Також повстанці, які називають себе підрозділом Вільної сирійської армії, наполягають, що понад тиждень українська сторона не виходила з ними на зв'язок. Свою вимогу зв'язатися з чиновниками ті оголосили в понеділок.

Вдалося з'ясувати більше про підрозділ, що захопив Кочнєву. Причин сумніватися у тому, що її утримають саме ці люди мало. Протягом двох місяців ніхто інший на зв'язок не виходив. Під час Skype-розмови командир загону Абу Джандаль зв'язався із співробітником ООН, котрий працював під керівництвом спеціального посланника генсека ООН та Ліги Арабських держав у Сирії Лахдара Брахімі. Той підтвердив, що понад місяць тому розшукав Абу Джандаля й передав контакти українській стороні. Також отримав від сирійців відеозвернення Кочнєвої ще до того, як воно було розповсюджено в Інтернеті. Відтоді окрім телефонного дзвінка матері Анхар зв'язку із жінкою не було.

Як і повідомлялося раніше підрозділ розсташовано близько міста Хомс. У відеопосланнях до «українського, російського та іранського народів» вони говорять від імені досі невідомого «Революційного націоналістичного фронту». Представники сирійської опозиційної коаліції, яку визнали США, Британія, Франція, Туреччина та держави Перської затоки, з одного боку не підтверджують, що знають підрозділ, який тримає у заручниках Кочнєву. З іншого, як зазначають джерела, вони не заявлять про це формально, бо не хочуть визнавати, що не котролюють територію. За останні місяці конфлікту, що розпочався у березні 2011-го й переріс в громадянську війну, до Сирії прибуло чимало бойовиків з Афганістану, Лівії, Перської затоки, на яких ополченці з Вільної сирійської армії не мають впливу.

Кількість викрадень людей у Сирії зросла протягом останніх місяців. Спершу у заручники брали іранців. Нині серед полонених є й американці, ліванці, угорці, італійці і росіяни. Деяких тримають у полоні до восьми місяців.

Існує чимало версій, які саме угруповання займаються викраденням людей. До боротьби приєдналися і джихадисти, і просто найманці, які заробляють на війні. Говорять навіть про загони президента Ассада, які таким чином дискредитують революціонерів. Як пояснюють арабські джерела, вести перемовини можна із кожною із цих груп, на кожну є свої важелі впливу. У представників Вільної сирійської армії зазвичай політичні вимоги. З украй релігійними джихадистами можна говорити про «честь» і «благородство». Найважче спілкуватися із тими, хто просто хоче грошей. Все ж перемовини можна звести до реальних сум. Дехто із викрадачів називає ці кошти компенсацією за втрати, інші купують на них зброю.

Різні держави мають різну практику перемовин. Чи планує українська сторона операцію з визволення? - питають іноземні журналісти. Деякі країни, як от Австрія чи Франція, зазвичай платять викуп через третю сторону, хоча кошти насправді державні. Країни, які не мають компетентних перемовників, наймають приватних агентів. Чимало колишніх агентів ФБР допомагають урядам за окрему плату. У США викрадення американця переходить у публічну площину, а про результати звітує президент. В окремих випадках уряди йдуть на такі кроки після активної громадської кампанії і публічного тиску, як це було, наприклад, із захопленням в Іраку італійської журналістки Джуліани Сірени. Хай навіть та писала для непопулярної комуністичної газети Il Manifesto. Інколи до переговорного процесу залучають впливових громадських діячів.

Як у таких випадках діє Україна зрозуміти складно, тому що, на щастя, подібних ситуацій у нас небагато. Це не означає, що ми не повинні бути до них готовими.

Коли я попросила про коментар у командира загону, за підписом якого розповсюджувалися погрози на адресу Анхар та й України, справа вже була не у самій заручниці. Бойовики закликали «атакувати російські, українські й іранські інтереси в Сирії і не випускати живими з території дипломатів цих країн». В українських медіа тиражувалося повідомлення про «сирійців, які погрожують українцям». Власне я вже писала про те, як ситуація із полоненою українською громадянкою вже на той час зробила заручницею усю країну.

Але в публічній площині усі розмови зводилися до того, чи вважати Кочнєву українкою, якщо та довго жила в Москві, чи була вона російською шпигункою, адже працювала з російськими телеканалами, і, як сама зізналася у відеозверненні (яке могло бути записане під тиском) «була перекладачем між російськими і сирійськими військовими.»

Сам Абу Джандаль під час розмов не звинувачує Кочнєву у шпигунстві. У провину їй ставлять те, що вона знала сирійських військових. «Злочинним», на думку бойовиків, є сам факт спілкування з представником Ассада і критика революції. Анхар називають «російсько-українським клієнтом», але уточнюють, що «їй пощастило бути українкою.»

Читаючи медіа й соцмережі найбільше мене налякали коментарі: «мені байдуже», «та яка вона українка», «хіба вона журналістка», «байдуже до тої гебістки», «до чого тут Україна», і навіть зауваження на кшталт «сама винна, що підтримувала Ассада» чи «Україні не варто втручатися». Дарма, що країна вже втягнута у цю історію. Мене щиро дивує, як можна вголос заявляти: «мені байдуже, якщо стратять людину».

На відміну від «байдужих», говорити так собі не дозволили ані сирійці, що живуть в Україні і не підтримують Ассада, ані українські араби, які підтримували революції: «Ким би вона не виявилася, головне витягти дівчину. Потім будемо з'ясовувати.» Жоден із арабських перекладачів не взяв грошей за переклад, бо «головне людині допомогти.»

Подібних коментарів не дозволяють собі й українські дипломати: «Чи був у неї російський паспорт, то вже інша справа. Формально - вона громадянка України, тому треба займатися цим питанням.»

Коли півроку тому я вперше прочитала блог Анхар Кочнєвої, то жахнулася від стилю написання, від сліпої підтримки Ассада, заперечень про катування дітей, які були доведеними, і безапеляційної критики людей, які протистояли режиму. Але так думає чимало пострадянських людей, що живуть на Близькому сході. Людей, для яких ще досі триває Холодна війна, будь-яка влада хороша, адже вона «гарант стабільності», а революції - проплачені Заходом. Та хіба за погляди вбивають?

У ніч, коли захопили Кочнєву, колега, з яким Анхар також працювала як перекладач, попросив дізнатися, чи можуть щось сказати про її долю сирійські активісти і повстанці, з якими я спілкувалася напередодні.

Писати їм про людину, яка підтримувала ворожий для них режим, було непросто. Як запитувати про «одну українку» тим, хто скаржиться, що «світові байдуже, що у Сирії загинуло 37 тисяч»? Довелося говорити наступне: «Я розумію, що ми, українські журналісти, майже не згадуємо про тисячі сирійців, що гинуть щодня, але про них турбуєтеся хоча б ви та ще якісь іноземні журналісти. Від цієї жінки вже відхрестилися росіяни, тому окрім нас зайнятися цим немає кому.» Жоден із сирійців не відмовив у допомозі, як і не відмовляли арабські приятелі, серед яких чимало опонентів Ассада.

Цього тижня вийшов найголовніший документальний фільм зроблений на українському телебаченні протягом останніх років «Сусіди дяді Сірьожі». Стрічка журналіста ТСН Стаса Ясинського та режисера Івана Сауткіна розповідає про те, як більше десятка безвинно засуджених повністю відсиділи покарання за злочин маніяка у місті Пологи. Можна сказати, що це фільм про безчинства міліції і те, як правоохоронні органи силою вибивали покарання з підозрюваних, аби швидше закрити справу. Сам Стас в інтерв'ю сказав дещо інакше: «Фільм про те, що в нас «моя хата скраю» - найголовніше правило. В міліцію забирають сусідів, які ні в чому не винні, всі знають про їхню безвинність, але на їхній захист ніхто не каже й слова - кожен боїться втратити шматок власного комфорту. По факту маємо суспільство беззахисних».

Про хлопців, яки звинуватили у вбивставах замість пологівського маніяка, казали різне «чи п'яничка, чи маму б'є.» А врешті безневинні люди сиділи за гратами по 7 років.

Ким би не виявилася Анхар Кочнєва, якими б не були її погляди, але є шанс, що людині не пощастило. Якщо її стратять, то чимало українців думатимуть, що «божевільні араби вбивають людей», а сирійці, можливо, що Україна справді погрожує Сирії

У своєму інтерв'ю Стас Ясинський також зазначив: «Генпрокуратура після наших наполегливих прохань поновила розслідування. Справою займалася інша слідча група. Це висококласні спеціалісти, і вони за кілька місяців зробили майже неможливе.»

Я дуже хочу вірити, що десь і в цій сфері є висококласні спеціалісти. Хотілося вірити, що щодо визволення Анхар «робиться все можливе», як і йдеться у офіційних заявах. Мені особисто здається, що в будь-якій ситуації завжди можна робити більше. Особливо, коли до оголошеної страти залишається 4 доби.