ПРОЕКТИ
11:30
Понеділок, 24 Квітня 2017

Дно, або Маріанський жолоб «розслідувальної журналістики». Моніторинг журналістських телерозслідувань, 10–16 квітня 2017 року

«Детектор медіа» публікує чотирнадцятий текст проекту моніторингу журналістських розслідувань, який триватиме рік.
Дно, або Маріанський жолоб «розслідувальної журналістики». Моніторинг журналістських телерозслідувань, 10–16 квітня 2017 року
Дно, або Маріанський жолоб «розслідувальної журналістики». Моніторинг журналістських телерозслідувань, 10–16 квітня 2017 року

Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Моніторинг «Детектора медіа» охоплює шість проектів, зокрема «Гроші» («1+1»), «Народна прокуратура» («112»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Слідство.Інфо» («Громадське ТБ», «UА: Перший», «24»), «Стоп корупції» (5 канал), «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший»). Він складається з аналізу якісних показників у формі таблиці й суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Будьмо відверті. Стандарти, критерії, професійні оцінки й експертні думки, які ми використовуємо в процесі свого аналізу, — це все правильно і прекрасно, але є ще й суто природна реакція на зовнішні подразники. Наприклад, блювотний рефлекс. Під час перегляду деяких так званих розслідувальних телепроектів, які отруювали ефір і мізки глядачів минулого тижня, два пальці були просто не потрібні. Організм сам волав про очищення, а емоції, як в анекдоті про Штірліца, так і рвалися назовні. Лікарі й просто обізнані люди кажуть: у таких випадках наше тіло підказує нам, що щось не так. І якщо вчасно не вжити заходів, усе може закінчитися трагедією. Минулого тижня окремі «розслідувачі» не просто намацали професійне дно, а й успішно його пробили. Мабуть, наслідували приклад учених, які знаходять в океанських глибинах досі небачених і дедалі більш чудернацьких істот. І, визнайте, ці істоти щоразу огидніші. Нічим не кращі за ці так звані розслідування. Ми завжди утримувалися від рейтингування, але цього разу треба грюкнути кулаком по столу й назвати речі своїми іменами. Народ, ви дістали! У вас совість узагалі є? Уявлення про професійні стандарти? Думки про соціальну роль журналістики? Зрештою, невже вам не буває соромно за те, що ви робите? Хоча про що ми, наївні. На дні, як у Задзеркаллі, інші правила.

Дата моніторингу: 10–16 квітня 2017 року

Клікніть для збільшення

«Стоп корупції», випуск № 82 від 10 квітня 2017 року

На перше місце нашого антирейтингу, причому з величезним відривом від більшості конкурентів, ми ставимо випуск «Стоп корупції» на 5-му каналі. Він складався з одного сюжету з назвою, що інтригує:  «Володимир Мунтян: янгол чи демон?». Скажемо відверто: такого відвертого, ем... (ваш варіант)... ми ще не бачили.

Хто не знає, Володимир Мунтян — це голова й головний проповідник так званого духовного центру «Відродження». Його прихильники часто роздають у метро запрошення відвідати заходи пастора. Автобуси з написом «Відродження» активно курсують Києвом. Послідовники Мунтяна називають свого лідера новим апостолом, а недоброзичливці — сектантом і шахраєм. «Стопкор» пропонує нам власну відповідь: Мунтян — святий і цілитель. Якби не купа обов'язків і хворих, які чекають на його благодать, одразу злетів би з нашої грішної землі просто на небо. Тільки крилець немає. Чи є?

Сюжет має всі ознаки джинсового й жодного стосунку до жанру розслідувань. Це наочний приклад того, як не треба робити. На жаль, не єдиний цього тижня. Але в цьому сюжеті не так буквально все. Тут не пахне навіть спробою розібратися в проблемі. Та й проблеми як такої немає, то все наклепи на нашого проповідника-супергероя, втовкмачують нам.

Уже на початку матеріалу глядачів ошелешують, м'яко кажучи, сумнівною тезою: виявляється, в наш час «прогресивні» політики дедалі частіше обирають не традиційні церкви, а пасторів. Статистики не дають, але як приклад «прогресивного» політика наводять колишнього мера української столиці, а нині грузинського джигіта Леоніда Черновецького, який ніколи не приховував своєї небайдужості до сумнозвісного проповідника Сандея Аделаджі та його псевдорелігійного «Посольства Божого».

А от Володимир Мунтян, кажуть нам, не Аделаджа. Він — протестант, до якого ставляться з підозрою, бо це нетрадиційна для України церква, хоч насправді вона нічим не відрізняється від своїх давніших колег. Качає гроші з парафіян незгірш за православних батюшок, пояснюють нам. А що такого? Їм же ж можна!

Автори цього «розкішного» розслідування, які обіцяють відкрити нам правду про Мунтяна та його церкву, — Наталія Мальцева і Роман Бочкала. Першу ми бачимо впродовж усього сюжету, другого заявляють як того, хто постійно супроводжує проповідника, намагаючись спіймати його на «гарячому», й бере в нього генеральне інтерв'ю. Знаєте, яке найгостріше питання ставить Роман Бочкала? Він намагається загнати Мунтяна в кут, хитро поцікавившись, коли ж той при своїй зайнятості пише свої численні книжки! Бо він, Бочкала, теж хоче написати книжку, але не встигає. Бах! Ми тамуємо подих, але пастор спокійно пояснює: він надиктовує свої думки на диктофон, і так народжуються шедеври. Присоромлений журналіст відступає, щоб більше не з'явиться в кадрі впродовж усього сюжету. Може, це й добре.

Ну а далі йдуть дива. Ні, не релігійні, журналістські. Коментарі про Мунтяна дають такі «експерти» та свідки, як «християнський музикант» Віталій Криворучко і «колишній пастор» Сергій Медяник (при цьому скромно замовчується, що це учасник проекту «Стоп корупції», який любить писати матюкливі, образливі й безграмотні пости у Фейсбуку), та Іван Корж, композитор у стилі шансон, який присвятив Мунтяну... ну, назвімо це піснею.

Дива тривають. Мунтян розповідає про помилки минулого (сидів за шахрайство, подробиці не розголошуються), стосунки з дружиною, свою філософію життя. Це ж розслідування, нагадуємо ми собі, далі буде викриття. І ось воно! Виявляється, проповіді Мунтяна зцілюють від раку. Це підтверджують — ні, не медики, а дві жіночки, які нібито раніше хворіли на онкологію, а тепер одужали.

Далі когнітивний дисонанс. Мунтян у дитячому онкоцентрі. Але замість зцілювати хворих, ВІН уже допомагає їм грошима. Два мільйони доларів дав, каже ВІН. Обличчя хворих на рак неповнолітніх показують без питань. А ВІН чомусь розповідає про літніх людей. Я їх люблю, каже ВІН, бо це наші мами. Мабуть, не встигли заїхати до мам у будинок для старих, якому ВІН, мабуть, теж допомагає, тому знімали пакетом у дітей.

Ну а ще ВІН допомагає воїнам АТО. Звісно, хто ж їм тепер не допомагає. Ну й ВІН у тренді.

Звинувачення в шахрайстві? Не чули. Звідки гроші? Не дізналися. Демонстрація божественних дарів? Не бачили. Та й навіщо ці запитання? У сюжеті пояснюють, що пастор і має бути заможний, а в усіх багатих країнах кількісно переважають протестантські віряни. Хоча насправді в найбагатших країнах кількісно переважають невіруючі. Виняток із правила один — США. Нам же втюхують відверту дурню й маніпуляцію.

Жирні мінуси за все, круглі нулі майже за все й окремий привіт Роману Бочкалі. Заслужив. Бо на таке дно без акваланга свою репутацію не кожен наважиться опустити. І тим більше не кожен підніме її назад.

Висновок: залишається тільки вірити, що «Стопкор» колись зцілять. Може, Мунтян допоможе? Бо хвороба зайшла вже надто далеко.

«Гроші», випуск № 237 від 10 квітня 2017 року

Від жахливого до страшного. Минулого тижня випуск «Грошей» на каналі «1+1» розродився вісьмома сюжетами, з яких ми виділили для оцінювання п'ять, що віддалено нагадують розслідування хоча би за одним критерієм. Загалом програма — це вже традиційний інформаційний вінегрет, приправлений нескінченними анонсами, суперечностями та незрозумілими врізками від ведучого Олександра Дубінського — повний букет хвороб, із якими довго не живуть. Та найгірша з них — це маніпуляції. Перекручування фактів у «Грошах» починається ще з анонсів. Минулого разу нам обіцяли сюжет про життя заробітчан, а отримали ми його лише за тиждень. Тепер анонсували матеріал про поновлення на посаді екс-генпрокурора Віктора Шокіна, а глядачі його так і не дочекалися. Підозри про те, що редактор «Грошей» або відсутній, або в перманентній відпустці, посилюються.

Але про все по порядку.

Перший сюжет стосувався, звісно ж, голови Національного банку України Валерії Гонтаревої. «Гроші» й Гонтарева — як Ленін і партія, нерозлучні, майже синоніми. Як Дубінський житиме після її відставки, уявити важко. Власне, саме ведучий і задає тон своїм відеоселфі на кордоні, де він нібито чекає на Гонтареву, яка має тікати з України. Хоча знавці підказують, що це радше Олександр покидав батьківщину напередодні свого дня народження. Може, брешуть. Цирк і клоунада та й годі.

Нам у безапеляційному стилі розповідають про те, як Гонтарева вбивала банки, опускала курс гривні, як «захопила» «Приватбанк» (це названо «найнахабнішою аферою»), кидаються цифрами, «підрахунками», офшорними схемами і т. п. За звичкою, без коментарів, права на відповідь, експертів. А ні, були коментарі людей, яких навіть не протитрували. Забули, буває! Мінус за об'єктивність, експертів і маніпуляції. Маніпуляції — бо всі ці звинувачення не підтверджено жодними доказами, а згадані проблеми — аж ніяк не компетенція і парафія виключно Валерії Гонтаревої.

Запам'яталася фраза «Українці звикли боятися долара більше за Росію». Вдумайтеся.

Це важко назвати навіть поганим розслідуванням, так — нарізка кадрів і студійна начитка.

Другий сюжет стосувався розкішного життя дітей політиків. Тему «запозичили» в передачі «Наші гроші» від 3 квітня 2017 року. Але плюсівці навіть полінувалися зібрати хоч якісь коментарі, це суцільна нарізка відео та скринів із соцмереж. Та й самі «знахідки» не ексклюзивні, бо, зокрема, про доньок Єршова і Бриля вже ЗМІ повідомляли. Відвертий плагіат.

До речі, не можемо не згадати про інший сюжет журналістки «Грошей», який не потрапив до аналізованого тижня. Це матеріал, що його Олександр Дубінський згадує у своїй підводці до «Діток». Сюжет присвячено неординарній особистості — вже згаданому голові ОДА Запорізької області Брилю та його способу життя. За своєю джинсовістю, замовністю, підлабузництвом, огидністю й кількістю порушених професійних стандартів він нічим не поступається сюжету про Мунтяна «Стопкора». Журналістка «Грошей» виконує роль вдячної слухачки й супутниці, яка гигикає й із розкритим ротом слухає казочки Бриля, не ставлячи тому жодного гострого запитання. Якби нам дозволяли ставити бали зі знаком мінус, то матеріал «Грошей» про Бриля був би серед перших кандидатів.

І це парадокс. Адже колись «Плюси» робили про Бриля критичні матеріали. Наприклад, такий. Тому що послідовні.

Далі «Гроші» спробували зачепити судову реформу та формування нового Верховного суду України. Тема, безперечно, актуальна, але сюжети про неї вже зробили всі або майже всі. Гірше, що інші пояснювали, чому це важливо, а «Гроші» вирішили не заморочуватися. Як і зі своїми «героями»-суддями — в когось статки знайшли, в інших не знайшли, але всі погані. Бо так є.

На черзі — блок про візи й безвіз. Початок у виконанні ведучого категоричний: «Виїхати за кордон мають змогу лише 20 % населення». Хто сказав? Звідки дані? Неважливо. А ще безвіз — це «скасування 35 євро для багатих». Що означає ця фраза?

У сюжеті журналіст береться показати, що безвіз — це нові проблеми для українців. Наприклад, із отриманням біометричного паспорта. Нарізка кадрів. Головним експертом чомусь виступає політтехнолог Андрій Золотарьов. Автор сюжету знаходить в інтернеті контори, які беруться виготовити новий паспорт за день. Ми бачимо чи не єдині оригінальні кадри — журналіст робить кілька телефонних дзвінків. Так, можемо зробити, підтверджують йому в конторі. Замість перейти в гостру корупційну стадію з отриманням біометрики, на цьому експеримент обривається. Нарізка кадрів.

Висновок: українців знову дурять, працювати в Європі не можна, в бідних як не було, так і не буде грошей на поїздки. «Який сенс у безвізі, якщо українці лишаються настільки ж безправними на території Європи?» — запитують нас. Повна маячня!

На черзі — телефонний пранк. Цього разу «Гроші» дзвонять в окупований Крим мерам Судака й Алушти. Кажуть, що треба готувати списки чиновників на українські біометричні паспорти, щоби їздити в Європу без віз. Бо інакше — ніяк. Ті спершу дивуються, тоді козиряють або зізнаються, що в них досі є український закордонний паспорт. Новий жанр телефонних розслідувань. Уперше було цікаво, тепер — прісно.

Нарешті — довгоочікуваний і неодноразово анонсований сюжет про роботу українських заробітчан за кордоном. Йому передує апокаліпсис від ведучого — шість мільйонів уже працюють за кордоном, дві третини молодих українців до тридцяти років мріють виїхати й т. д. Куди ж рухається країна, волає ведучий! Перед цим він нібито казав, що в бік Європи. Тепер уже неясно. Мінус за логіку.

Оцінювати сюжет Анастасії Бобкової важко, адже це не розслідування. Хоча він — чи не єдиний у програмі, який містить винятково оригінальні, а не «позичені» кадри. Журналістка з запитанням «Много человек едет с нами?» (грамотність!) сідає в автобус у Чернівцях і їде влаштовуватися на роботу в Португалію. До речі, в неї в сюжеті звучить теза про «сотні тисяч (а не мільйони ведучого. — Авт.), які працюють за кордоном».

Журналістський експеримент відверто провалюється. На відміну від чи то сотень тисяч, чи то мільйонів наших співвітчизників, журналістці «Грошей» так і не вдається знайти собі роботу за кордоном, хоча цікаво було би побачити саме «сірий бік» життя українських працівників у Португалії. Нічого, авторка хоч апельсинів нарвала. Уже недаремно з'їздила у відрядження й витратила редакційні гроші.

Наступним іде відвертий треш — сюжет під умовною назвою «Секта проти сім'ї». Нам розповідають про загадкову «Школу єдиного принципу» такої собі Ольги Асауляк, яка нібито руйнує українські родини, закликаючи кидати сім'ї. Перед нами — сімейна драма. Убитий горем чоловік розповідає, як напередодні святкування Нового року від нього пішли жінка й дочка. Сказали, що винесуть сміття, вдягнулися (!), вийшли й не повернулися. Чоловік каже, що винна секта. Стає страшно.

А далі стає смішно. Журналісти знаходять жінку-втікачку, й та пояснює, що з дочкою вони пішли не просто так, а тому що чоловік прийшов напідпитку, розбив дочці гітару й телефон. От вони і вшилися від гріха подалі.

Далі знову страшно. Бо про те, як усе насправді, ми дізнаємося від «експерта» — отця Максима з Сумської області. Він розповідає про безсовісних «сектантів», їхні немилі православному Богові справи та про свій власний досвід спілкування з послідовницею Асауляк. Справді, навіщо йти, наприклад, до лідерки «секти» Асауляк, якщо є отець Максим? Але знаєте, вони ж могли й до тибетського ченця поїхати. Мабуть, не вистачило бюджету — всі гроші пішли на Португалію. Додати щось важко.

Останній матеріал — квола спроба «Грошей» розповісти про проблему надмірної кількості зовнішньо реклами у столиці й можливої спроби монополізувати цей ринок під личиною його впорядкування. На початку одразу відзначається ведучий, який каже слово «завзяття» з наголосом на останньому складі. Одразу уявляєш собі американського ведучого, який каже слово «president» із наголосом на «i» або ведучого російського ТБ, який каже «квартал» чи «средства». Уявляю собі наслідки. Але ж то в них, а нам своє робити.

Та ми одразу пробачаємо цю недбалість, коли нас інтригують словами про «корупційний податок, яким обклали всіх рекламістів у місті». Нам показують підприємців, рекламістів. Перші описують свою концепцію зменшення кількості зовнішньої реклами на вулицях Києва. Нам кажуть про ТОВ «Мегаполіс Україна» та його власників — мовляв, ось хто хоче підім'яти під себе ринок. Ми чуємо коментар нардепа Купрія, але жодного — від відповідальних столичних чиновників. Ну і все. Вийшло як із Шокіним — сюжет нібито мав бути, а насправді його не було.

Висновок: ведучого на курси української мови, повернути або розбудити редактора, журналістів — на тренінги або на заробітки в Португалію. Ну й порадьтеся з отцем Максимом, бо так далі не можна.

ВАЖЛИВО! Тут ми проводимо жирну риску, бо нижче все вже не так погано. Вважайте це Рубіконом, який ми нарешті перейшли. Але й тут не все гладко.

«Схеми», випуск № 127 від 13 квітня 2017 року

Випуск «Схем» складається з єдиного сюжету Михайла Ткача про роботу ГПУ під керівництвом Юрія Луценка. Назвали його дуже вдало — «Генпрокуратура Юрського періоду». Не гірша й заставка в стилі голлівудського блокбастера зі схожою назвою. Прикро, але далі ми бачимо більше мінусів, аніж плюсів. На відміну від фільму, заявлена тема й лід — не зовсім те, що ми бачимо в сюжеті.

Автор узявся показати, що, попри особисті обіцянки нового генпрокурора, відомство Луценка нічим не відрізняється від ГПУ часів його попередників, коли всі гучні справи вирішувалися по-візантійськи — шляхом особистих прийомів та переговорів у «генерального».

На жаль, довести це вкрай складно, якщо взагалі можливо. І хоч Михайло Ткач дуже старається, його логічні будови й ланцюжки надто крихкі й легко розбиваються при детальному й прискіпливому аналізі. Головної тези не доведено. Бракує доказів.

Слід визнати, що до справи автор підійшов ґрунтовно й оригінально. Він не взявся банально розбирати ефективність роботи ГПУ Луценка. Натомість він чатував під стінами будівлі на Різницькій і вистежував, хто, коли і як часто приїжджає туди на зустрічі й прийоми.

Серед показаних нам — депутати Грановський (дуже багато), Кононенко (багато), Третьяков (багато), Дубневич, Сольвар, Івахів, Іванчук та інші діячі.

Усі ці візити журналіст прив'язує до корупційних оборудок та кримінальних справ, бо вони... збігаються в часі. Ну натягнуто, якщо не сказати більше. Можливо, але аж ніяк не доконаний факт.

Добре, що журналіст «Схем» узяв коментарі в усіх фігурантів «візитів» до ГПУ. Та чи в усіх? Питання. Немає коментарів експертів, які б оцінили такі візити і їхній вплив (антикорупціонерів, активістів, юристів). З іншого боку, чи змогли б вони підтвердити версію автора? Навряд.

Дуже добре, що Михайлові Ткачу вдалося взяти інтерв'ю в центрального героя свого сюжету — генпрокурора Юрія Луценка. Але його запитання розчаровують, а відповіді генпрокурора переконливі. Ну майже всі. В усякому разі, він детально розповідає про причини візитів. Каже, приїздили не завжди до нього, частіше — на допити. Потенційно викривальному й бомбовому інтерв'ю бракує гостроти. Очевидно, тому що закинути Луценку нічого. Хоча насправді гострих запитань до очільника ГПУ багато. Наприклад, про досі нерозкриті злочини вбивства майданівців, гучні корупційні скандали, суперечки з НАБУ тощо. Можливо, цю частину інтерв'ю ми побачимо в наступному сюжеті?

Наразі ж очевидні діри журналіст затикає старим матеріалом, який має посилити його версію. Знову йдеться про можливу причетність депутата Грановського до справи голови ДФС Романа Насірова через адвоката Олега Маліневського, про що Михайло Ткач уже розповідав у сюжеті від 10 березня 2017 року. Кадри просто повторюють у новому випуску без жодної згадки про те, що ми вже це бачили. Чи виправдано? Не впевнені.

Висновок: відгонить теорією змови. Цікаво й ефектно, як візити НЛО.

«Наші гроші», випуск № 163 від 10 квітня 2017 року

Особливо відзначаємо добротний випуск «Наших грошей». Ведучий Денис Бігус уже на початку попереджує, що програма буде більш репортажна й політична, однак без політики. Журналістка Мар'яна Мотрунич, яка помітно росте чи не з кожним новим сюжетом, взялися за складну, але важливу тему публічних фінансів, а саме — коштів, які отримують політичні партії, зокрема з бюджету, і на що вони їх витрачають.

Журналістка проаналізувала фінансові звіти партій, перед цим пояснивши суть публічного фінансування політичних партій в Україні. І доказово, з цифрами, зробила правильний висновок — насправді українські політичні партії досі залишаються на поводку в тіньових спонсорів, а бюджетні гроші для них — крапля в морі.

Окрема дяка за те, що «Наші гроші» наважилися спробувати екранізувати цю вкрай нетелевізійну в плані картинки проблему. Вийшло непогано, хоча й не без вад — найбільшим парламентським фракціям чомусь приділили найменше уваги.

Неексклюзивно перевірили перевірене активістами руху «Чесно», а саме спонсорів «Батьківщини». Потім пройшлися по фінзвітах «Самопомочі», «Опозиційного блоку», Радикальної партії Ляшка. Досить структуровано, логічно, з коментарями й походами до бабусь, дідусів та майбутніх мам, які начебто жертвують скажені суми на партії, а насправді вперше дізнаються про це від журналістів. Зрозуміло, що їхні імена — лише прикриття, яке партійні каси використовують для заведення чужих, менш публічних грошей. Тільки не зовсім зрозуміло, чому при цьому фактично використовують режим прихованої камери.

На жаль, коли справа доходить до фракцій із найбільшою кількістю багнетів — БПП та «Народного фронту», інформації мінімум і виходить дещо поверхово. Спишемо це на брак часу на підготовку матеріалу. Роботу й так виконано титанічну.

Чомусь вразило, який же гидкий дах Верховної Ради, знятий згори дроном.

Також запам'ятався жест ведучого, який у підводці до сюжету про Радикальну партію Ляшка жартома показує глядачам середнього пальця. Ну не дає людям спокою слава Романа Скрипіна!

Одне зауваження: народ, припиніть казати слово «біля» з цифрами. Біля мільйону, біля ста тисяч і т. д. Якась епідемія пішла. Біля — це географічне поняття. Коли йдеться про суми, треба казати «близько». Близько мільйона, близько ста тисяч. Чесно, слух ріже, причому постійно. І так, це стосується всіх. Ну дуже просимо.

Висновок: на нашу думку, найкращий сюжет тижня.

«Слідство. Інфо», випуск № 125 від 12 квітня 2017 року

«Слідство. Інфо» видало в фір два сюжети — про так зване викрадення народного депутата Гончаренка та про суддівські квартири.

Одразу постає логічне запитання: навіщо повертатися до Гончаренка, якщо подія сталася ще наприкінці лютого 2017 року і про це хіба що художній фільм не знімали? Мабуть, буде якесь супервикриття, робимо висновок ми. І чекаємо. Чекаємо довго. І марно. Бо сюжет Олени Васіної переповідає вже відомі речі про підготовку та саме викрадення. А також про те, що в це викрадення не дуже віриться. Із нового — інформація про свідка у справі на прізвище Жуков, а насправді — Павла Серебреника, який може бути агентом правоохоронців і вже не вперше за завданням міг провокувати людей на злочини (ну з таким прізвищем, знаєте...).

Наприкінці авторка чомусь згадує про вбивство журналіста Павла Шеремета й про те, «що тут стався справжній злочин, а не блискуча імітація правоохоронців». Логіка так собі.

Другий сюжет стосується суддів. Тема, зрозуміло, не нова. Судді разом із правоохоронцями нині під прицілом усіх розслідувальних проектів через незрозуміле походження своїх статків і надмірні пільги. Здивувати чимось глядача стає важко, але «Слідство» спробувало, й доволі успішно.

Євгенія Моторевська вирішила побудувати сюжет на контрасті — з одного боку, це розповідь про життя-буття багатодітної родини в комуналці на київській Троєщини, з іншого — про суддів Апеляційного суду Київської області, які відсудили в держави гроші на службове житло в Європейському суді з прав людини (питання вже порушували інші ЗМІ), яке чомусь одразу опинилося в їхній власності. І це при тому, що житла в них і так чимало — зокрема й елітного.

Відчувається робота з реєстрами та деклараціями, але про це, на жаль, журналістка скромно мовчить. Сподобалася графіка. Плюс за польову роботу — намагання взяти коментар в усіх фігурантів. Хоча при цьому трохи різонуло моралізаторське запитання, поставлене авторкою суддям: «Чи вважаєте ви це недоброчесним?». Сумнівно, що на нього можна було отримати відповідь.

Іще один плюс — заклик проекту допомогти багатодітній родині Максименків, яка живе у, скажімо так, складних умовах.

Висновок: враження суперечливі. Можливо, був сенс переставити сюжети місцями.

«Народна прокуратура», випуск № 127 від 15 квітня 2017 року

Не «Слідами синіх китів», а слідами «Слідства. Інфо». Ця тавтологія виправдана, адже як і минуломоніторингове «Слідство. Інфо» від 29 березня 2017 року, «Народна прокуратура» взялася за тему синіх китів та дитячих груп смерті. Хоча припускаємо, що розслідування проводилися паралельно, й це питання виробничого циклу.

На відміну від «Слідства», в «Народній прокуратурі», очевидно, вважають, що тема «синіх китів» не перебільшена й не гіперболізована. Радше навпаки, автори наполягають на тому, що Україна не готова до явища «масових» керованих самогубств, і вимагають активніших дій. Напрошуються хоч якісь статистичні дані, а не заяви політиків, але це так, мрія.

Журналісти «Народної прокуратури» підійшли до теми «синіх китів» ґрунтовно — писали запити в Міністерство освіти та науки й Міністерство внутрішніх справ, брали численні коментарі. Очевидною проблемою стала обробка великого масиву зібраної інформації й необхідність її візуалізувати. Звідси — провали в логіці й певна театральність, якщо не сказати бутафорна постановність сюжету, яка нівелює справжні емоції. Відеоряд — це або гра акторів, або нарізка «відео з YouTube» (такий собі обхід авторських прав на відео, бо затирали назви каналів). Та ще й одним із головних героїв сюжету став той самий борець із групами смерті Іван Бондар із Миколаєва, історію якого нам уже докладно розповіли в «Слідстві».

Цікавим персонажем розслідування виявилася фахівчиня з кібербезпеки Оксана. Чи то вона так себе назвала, а журналісти повірили, чи то журналісти її так назвали, а вона не перевірила, як її затитрували, але жінка говорила про все (і про міфи, і про Візантію, і про життя та смерть), але тільки не про кібербезпеку в звичному розумінні цього слова. Ще більше антуражу цьому персонажу додавало те, що обличчя цієї загадкової Оксани ми так і не побачили — тільки образ, що начитував дивні сентенції, які подекуди важко було зрозуміти.

Плюс за те, що багато попрацювали з правоохоронцями, запитами. Багато коментарів депутатів, але так і не пояснено глядачам суть пропонованих законодавчих змін до Кримінального кодексу в частині доведення до самогубства і як вони стосуються груп смерті. Ми не полінувалися і знайшли цей законопроект. Там всього кілька слів змін, які варто було озвучити й попросити прокоментувати експертів, а не лише депутатів. Тому смішно, коли народний депутат чомусь озвучує, скільки дзвінків на день про «синіх китів» отримує кіберполіція. Він що, сидить у кол-центрі? Звідки в нього така інформація? Чим він її підтвердить? Хіба не логічніше, щоби це коментував експерт?

Депутатами починаємо, продовжуємо й депутатами завершуємо. Вони, звісно, люди авторитетні, але ж не з усіх на світі питань. Тим більше, що відповіді на два головні — що депутати робитимуть для вирішення проблеми й коли — ми так і не чуємо. Сумнівний підхід.

Висновок: журналіст — не підставка для мікрофона, а ще й профі з критичним мисленням і вмінням робити власні висновки.

Інформація про експертів

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство. Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював із телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадським».

Авторка звіту, експертка з моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в «Corruptua». Наразі дописує на Ni korupciji. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2936
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop