Закон про освіту як тест для ЗМІ

22 Жовтня 2017
2277
22 Жовтня 2017
08:00

Закон про освіту як тест для ЗМІ

2277
Закон про освіту як тест для ЗМІ

Резонансний закон про освіту, прийнятий у вересні, викликав велику кількість медіапублікацій. От тільки переважна більшість із-поміж них мала одну й ту саму рису: вона розглядала цей закон лише під зовнішньополітичним кутом зору. І здебільшого під одним і тим самим кутом зору (видання проросійського характеру до уваги не берімо): мовляв, клята Угорщина, клята Румунія, клята Молдова, напівклята Польща, клята ПАРЄ — й узагалі всі довкола кляті (а особливо — капосний Захід), а Україна — обложена фортеця. З абсолютної більшості публікацій випливав один-єдиний висновок: Україна — свята й непогрішима (бракує тільки слів «скрєпная» та «православная»), й ніхто не має права ані за що її критикувати, а хто критикує — той ворог, і треба його затаврувати.

Ба більше: відбувалася відверта підміна сенсів — бо виходило, що закон про освіту є суто зовнішньополітичним актом, і розглядати його варто саме так і лише так. Існує Україна, існує Угорщина, існують держави й висока політика, але ніби й не існує громадян України, чиєю рідною мовою є та сама угорська — людей, які будуть або довіряти Україні, або підозрювати, що Україна їх силує й прагне асимілювати, змінити їхню етнічну й мовну ідентичність. Принаймні, в абсолютній більшості публікацій місця для людей, а не держав, не було. І хай навіть підозри в намаганні асимілювати є хибними, надуманими, навіяними тощо, хай угорська позиція є щонайменше занадто категоричною, упередженою й перебільшеною — але хто, як не ЗМІ, має або ствердити цих людей у їхніх підозрах, або розвіяти ці підозри? Хто мав би — й хто лише й міг би — це робити, окрім як ЗМІ?

І, до речі, чи не нагадує такий підхід — розглядати будь-що з погляду держави, а не людей — типові підходи пропаганди однієї, на превеликий жаль, дуже сусідньої для України держави?

Бо практично не знайти було в ЗМІ обговорення цього закону по суті, а тим паче обговорення детального. Ніби й не є він таким, що визначатиме шлях розвитку України на десятиліття наперед; ніби не від нього дуже залежить, чи здійснить Україна прорив до сучасності, а чи так і залишиться тупцювати на місці.

Практично не знайти було в ЗМІ й простенького запитання: а чому влада не винесла законопроект на обговорення ще тоді, коли він був тільки проектом? А чому вона не подала його на експертизу до Венеційської комісії до того, як ухвалювати — як уже неодноразово робила з іншими, набагато менш резонансними законопроектами?

Та й, власне, біс із нею — з владою: чи це не пряма функція ЗМІ — самостійно, без відмашки з боку політиків організувати суспільну дискусію довкола законопроекту, який неодмінно мав викликати суперечки? Історія з законом про освіту стала зайвим, і дуже яскравим, індикатором того, ким вважають себе наші ЗМІ — представниками суспільства перед політиками, а чи представниками політиків перед суспільством. Чи пливуть наші ЗМІ у фарватері, прокладеному політиками, а чи самі прокладають той фарватер і змушують політиків прямувати ним. Результати, показані індикатором, виявилися дуже невтішними — принаймні, як для країни, що вважає себе за демократичну.

А обговорювати є що. Не залишає враження: мовне питання (а тим паче в саме такому, яке є, виконанні) чергового разу стало завісою, яка затулила собою все решту. Яка вивела закон про освіту з поля суспільної уваги, зосередивши всю цю увагу на ньому, мовному питанні.

Гаразд, мовне питання — то хай буде воно. Де знайти (або як підготувати протягом стислих термінів) достатню кількість учителів, які, з одного боку, володіли б українською мовою так, щоб нею викладати — а не белькотіти щось незрозуміле навіть для самих себе, а з іншого боку, володіли б угорською мовою, щоб установити контакт із класом, для більшості учнів якого рідною мовою є угорська?

Часто зустрічається констатація: випускники з Закарпатської області погано складають ЗНО. Але, даруйте, тут ми бачимо брутальне підтасовування фактів: кількість шкіл із угорською мовою навчання навряд чи перевищує в області 10%; переважна більшість шкіл Закарпатської області — з українською мовою навчання! То, можливо, річ зовсім не в мові? Зрештою, про «п'яту графу» під час ЗНО не питають, то звідки тоді відомо, що погано складають іспити саме етнічні угорці? І чи не мали би ЗМІ звертати увагу на такі «дрібниці», замість тупо поширювати політико-чиновницькі фейки?

Ще одна поширювана, мов мантра, констатація: випускники шкіл мають знати термінологію українською мовою. Але що є важливішим — щоби випускники знали україномовну, скажімо, фізичну термінологію, а чи щоби вони знали фізику — будь-якою мовою? А коли захочуть вступати до українського вишу — знаючи сам предмет, вивчать термінологію за три дні? Зрештою, якою є мета: полегшити випускникам — етнічним угорцям вступ до вишів Києва, а чи ускладнити їм вступ до вишів Будапешта?

Приклад із біографії вашого покірного слуги: ще 1990-х років я раптом збагнув, що знаю, як українською мовою буде «отрицательные числа» - «від'ємні», але не знаю, як буде «положительные» - «приємні»? Звернувся за консультацією до відомого колеги — україномовного, патріотичного й усебічно ерудованого (знайомого й за публікаціями в «Детекторі медіа»). Він не знав! Але зателефонував синові-школяреві, той сказав: «додатні». Пішло на все це п'ять хвилин. Тепер, коли є всюдисущий інтернет із його пошуковиками, проблема стає ще простішою.

Ба більше: до 8 років я взагалі погано розумів українську мову. Навчався в російськомовній школі, де українську мову та українську літературу викладали лише як предмети. За п'ять років навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка мені не прочитали жодної лекції й не провели жодного семінару українською мовою. Від початку 1990-х років я свідомо почав спілкуватися поза родинним колом та колом старих знайомих лише українською — й, чи знаєте, виходило! Бо, по-перше, рівень викладання української мови як предмету був високим. По-друге, були радіо, телебачення, газети, афіші, вивіски, оголошення в метро. Навіть у переважно російськомовному Києві хай в обмеженому обсязі, але українська мова була постійно присутня.

Не далі, як у четвер, після лекції з програми «Діалоги про майбутнє» видання «Новое время» я звернувся до народного депутата Мустафи Найєма. Він розповів: його рідною мовою є дарі, у школі він вивчав українську лише як предмет, у виші так само. Але ж він добре розмовляє українською!

Ще один приклад. Петро Порошенко закінчував школу в Бендерах, у Молдові й української мови не вивчав навіть як предмету. На факультеті Київського університету, на якому він навчався, українську мову так само не використовували — зовсім. Результат? Так, у його мові трапляються росіянізми, так, подеколи він замислюється над формулюваннями, так, подеколи виглядає, ніби він, перш ніж щось сказати, подумки перекладає на українську те, що обмірковував російською. Але в цілому його українська — мабуть, найкраща з усіх президентів, окрім україномовного з дитинства Леоніда Кравчука.

Тож виглядає, що в матеріалах ЗМІ — знову слідом за виступами політиків — відбувається підміна понять «вивчати українську мову» та «навчатися українською мовою».

Написане вище — це, власне, особисті думки. Але є цілком об'єктивна річ. У викладенні закону про освіту в матеріалах ЗМІ майже завжди наявне слово «кілька»: від 5 класу запроваджують «кілька предметів», що їх викладатимуть українською мовою, ближче до випуску залишиться «кілька предметів», що їх можна буде викладати іншими мовами. Так от: «кілька» - це скільки точно? Подеколи так і хочеться звернутися до учасників нинішніх протестних акцій, щоб вони додали до своїх вимог ще одну, простеньку — заборонити вживати у текстах законів невизначені поняття. Бо конкретний зміст того «кілька» буде встановлювати який-небудь місцевий держиморда — й тут можливі варіанти в усьому діапазоні від тихого саботування й аж до гіперактивності в стилі «змусь дурня Богу молитися». Кому як пощастить. То чи саме для того закони й ухвалюють — щоби кому як пощастило, щоби їхнє виконання перетворювалося на примусову лотерею?

І ще одна річ. Зрозуміло: головною метою закону є покласти край домінуванню російської мови у сфері освіти. А угорська, румунська та інші просто під руку трапилися, мов розмінний матеріал. Але, шановні панове, мовна сфера — це якраз та, де існує інструментарій відокремити котлети від мух. Бо існує поняття «міноритарні мови»: румунська в Україні такою є, а російська — не є. Чи вжито в законі поняття міноритарних мов? Чи фігурує воно в матеріалах ЗМІ стосовно цього закону?

Бо не може не складатися враження: за всі трьохсотрічні кривди, заподіяні Україні Росією, ми намагаємося відігратися на етнічних румунах, угорцях тощо. Точнісінько за Шевченком: «А той собі ще меншого туза». Вкотре вже, вкотре з'являється враження: от уже понад чверть століття ми будуємо міні-СРСР, бо іншого типу держави так і не знаємо?

Натомість у законі наявне поняття «корінні народи». Але перепрошую: про що йдеться — про мову навчання, а чи про «п'яту графу» учнів? Існують мови, які Україна й лише Україна може захистити від повного зникнення — й мала б це робити. Які?

У ХІХ столітті в Україні жила третина всіх євреїв світу — а якщо брати цивілізований світ, то мало не половина. І досі в обох народів чимало спільного. Порівняйте: «Де двоє українців, там троє гетьманів» та «Де двоє євреїв, там три синагоги (тобто три різних тлумачення основ юдаїзму, три різних погляди, три різних світогляди. - Б.Б.)». А хизування своїм історичним «багатостраждальництвом» - за цим показником саме українці та євреї конкурують за абсолютну першість, хоча давно вже могли б домовитися й поділити ту першість на двох. А за радянських часів й українці, й євреї докладали всіх зусиль, щоб записатися в паспорті росіянами, стати російськомовними — але однаково залишалися для росіян «хитрими хохлами» й «хитрими жидами». Нарешті, коли почалося національне відродження, в українському патріотичному середовищі здійнялася потужна хвиля «повернення до витоків», тобто реставрування традиційного сільського способу життя як буцімто «єдино українського», єдино прийнятного; у єврейському середовищі здійнялася така сама хвиля реставрування традиційного містечкового способу життя як буцімто єдино прийнятного, «єдино єврейського».

Мова ідиш, якою розмовляли українські євреї, практично вийшла з ужитку — так само як практично зник хрестоматійний акцент цієї мови, гаркаве Р. Й от СРСР розвалився, й українці, й євреї почали національне відродження. От тільки єврейське національне відродження відбувалося за сприяння й під егідою Ізраїлю — й замість ідишу українські євреї почали вивчати іврит. А ідиш так і залишився зникати.

Інший приклад — румейська та урумська мови, якими розмовляли приазовські греки. (Якщо їхати з Донецька через Мар'їнку на Запоріжжя, ви проїжджатиме два села практично поруч одне з одним — елінський Константинополь та урумські Улакли; так у Приазов'ї скрізь.) У приазовських греків теж відбувалося національне відродження — за сприяння та під егідою Греції. Й вони, приазовські греки, замість відродження своїх мов почали вивчати грецьку. А румейська та урумська вже от-от зовсім зникнуть з мовної мапи світу.

От він, приклад: греки не є корінним народом України, але румейська та урумська мови є корінними мовами, бо більше ніде їх немає. То чи ЗМІ — зокрема, експерти, залучені ними — могли би звернути увагу на понятійну мішанину, наявну в законі? Й узагалі: чи багато ви зустрічали в матеріалах про закон про освіту думок експертів-мовознавців, експертів із міжнародного права?

Нарешті, можливо, головне. Для ілюстрування наведу тему купівлі-продажу землі. От уже понад п'ятнадцять років дискусія так і точиться на рівні: дозволити — не дозволити. Час іде, суспільство розвивається, а дискусія на цю тему де була, там і лишається — й так і не може перейти до конструктиву: як, у який спосіб, як запобігти можливим побічним наслідкам, як на практиці запобігти тому, щоб замість ферм не виникли латифундії.

А тепер запитання: чи в питанні мови все не відбувається точнісінько так само, тільки ще довше? От уже понад чверть століття ми так і товчемо воду у ступі: так чи ні, позитивний максималізм проти негативного максималізму, одні крайнощі проти інших крайнощів. Дискусія про мови от уже понад чверть століття все ніяк не може перейти з абстрактно-теоретичного на практично-конструктивний рівень. Кажете, ця дискусія є безплідною й маніпулятивною? От саме тому й є, що все точиться й точиться на рівні «курка чи яйце». Хоча давно вже мала б точитися довкола питання: як досягти домінування української мови у найбільш ефективний і найменш травматичний для людей, зокрема й для носіїв міноритарних мов, спосіб?

Кажете, політики свідомо маніпулюють мовною проблемою? Свідомо утримують її на загальнотеоретичному рівні? Так, але що ж ЗМІ? А вони дозволяють політикам маніпулювати — й проблемою, й самими собою. Вони підтримують маніпуляції політиків, ідуть у їхньому фарватері. Хоча це саме ЗМІ мали б перевести суспільну дискусію у практичну площину й замість «так» чи «ні» шукати відповіді на запитання «як?». Це саме ЗМІ мали б тицяти носом політиків у практичний вимір проблеми. Це — саме їхня функція. Їхній функціональний обов'язок, коли хочете. Й цю функцію наші ЗМІ не виконували — й не виконують дотепер...

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2277
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду