потрібні яскраві й потужні розслідування. Окрім того, ми пропонуємо внести зміни до Кримінального кодексу України, щоб захищати не тільки тих, у кого є офіційне посвідчення (а сьогодні посвідчення вже не є ознакою журналістської діяльності), але захищати тих, хто займається збором, обробкою, передачею інформації — тобто журналістською діяльністю.

Щодо відповідальності журналістів — найбільше мене турбують дві речі. Перше — те, що ми почали толерувати фейки й маніпуляції. Ще чотири роки тому фейк в українських ЗМІ означав нерукоподаваність. Пам’ятаю, років десять тому «УП» запустила кампанію проти УНІАНу, коли ті поставили фейкову новину про народного депутата Власенка. Тепер же репостити інформацію без перевірки вважається нормальним, не ставити джерела — це окей, і так само окей змішувати факти і власні думки журналіста в інформаційних повідомленнях. Я не скажу, що це роблять усі, але я бачу ігнорування, толерування цієї проблеми, від неї відмахуються, мовляв, це не основне. Ні, це якраз основне, й це те, що викликає недовіру до медіаспільноти з боку ширших кіл суспільства, які потім атакують журналістів. Це те, що вбиває конкуренцію в ЗМІ. Це те, що убиває професію як таку.

Друге — це ідентифікація професії. Сьогодні вже купа контор в Україні тисячами штампують посвідчення журналістів, його можна купити в інтернеті абсолютно без проблем. Посвідченнями прикриваються політики, бізнесмени і просто тітушки. Тому тепер, як на мене, актуальним є питання, хто такі журналісти. Це тримачі посвідчень чи це все ж професіонали, які несуть етичну відповідальність і мають уявлення про професійні стандарти, про честь професії? Дискусії про це немає, й на фоні наближення виборів, коли посвідчення будуть штампуватися ще активніше, — постає питання про розмиття професії як такої. Не посвідчення робить журналіста журналістом, а саме відповідальність перед аудиторією.

Анастасія Станко, журналістка «Громадського телебачення»:

— Я вважаю, що розвиток інтернету й соціальні мережі породили певну лінивість журналістів, у яких зникла потреба перевіряти інформацію… Якийсь політик чи чиновник написав щось у Facebook на своїй сторінці – ми (журналісти) це даємо як новину і не перевіряємо цієї інформації. Уже, нібито, не треба звертатися і питати, що ж ви мали на увазі конкретно. Тобто відсутній фактчекінг. Дійшло до того, що в нас народилася ціла плеяда «експертів». Їх кличуть на ефіри або в них часто беруть коментарі з усіх питань. От нещодавно бачила, як один блогер коментував поставку «Джавелінів» зі США… Є таке відчуття, особливо на великих інформаційних каналах, що випадкові люди, які не є експертами в тій чи іншій галузі, коментують певні речі і це подається як новини, а насправді є інформаційним шумом. У результаті українське суспільство просто не розуміє, а що ж насправді означають ті чи інші речі. Наприклад, що означає запровадження Операції об’єднаних сил замість Антитерористичної операції…

Тому в контексті відповідальності хотілося б, щоб журналістика повернулася до джерел, до того, що ми знаходимо інформацію та обов’язково перевіряємо, знаходимо першоджерело. Хочеться, щоб ніхто не скасовував правила двох точок зору і, так само, ніхто не скасовував того, що іноді варто потрапити на місце, побачити на власні очі. Якщо тобі кажуть, що йде дощ, то краще вийти на вулицю і перевірити, яка ж погода.

Щодо свободи слова. З одного боку, здається, що вона безмежна, тому що кожен може написати у Facebook, Twitter, Telegram, що він думає про те, що відбувається навколо нього. Мені не здається, що в Україні зараз немає цензури чи, радше, самоцензури. На мою думку, в нас немає свободи слова щодо теми війни на Донбасі (якщо не йдеться про бойові дії, якісь звіти, які ми просто ретранслюємо та не замислюємося, що відбувається насправді). Наприклад, ми не говоримо про загиблих цивільних – не лише з цієї сторони, але і з тієї, хоча ми всі ніби вважаємо їх українськими громадянами. Питання: а чому інформації про це не можна зустріти в українських медіа? Мені здається, що все-таки є теми, про які можна говорити, а про які – ні. І це зовсім нове явище для України, яке почалося з війною. Частково це можна зрозуміти. Але все-таки я наполягаю, що журналістика – це про те, що важливо донести суспільству. І я вважаю, що бракує суспільно важливої інформації, яка б допомогла відновити картину того, що відбувається на Донбасі.

Михайло Ткач, журналіст програми «Схеми» проекту «Радіо Свобода»:

— Свобода слова має передбачати свободу слова, а не лише декларування, а фактично – нехтування і зневагу. Інформаційний простір у рамках боротьби з незалежними ЗМІ спотворений як ніколи. Кількість ресурсів, які наразі в Україні задіяні в боротьбі зі свободою слова, значно переважає над ресурсами, які задіяні в посиленні свободи слова. ЗМІ, які можуть собі дозволити свободу, перебувають під постійним тиском. Є багато прикладів, коли питання тиску на ЗМІ замовчуються, натомість питання відповідальності ЗМІ виходять на перший план з метою додаткового тиску. Але якщо не боротися за свободу слова сьогодні – завтра журналістів будуть кидати за ґрати лише через те, що вони викривали тих, хто дійсно мав би там опинитися. Тому наша редакція займається не лише безпосередньо журналістською діяльністю, але і витрачає багато часу на захист права на професію.

Фото: архів «Детектора медіа», власні архіви спікерів, Facebook, сайт УКУ, фото на заставці: Franz Lüdicke (Flickr) 

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2690
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
Ні, не користуюсь!
Не знаю що таке push-сповіщення
Інше або коментар:


Чи користуєтеся ви зараз
на будь-якому сайті
push-сповіщеннями?

Так, користуюсь!
14.9% (13)
 
Ні, не користуюсь!
54.0% (47)
 
Не знаю що таке push-сповіщення
26.4% (23)
 
Інше або коментар:
4.6% (4)
 
Загалом відповідей: 87
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop