Наразі ми перебуваємо у стані неоголошеної війни. В умовах, коли країну намагаються розділити та коли агресор використовує всі можливі важелі інформаційного, емоційного, фінансового та військового тиску - пропаганду на телеекранах цінностей та вихваляння сили російського спецназу, збройних сил РФ та інших спецпідрозділів уже не можна виправдати жодними економічними аргументами та смаками глядачів. На нашу думку така програмна політика має всі ознаки державної зради, - таку жорстку заяву наприкінці минулого тижня зробив Олександр Ткаченко, генеральний директор групи компаній «1+1 медіа». «Плюси» звернулися до Комітету з питань свободи слова та інформації, Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та Генпрокурора України з вимогою терміново дати оцінку фактам показу та популяризації фільмів та серіалів, що вихваляють міць збройних сил Російської Федерації на українських телеканалах.

Приціл на ринок держави, котра поводиться по відношенню до України як агресор та окупант

Ще наприкінці квітня Державний комітет телебачення та радіомовлення опублікував список із 19 фільмів про Другу світову війну, рекомендований українським телекомпаніям для показу. Перелік склали фахівці Українського інституту національної пам'яті, який нещодавно очолив відомий історик Володимир В'ятрович. Показово, що українцям пропонуються переважно американські та європейські фільми, серед яких - «Піаніст» Романа Поланські, «Операція «Валькірія» Брайана Сінгера, «Тонка червона лінія» Терренса Маліка. Із сучасних російських фільмів не рекомендовано нічого. Згадується у переліку актуальна українська стрічка «Хайтарма» Ахтема Сеїталбаєва - але там не стільки про війну як таку, скільки про трагедію депортації кримських татар.

З української радянської класики пропонується стрічка 1973 року випуску «В бій ідуть одні «старики»» Леоніда Бикова. Російську радянську класику одноосібно репрезентує «Перевірка на дорогах» Олексія Германа - фільм, створений 1971 року та заборонений для показу в СРСР аж до часів так званої «перебудови». Пояснюючи концепцію відбору, історик Володимир В'ятрович наголошує: потрібно сформувати український підхід до відзначення Дня Перемоги. Та зосередитися на стрічках, котрі показують Другу світову війну передусім як трагедію, котра зачепила всі без винятку народи.

Дивно, що в переліку не згадують інші гідні зразки радянської класики: «Сходження» Лариси Шепітько та «Йди і дивись» Елема Клімова. За значимістю та відповідністю історичній правді ці стрічки не поступаються тій же «Перевірці на дорогах», а то й навіть підвищують градус трагедійності. Проте фільми, котрі українцям рекомендують, так само як інші достойні роботи, які з різних причин до переліку не потрапили, може об'єднати одна обставина: якщо їх і покажуть вітчизняні телеканали з нагоди Дня Перемоги, навряд чи це буде у зручний для масового глядача час. Бо прайм традиційно пропонує серіали.

І тут починається та проблема, з якою сучасні українці стикаються вже більше десяти років. Вітчизняні телеканали кращий екранний час переважно віддають саме російським військово-пригодницьким серіалам. Або - телевізійному кіно українського виробництва, котре виконано цілком у дусі замовника: російських телевізійних каналів. Телебачення - комерційна структура. Що означає: на ринок треба пропонувати такий продукт, який котирується. Оскільки українського телевізійного ринку як такого не існує досі, всі серіали формату «про війну» знімають із прицілом на ринок держави, котра в даний момент поводиться по відношенню до України як агресор та окупант. Утім значна підтримка російського мілітаризму, особливо на південному сході України, не в останню чергу зумовлена впливом російського телекіно «про війну і перемогу».

Радянські диверсанти починають і перемагають

«Військова розвідка», «Смерть шпигунам!», «Гетери майора Соколова», «Розвідниці», «Винищувачі», «Диверсант», «Снайпери» - ось типові назви багатосерійних телевізійних фільмів, котрі показують в українському ефірі не лише упродовж так званого «переможного» тижня. Російське «мило» з воєнними сюжетами є в сітці мовлення українських каналів НТН, IСTV, «Інтер» та «Україна» навіть тоді, коли «війни» нема, натомість є «мир». Російські військові серіали крутять в українському ефірі вранці, вдень та ввечері незалежно від календарних днів. Зазвичай вони концентруються в діапазоні від 8-9 травня (День Перемоги) до 22 червня (дата початку німецького вторгнення на територію СРСР). Під ці дати підганяються в основному прем'єри. Другий, третій на інший «...надцятий» показ телесаг про те, як радянські солдати й офіцери перемагають фашистів на землі, в небесах і на морі, відбуваються незалежно від того, яка пора року за вікном і яка дата на календарі. Тобто російський солдат-переможець присутній на екранах України, без перебільшення, 365 днів на рік. Часом складається враження: варто ввімкнути телевізор ненавмисне, взяти пульт, пробігтися по каналах - і десь неодмінно вигулькне радянський воїн-визволитель.

Згадані та неназвані серіали й фільми про минулу війну - справді різної якості. Серед них трапляються навіть досить цікаві. Проте ідея, точніше ідеологія, в усіх стрічках - одна. Вона цілком збігається з тезою президента Російської Федерації Володимира Путіна про те, що Росія виграла б ту війну, навіть якби Україна не входила на той час до складу Радянського Союзу. Навіть досить якісні серіали українського виробництва «Смерть шпигунам!» (StarMedia) та «Балада про бомбера» (FilmUA) показують безсумнівними героями етнічних росіян. Натомість зрадниками - етнічних українців. Переважно вони служать у допоміжній поліції («поліцаї»), є ще серед них, тобто серед наших дідів, «агенти абвера» та «бандерівці».

Здебільшого участь українців у тій війні у російських серіалах узагалі обходять стороною. Зосередившись на тому, що фашистів системно перемагали навіть не регулярні частини Червоної армії, а спецпідрозділи НКВС або ГРУ. Наша країна навіть як територія, на якій розгортається сюжет, практично ніде не згадується. Навіть у міні-серіалі «Полювання на Вервольфа», знятого 2009 року українською студією «Пронто-фільм». За сценарієм дії відбуваються у Вінниці та довкола неї, але ніде жодним словом не згадується: це - Україна. Як тут не апелювати до «В бій ідуть лише «старики», де вже з перших епізодів герой Леоніда Бикова наголошує: цього разу льотчики-винищувачі билися в українському небі. Отже, радянська ідеологія дозволяла називати Україну Україною. Тоді як нова російська, котра нібито йде в радянському фарватері, - воліє не згадувати.

Замовчування і перекручування заради маніпуляцій свідомістю

Відома історія про невігластво щодо дат і подій Другої світової війни проросійськи орієнтованого українського депутата Олега Царьова - на жаль, не ексклюзив. Нехай би лише один з клоунів-політиків, який показує загалу міні-вистави, зрежисовані впливовішими ляльководами, не знав, коли почалася Друга світова, називаючи при цьому 22 червня 1941 року. Саме цю дату, а не 1 вересня 1939 року, коли гітлерівська Німеччина розпочала окупацію Польщі, без перебільшення, називають сотні тисяч наших сучасників-співвітчизників, незважаючи на те, що українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни у 1939-му, у період конфлікту 1939-1941 років СРСР був союзником Третього рейху. Одна з причин лжеісторичної впевненості - те, що і старе радянське, і нове російське кіно «про війну» обмежується показом періоду від червня 1941 по травень 1945 року. Бо мало кого як у СРСР, так і в нинішній Росії хвилює те, що Друга світова війна стала великою трагедією ХХ століття для всієї Європи, Японії, США.

Насправді фашизм був переможений спільними військовими діями СРСР, країн Європи і Сполучних Штатів Америки. Але виробники російських патріотично-ідеологічних телевізійних фільмів зовсім не надають значення історичному фактажу. Для героїв російських телеісторій та війна - це локальний конфлікт між фашистами і комуністами. Переможець завжди - член Комуністичної партії, який не звертає уваги на те, що відбувається у світі. Розвідники, шпигуни, диверсанти виграють двобій із фашистами, що робить легітимними георгіївські стрічки, котрі сьогодні в Україні є ідеологічною противагою жовто-блакитним державним кольорам. Здається, ще трохи - і на телеекрані офіцери НКВС, ГРУ та СМЕРШу почнуть оздоблювати свою форму жовто-чорними смужками.

Те, що пропонують російські героїко-пригодницькі військові серіали або зроблені в Україні фільми, орієнтовані на російську та русофільську аудиторію, закладає в підсвідомість глядача одне доволі просте твердження: «Російський солдат чи офіцер - не окупант, а переможець. Він звільняє світ від «коричневої чуми». Щоправда, у коричневий нацистський колір російський воїн-визволитель може пофарбувати кого завгодно. І перемагає він лише тому, що абсолютно переконаний у власній правоті, діє швидко, радикально, не рефлексує. Саме завдяки такій понад 20-річній завуальованій пропаганді сьогодні значна частина українців готова радо вітати російського вояка, не аналізуючи, що за нібито визволенням насправді стоїть диктатура очільника «всія Русі».

У кінці тунелю має бути український телепродукт

Слід нагадати, що лінійка військово-патріотичного кіно в українському телевізійному ефірі не обмежується висвітленням Другої світової війни, яка у російських фільмах звужується до рамок Великої Вітчизняної. Є ще «Братани» та «Морські дияволи». Перший серіал - про славну російську десантуру, котра здатна навести лад і в мирний час. Другий - про спецпідрозділ російських же бойових плавців, здатних на дозвіллі працювати ще й детективами, викриваючи численні випадки державних зрад, запобігати терористичним актам.

На перший погляд, нема ніякої крамоли в тому, що працівники елітних військових спецпідрозділів наводять порядок у своїй країні. Проте «Братанами», «Морськими дияволами» і рештою подібних серіалів, одночасно з тими, в яких показують радянських воїнів-визволителів, також демонструється спадкоємність поколінь. Герої «Розвідників» чи «Диверсанта» можуть бути дідами «братанів», «морських дияволів» та інших подібних бійців. І якщо їхні предки успішно нищили фашистську заразу, то зараз, коли тероризм піднімає голову, діяти рішуче й боротися за справедливість російським десантникам сам Бог велів, - таке переконання закладається у свідомість телеглядачів. А хто саме є терористами, визначають кремлівські ідеологи.

Для багатьох наших співгромадян, яких роками через екрани телевізорів обробляли ідеологічно правильними серіалами (за російськими мірками), «зелені чоловічки» на вулицях їхніх міст та селищ - союзники й рятівники. Люди, котрі стають живими щитами між сепаратистами та українськими військовими, захищаючи саме сепаратистів, - здебільшого постійні глядачі російських військово-патріотичних багатосерійних телевізійних фільмів. Вони чекають від російського або, як варіант, проросійського воїна в камуфляжі таких самих дій по визволенню «народу», як це є в телевізорі.

Крок у напрямi десакралізації російських агресорів нещодавно зробила група каналів «1+1». (Хоча у вівторок-середу «1+1» показував у вечірньому праймі російський серіал «Попіл», одним із головних героїв якого є капітан Червоної армії, події фільму охоплюють 1938-1948 роки). Проте альтернативи російським серіалам українське ТБ поки що не особливо й шукало. Безперечно, треба створювати власний телепродукт, у якому події Другої світової війни подаватимуться з українських позицій. Бо представлення Другої світової війни винятково як Великої Вітчизняної, прославляння сучасних російських спецпідрозділів, силовиків і поліцейських використовується для відновлення та посилення ідеологічного впливу путінської Росії. Як засвідчили останні події в Криму та на сході України, такий ідеологічний вплив стає основою для проросійських і антидержавних настроїв.

Андрій Кокотюха, «Україна молода»

Фото - http://umoloda.kiev.ua