Свою думку про «Тіні незабутих предків», черговий амбітний твір українського режисера Любомира Левицького, фахівці та глядачі вже встигли висловити або до офіційної прем'єри, яка стартувала 14 листопада, або відразу після неї.

Критики розкритикували, як колись його дебютну «Штольню». Хіба що додавши: на власних помилках Левицький не вчиться. Глядачі мають свої думки, причому - кардинально протилежні.

Це нормальний розвиток подій. Проте ваш автор, поважаючи конструктивну критику спеціаліста так само, як «фе!» або «вау!» пересічного глядача, який вподобання й аналітику кінознавців у носі бачив, вирішив покластися на власні спостереження.

А вони були такими. У перший тиждень прем'єри «Тіням...» віддавали переважно один сеанс у день. Або денний, або дуже вечірній. Своєрідним праймом можна вважати єдиний сеанс на 18.00 у великому залі п'ятизального кінотеатру, який поруч із моїм будинком.

Для порівняння - «Івана Силу» тут не крутили взагалі. «Параджанову» віддали найменший - на 29 місць - зальчик теж із одним сеансом на добу. «Ломбардові» дали нормальний розклад і маленький, на 40 персон, зал, в якому сиділо разом зі мною два десятки душ на зручному по часу сеансі, та ще й у суботу.

На фоні цього «Тіні незабутих предків» у вівторок (!) на шосту вечора зібрали майже повний великий зал. Це не стадіон, але 120 глядачів там поміщається. Не вийшов ніхто.

Далі - від приватного до узагальнення. Другий тиждень показу вже надав «Тіням...» два сеанси, причому - теж у не найгірший час. Не знаю, чи стосується це лише найближчого до мене кінотеатру. Але на один квиток на «Радника» Рідлі Скотта з Бредом Піттом, Гав'єром Бардемом, Пенелопою Круз та Камерон Діаз, яка в одному епізоді мастурбує об автомобільне скло, куплений мною, припало шість, придбаних на «Тіні...».

Загальна ж картина така: покритикована всіма, хто себе поважає, стрічка Любомира Левицького «Тіні незабутих предків» увійшла в трійцю лідерів українського прокату за підсумками першого вікенду. Уже заробивши більше, ніж злополучна «Штольня» за весь час свого існування. І вочевидь наблизившись до виходу «в нуль»: заявлений бюджет проекту озвучувався в межах $ 900 тисяч.

На екрані - казка про те, як група студентів на чолі з Дмитром Ступкою (грає лузера на прізвисько Воланчик, котрий, як більшість лузерів, виявляється обраним) намагалася протистояти нащадкові Демона випустити на свободу інших демонів. Їх запечатали багато років тому в Карпатах дев'ять мольфарів. Хтось називає це трилером, хтось - горором, хтось - молодіжною комедією жахів, дехто все це для себе змішує. Факт певних - особливо на фоні «Тора-2» - комерційних здобутків цієї історії повинен примирити між собою всі сторони. Адже в це кіно глядачі повірили поки що найактивніше.

Показово, що в цьому контексті знову вперто згадується «Штольня». За абсолютно всіма можливими прогнозами, після неї на український фільм із яскраво вираженою, навіть кричущою жанровою претензією, глядача калачем не заманиш. Мовляв, обдурили раз, не налякали, як слід, показали пару щурів у трьох підземних галереях - все, кіна не буде. Виявляється, на нову спробу пана Левицького полоскотати нерви глядачам повелося набагато більше охочих. І я переконаний: значна їх частина «Штольню» вже колись бачила. Отже, хоч не налякало - але й не відклякнуло.  

Цитуючи капітана Титаренка, героя Леоніда Бикова з «У бій ідуть лише старі», подібний результат - не вокал, але ескіз до вокалу. Тобто, співати людина хоче, нотну грамоту знає, голос має. Лишається тільки навчити. Що й намагався зробити, зокрема, кінокритик Ігор Грабович, присвятивши «Тіням...» окремий аналіз на своїй сторінці в Facebook. Майже водночас свої враження, цього разу - глядацькі, висловив також відомий журналіст Юрій Луканов. Підходи в обох кардинально різні. Проте висновки місцями збігаються.

Так, точно підмічено: Любомир Левицький не українізує західне, в нашому випадку - американське, що було б логічно для людини, котра працює з українським матеріалом, а навпаки - американізує українське. Це помітно вже в деталях.

Чи не найяскравіша: Чернівецький університет, чию натуру та інтер'єри не сплутаєш, здається, ні з чим, постає в інтерпретації творців не сам собою, хоча є самодостатнім, а чимось на кшталт навчального закладу з Ліги Плюща. Або навпаки - Гоґвордсу, що в контексті сюжету виглядало б логічнішим. Адже в сюжеті є професори, що викладають науку, подібну до захисту від темних мистецтв. Самому ж героєві Ступки-наймолодшого окуляри - і ось вам Гаррі Джеймсович Поттер, власною персоною.

Сучасні українські студенти, між іншим, справді вдягаються так і поводяться так само, як у «Тінях...». Автентично, навіть автентичніше, ніж у «Штольні», сприймається з їхніх вуст українська мова. Але перед нами все одно, вибачте за аналогію, не «Пузата хата» й не «Мамаєва слобода», а «МакДональдс» і «Діснейленд». Можна чіплятися ще до безлічі деталей, та висновок усе одно буде однаковий: у західних першоджерелах, щедро цитованих Левицьким, глядач, свій та чужий, бачить реалії країни, в якій відбуваються події. Україна ж у «Тінях...» - хіба карпатський ліс. Решта все старанно промальоване, проте жодним чином не адаптоване.

Чого варті, наприклад, сцени за участю бородатого водія лісовозу, схожого на всіх учасників групи «ZZ TOP» разом узятих, який ходить у бейсболці, потертих джинсах та розстібнутій ковбойці, з-під якої видна американська ж футболка: типовий, я сказав би - архетипний відвідувач американських барів десь на трасах Арканзасу. Можливо, десь у нас є далекобійники, що саме так виглядають. Але хай би цей дядько таким лишився, Бог із ним - ані сценаристи, ані один із них - режисер Левицький, ані, по-моєму, сам персонаж не міг би логічно пояснити, з якого дива почав ганятися за однією з героїнь. Ну, є такі прийоми в американських малобюджетних горорах... Проте мусить же бути логічне пояснення таким діям. Чому цей бородань не перетворився раптом на чудовисько, як його колеги в стрічці «Від заходу до світання»?

Або спробую продовжити цитатник, згаданий Ігорем Грабовичем. Слушно помітивши там мотиви горор-франшизи «Пункт призначення», можна було б розгледіти елементи слешеру (молодіжна страшилка, де відрізані від світу персонажі гинуть наввипередки) - хай віддалено, але прочитується «Я знаю, що ви робили минулого літа». Маючи величезне бажання, відшукається в «Тінях...» відголосок «Техаської різанини бензопилкою» - в частині, коли з'являється бородатий брутальний далекобійник. Ну, а фінал - тут приймаються ставки: або «Гаррі Поттер і Келих Вогню», або - «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Схиляюся до останнього, хоча переродження одного зі студентів у демона нагадало тріумфальну появу Волдеморта на цвинтарі.

Утім, професійні критики та глядачі з різними думками, котрі голосують гривнею, пропускають повз увагу те головне, що, на мою думку, мусить переважити недоліки загалом поживного, хоч і позбавленого чіткої жанрової ідентифікації та відповідної адаптації фільму.

Код криється в назві. Любомир Левицький не грається в постмодерні алюзії, як підозрює Юрій Луканов. Відповідальність, яку бере на себе той, хто колись ризикнув на фоні «Пилки» явити балуваним українцям «Штольню», значно серйозніша.

Адже «Тіні забутих предків» - назва фільму Сергія Параджанова, яка входить до золотого фонду українського та навіть світового кінематографу. Яка  водночас, хай це прозвучить парадоксально, збиває з пантелику всіх, хто хоче робити кіно в Україні.

Бо являє собою класичний зразок «нашого всього» - поетичного кіно. Колись - альтернативи офіціозу, зразкові внутрішньої еміграції творця. Нині ж - суцільного гальмівного механізму, котрий своїм форматом «абсолютного мистецтва» вже починає відштовхувати від українського кінематографу навіть рафіновану фестивальну публіку.

Культурне лихо, яким сьогодні для розвитку жанрового кіно в Україні є культ кіно поетичного й бажання всіх знімати «під Параджанова», або ще гірше - «під Тарковського», режисер Любомир Левицький відчуває. Тож прямо заявляє: його роботи, від «Штольні» й дотепер - це не бажання наслідувати «Тіні забутих предків», а навпаки: робити щось радикально протилежне. Вийшли «Тіні незабутих предків». Далі - буде?

Фото - Facebook