ПРОЕКТИ
08:00
Неділя, 22 Жовтня 2017

Закон про освіту як тест для ЗМІ

Резонансний закон про освіту, прийнятий у вересні, викликав велику кількість медіапублікацій. От тільки переважна більшість із-поміж них мала одну й ту саму рису: вона розглядала цей закон лише під зовнішньополітичним кутом зору. І здебільшого під одним і тим самим кутом зору (видання проросійського характеру до уваги не берімо): мовляв, клята Угорщина, клята Румунія, клята Молдова, напівклята Польща, клята ПАРЄ — й узагалі всі довкола кляті (а особливо — капосний Захід), а Україна — обложена фортеця. З абсолютної більшості публікацій випливав один-єдиний висновок: Україна — свята й непогрішима (бракує тільки слів «скрєпная» та «православная»), й ніхто не має права ані за що її критикувати, а хто критикує — той ворог, і треба його затаврувати.

Ба більше: відбувалася відверта підміна сенсів — бо виходило, що закон про освіту є суто зовнішньополітичним актом, і розглядати його варто саме так і лише так. Існує Україна, існує Угорщина, існують держави й висока політика, але ніби й не існує громадян України, чиєю рідною мовою є та сама угорська — людей, які будуть або довіряти Україні, або підозрювати, що Україна їх силує й прагне асимілювати, змінити їхню етнічну й мовну ідентичність. Принаймні, в абсолютній більшості публікацій місця для людей, а не держав, не було. І хай навіть підозри в намаганні асимілювати є хибними, надуманими, навіяними тощо, хай угорська позиція є щонайменше занадто категоричною, упередженою й перебільшеною — але хто, як не ЗМІ, має або ствердити цих людей у їхніх підозрах, або розвіяти ці підозри? Хто мав би — й хто лише й міг би — це робити, окрім як ЗМІ?

І, до речі, чи не нагадує такий підхід — розглядати будь-що з погляду держави, а не людей — типові підходи пропаганди однієї, на превеликий жаль, дуже сусідньої для України держави?

Бо практично не знайти було в ЗМІ обговорення цього закону по суті, а тим паче обговорення детального. Ніби й не є він таким, що визначатиме шлях розвитку України на десятиліття наперед; ніби не від нього дуже залежить, чи здійснить Україна прорив до сучасності, а чи так і залишиться тупцювати на місці.

Практично не знайти було в ЗМІ й простенького запитання: а чому влада не винесла законопроект на обговорення ще тоді, коли він був тільки проектом? А чому вона не подала його на експертизу до Венеційської комісії до того, як ухвалювати — як уже неодноразово робила з іншими, набагато менш резонансними законопроектами?

Та й, власне, біс із нею — з владою: чи це не пряма функція ЗМІ — самостійно, без відмашки з боку політиків організувати суспільну дискусію довкола законопроекту, який неодмінно мав викликати суперечки? Історія з законом про освіту стала зайвим, і дуже яскравим, індикатором того, ким вважають себе наші ЗМІ — представниками суспільства перед політиками, а чи представниками політиків перед суспільством. Чи пливуть наші ЗМІ у фарватері, прокладеному політиками, а чи самі прокладають той фарватер і змушують політиків прямувати ним. Результати, показані індикатором, виявилися дуже невтішними — принаймні, як для країни, що вважає себе за демократичну.

А обговорювати є що. Не залишає враження: мовне питання (а тим паче в саме такому, яке є, виконанні) чергового разу стало завісою, яка затулила собою все решту. Яка вивела закон про освіту з поля суспільної уваги, зосередивши всю цю увагу на ньому, мовному питанні.

Гаразд, мовне питання — то хай буде воно. Де знайти (або як підготувати протягом стислих термінів) достатню кількість учителів, які, з одного боку, володіли б українською мовою так, щоб нею викладати — а не белькотіти щось незрозуміле навіть для самих себе, а з іншого боку, володіли б угорською мовою, щоб установити контакт із класом, для більшості учнів якого рідною мовою є угорська?

Часто зустрічається констатація: випускники з Закарпатської області погано складають ЗНО. Але, даруйте, тут ми бачимо брутальне підтасовування фактів: кількість шкіл із угорською мовою навчання навряд чи перевищує в області 10%; переважна більшість шкіл Закарпатської області — з українською мовою навчання! То, можливо, річ зовсім не в мові? Зрештою, про «п'яту графу» під час ЗНО не питають, то звідки тоді відомо, що погано складають іспити саме етнічні угорці? І чи не мали би ЗМІ звертати увагу на такі «дрібниці», замість тупо поширювати політико-чиновницькі фейки?

Ще одна поширювана, мов мантра, констатація: випускники шкіл мають знати термінологію українською мовою. Але що є важливішим — щоби випускники знали україномовну, скажімо, фізичну термінологію, а чи щоби вони знали фізику — будь-якою мовою? А коли захочуть вступати до українського вишу — знаючи сам предмет, вивчать термінологію за три дні? Зрештою, якою є мета: полегшити випускникам — етнічним угорцям вступ до вишів Києва, а чи ускладнити їм вступ до вишів Будапешта?

Приклад із біографії вашого покірного слуги: ще 1990-х років я раптом збагнув, що знаю, як українською мовою буде «отрицательные числа» - «від'ємні», але не знаю, як буде «положительные» - «приємні»? Звернувся за консультацією до відомого колеги — україномовного, патріотичного й усебічно ерудованого (знайомого й за публікаціями в «Детекторі медіа»). Він не знав! Але зателефонував синові-школяреві, той сказав: «додатні». Пішло на все це п'ять хвилин. Тепер, коли є всюдисущий інтернет із його пошуковиками, проблема стає ще простішою.

Ба більше: до 8 років я взагалі погано розумів українську мову. Навчався в російськомовній школі, де українську мову та українську літературу викладали лише як предмети. За п'ять років навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка мені не прочитали жодної лекції й не провели жодного семінару українською мовою. Від початку 1990-х років я свідомо почав спілкуватися поза родинним колом та колом старих знайомих лише українською — й, чи знаєте, виходило! Бо, по-перше, рівень викладання української мови як предмету був високим. По-друге, були радіо, телебачення, газети, афіші, вивіски, оголошення в метро. Навіть у переважно російськомовному Києві хай в обмеженому обсязі, але українська мова була постійно присутня.

Не далі, як у четвер, після лекції з програми «Діалоги про майбутнє» видання «Новое время» я звернувся до народного депутата Мустафи Найєма. Він розповів: його рідною мовою є дарі, у школі він вивчав українську лише як предмет, у виші так само. Але ж він добре розмовляє українською!

Ще один приклад. Петро Порошенко закінчував школу в Бендерах, у Молдові й української мови не вивчав навіть як предмету. На факультеті Київського університету, на якому він навчався, українську мову так само не використовували — зовсім. Результат? Так, у його мові трапляються росіянізми, так, подеколи він замислюється над формулюваннями, так, подеколи виглядає, ніби він, перш ніж щось сказати, подумки перекладає на українську те, що обмірковував російською. Але в цілому його українська — мабуть, найкраща з усіх президентів, окрім україномовного з дитинства Леоніда Кравчука.

Тож виглядає, що в матеріалах ЗМІ — знову слідом за виступами політиків — відбувається підміна понять «вивчати українську мову» та «навчатися українською мовою».

Написане вище — це, власне, особисті думки. Але є цілком об'єктивна річ. У викладенні закону про освіту в матеріалах ЗМІ майже завжди наявне слово «кілька»: від 5 класу запроваджують «кілька предметів», що їх викладатимуть українською мовою, ближче до випуску залишиться «кілька предметів», що їх можна буде викладати іншими мовами. Так от: «кілька» - це скільки точно? Подеколи так і хочеться звернутися до учасників нинішніх протестних акцій, щоб вони додали до своїх вимог ще одну, простеньку — заборонити вживати у текстах законів невизначені поняття. Бо конкретний зміст того «кілька» буде встановлювати який-небудь місцевий держиморда — й тут можливі варіанти в усьому діапазоні від тихого саботування й аж до гіперактивності в стилі «змусь дурня Богу молитися». Кому як пощастить. То чи саме для того закони й ухвалюють — щоби кому як пощастило, щоби їхнє виконання перетворювалося на примусову лотерею?

І ще одна річ. Зрозуміло: головною метою закону є покласти край домінуванню російської мови у сфері освіти. А угорська, румунська та інші просто під руку трапилися, мов розмінний матеріал. Але, шановні панове, мовна сфера — це якраз та, де існує інструментарій відокремити котлети від мух. Бо існує поняття «міноритарні мови»: румунська в Україні такою є, а російська — не є. Чи вжито в законі поняття міноритарних мов? Чи фігурує воно в матеріалах ЗМІ стосовно цього закону?

Бо не може не складатися враження: за всі трьохсотрічні кривди, заподіяні Україні Росією, ми намагаємося відігратися на етнічних румунах, угорцях тощо. Точнісінько за Шевченком: «А той собі ще меншого туза». Вкотре вже, вкотре з'являється враження: от уже понад чверть століття ми будуємо міні-СРСР, бо іншого типу держави так і не знаємо?

Натомість у законі наявне поняття «корінні народи». Але перепрошую: про що йдеться — про мову навчання, а чи про «п'яту графу» учнів? Існують мови, які Україна й лише Україна може захистити від повного зникнення — й мала б це робити. Які?

У ХІХ столітті в Україні жила третина всіх євреїв світу — а якщо брати цивілізований світ, то мало не половина. І досі в обох народів чимало спільного. Порівняйте: «Де двоє українців, там троє гетьманів» та «Де двоє євреїв, там три синагоги (тобто три різних тлумачення основ юдаїзму, три різних погляди, три різних світогляди. - Б.Б.)». А хизування своїм історичним «багатостраждальництвом» - за цим показником саме українці та євреї конкурують за абсолютну першість, хоча давно вже могли б домовитися й поділити ту першість на двох. А за радянських часів й українці, й євреї докладали всіх зусиль, щоб записатися в паспорті росіянами, стати російськомовними — але однаково залишалися для росіян «хитрими хохлами» й «хитрими жидами». Нарешті, коли почалося національне відродження, в українському патріотичному середовищі здійнялася потужна хвиля «повернення до витоків», тобто реставрування традиційного сільського способу життя як буцімто «єдино українського», єдино прийнятного; у єврейському середовищі здійнялася така сама хвиля реставрування традиційного містечкового способу життя як буцімто єдино прийнятного, «єдино єврейського».

Мова ідиш, якою розмовляли українські євреї, практично вийшла з ужитку — так само як практично зник хрестоматійний акцент цієї мови, гаркаве Р. Й от СРСР розвалився, й українці, й євреї почали національне відродження. От тільки єврейське національне відродження відбувалося за сприяння й під егідою Ізраїлю — й замість ідишу українські євреї почали вивчати іврит. А ідиш так і залишився зникати.

Інший приклад — румейська та урумська мови, якими розмовляли приазовські греки. (Якщо їхати з Донецька через Мар'їнку на Запоріжжя, ви проїжджатиме два села практично поруч одне з одним — елінський Константинополь та урумські Улакли; так у Приазов'ї скрізь.) У приазовських греків теж відбувалося національне відродження — за сприяння та під егідою Греції. Й вони, приазовські греки, замість відродження своїх мов почали вивчати грецьку. А румейська та урумська вже от-от зовсім зникнуть з мовної мапи світу.

От він, приклад: греки не є корінним народом України, але румейська та урумська мови є корінними мовами, бо більше ніде їх немає. То чи ЗМІ — зокрема, експерти, залучені ними — могли би звернути увагу на понятійну мішанину, наявну в законі? Й узагалі: чи багато ви зустрічали в матеріалах про закон про освіту думок експертів-мовознавців, експертів із міжнародного права?

Нарешті, можливо, головне. Для ілюстрування наведу тему купівлі-продажу землі. От уже понад п'ятнадцять років дискусія так і точиться на рівні: дозволити — не дозволити. Час іде, суспільство розвивається, а дискусія на цю тему де була, там і лишається — й так і не може перейти до конструктиву: як, у який спосіб, як запобігти можливим побічним наслідкам, як на практиці запобігти тому, щоб замість ферм не виникли латифундії.

А тепер запитання: чи в питанні мови все не відбувається точнісінько так само, тільки ще довше? От уже понад чверть століття ми так і товчемо воду у ступі: так чи ні, позитивний максималізм проти негативного максималізму, одні крайнощі проти інших крайнощів. Дискусія про мови от уже понад чверть століття все ніяк не може перейти з абстрактно-теоретичного на практично-конструктивний рівень. Кажете, ця дискусія є безплідною й маніпулятивною? От саме тому й є, що все точиться й точиться на рівні «курка чи яйце». Хоча давно вже мала б точитися довкола питання: як досягти домінування української мови у найбільш ефективний і найменш травматичний для людей, зокрема й для носіїв міноритарних мов, спосіб?

Кажете, політики свідомо маніпулюють мовною проблемою? Свідомо утримують її на загальнотеоретичному рівні? Так, але що ж ЗМІ? А вони дозволяють політикам маніпулювати — й проблемою, й самими собою. Вони підтримують маніпуляції політиків, ідуть у їхньому фарватері. Хоча це саме ЗМІ мали б перевести суспільну дискусію у практичну площину й замість «так» чи «ні» шукати відповіді на запитання «як?». Це саме ЗМІ мали б тицяти носом політиків у практичний вимір проблеми. Це — саме їхня функція. Їхній функціональний обов'язок, коли хочете. Й цю функцію наші ЗМІ не виконували — й не виконують дотепер...

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
907
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop