Саме слово «цензура» також існує вже понад 2000 років. Вже 443 року д. Р.Х. в Римі називали цензурою нову посаду в римському магістраті. Латинське censere означає - оцінювати, визначати. До обов'язків цензорів входило насамперед те, що сьогодні ми б назвали фінансовим аудитом - вони перевіряли як виконуються замовлення міста, чи немає десь крадіжок чи зайвих витрат. Але крім цього цензори також мали стежити за дотриманням моральності у суспільному житті римлян. Так написання і розповсюдження памфлетів, зміст яких суд визнавав наклепницьким могло бути покаране смертю для автора.

У середні віки головним цензором на європейському континенті століттями була Церква. Ще 499 року Папа Гелазіус створив так званий «Папський Індекс». Це перелік книг та авторів, читати які католикам забороняється. Свого часу там побували твори Міколая Коперника (там, де він доводив, що земля обертається навколо Сонця), Ґалілео Ґалілея, Джордано Бруно, Вольтера, Декарта, Руссо, Рабле, Даніеля Дефо. В Україні до індексу потрапили Шевченко, Франко і Леся Українка. У зміненому вигляді індекс заборонених книг проіснував аж до 1966 року. 

Утім монополія Церкви на обмеження поширення інформації було підірвано значно раніше. Мислителі доби Просвітництва утвердили в європейській думці ідею того, що свобода громадян є найвищою цінністю. З погляду класичного лібералізму цензура завжди є обмеженням права людини на інформацію, а відтак - злом.

Велика Французька революція 1789 року, яка назавжди змінила Європу, тривала майже 10 років. Її головний документ - Декларація прав людини і громадянина - стверджував, що ніхто не може зазнати утисків через релігійні переконання. Фактично з цього почався процес відокремлення Церкви від світського життя. Це означало, що Церква поступово здавала свої позиції цензора. Але це не означало, що цензура зникла - вона видозмінилася. І в одному зі своїх найменш приглядних екстремумів під гаслами абсолютної свободи революція 1789 року призвела до диктатури і масового терору. Якобінці-лібертини виступали проти моральних обмежень і досягли тут немалого поступу (невипадково, що одним з ідеологів лібертинізму був Маркіз де Сад). Але коли йшлося про політику - взамін ножицям цензора вони могли запропонувати лише гільйотину.

Імовірно саме тоді відбулося розділення поняття цензури на політичну і моральну. Остання і була предметом опікування цензорів від Церкви. Проте часи змінювалися. На початку XVIII століття з`являються перші щоденні друковані газети. І дуже швидко стають головним джерелом інформації про події місцевого життя та у світі. Преса швидко ставала новою, четвертою, владою.

Дещо інакше виглядали справи в Російській імперії. Тут цензура існувала легально і вважалася дуже важливою державною справою. 1826 року цар Микола І здійснив цензурну реформу, яка запровадила офіційний орган з широкими повноваженнями - Головний цензурний комітет. Його діяльність регулював спеціальний статут, який гласив, що мета цензури «произведениям словесности, наук и искусства при издании их в свет посредством книгопечатания, гравирования и литографии дать полезное или, по крайней мере, безвредное для блага отечества направление».  Вже у 1850, коли Європою прокотилася хвиля національних ліберальних революцій, в Російській імперії діяло десять цензурних відомств, які контролювали освіту, релігію, газети, поштову переписку, книгодрук і так далі.

Для українських земель, які перебували під російським владарюванням, цензура була ще жорсткішою, ніж у Москві. 1863 року міністр внутрішніх справ Пьотр Валуєв відомим циркуляром заборонив друк підручників українською мовою. 1875 була створена спеціальна комісія по боротьбі з «українофільством». Результатом її роботи став Ємський указ 1876 року, яким імператор Алєксандр ІІ повністю забороняв українське друковане слово.

Українські письменники і діячі того часу були змушені друкувати в Західній Україні, що перебувала у складі ліберальної Австро-Угорщини.  

У Радянському Союзі цензури офіційно не існувало. І це правда, позаяк в СРСР були ліквідовані будь-які ЗМІ, окрім державних. Агітація, пропаганда і «інформування населення» - ось чим займалася преса, а також радіо і телебачення за радянських часів. Контроль над ЗМІ був настільки тотальним, що будь-яке відхилення від офіційно, «партійної» лінії був можливим лише у «самвидаві» - підпільному друці дисидентського руху. Коли у 80-х в Польщі був запроваджений військовий стан у зв'язку з виступами «Солідарності», польські газети виходили з цілими шпальтами без тексту - це були порожні поля, на місці вилучених комуністичною цензурою публікацій. В СРСР подібна ситуація була немислимою, позаяк журналістів в сучасному розумінні в редакціях просто не існувало. Лише працівники «пропагандистського фронту», обов'язково члени партії, а часто-густо і агенти чи навіть офіцери КГБ. Протестувати проти цензури було попросту нікому.

Тому цензура в класичному розумінні в СРСР існувала більшою мірою не у мас-медіях, а в культурі і освіті. Існував величезний список забороненої літератури, до якого потрапили і найвизначніші українські автори XX століття, такі як Улас Самчук, Богдан-Ігор Антонич. Твори інших письменників підлягали купюрам, правкам або взагалі замовчувалися (як у випадку з І.Франком, Т.Г.Шевченком, М.Гоголем і.т.д.) Те саме стосувалося театру, музики, образотворчого мистецтва. Переписувалися підручники, зокрема з історії. Все, що не вкладалося в ідеологічні лекала комуністичної і імперської пропаганди - нещадно нищилося. Мільйони спалених комуністами книжок - таких вогнищ не знала Європа за всі століття інквізиції.

У Незалежній Україні цензура розвивалася разом з появою перших незалежних видань - які творилися на базі самвидавів, таких як «Поступ» або діаспорна «Сучасність». Наразі констатуємо, що в Україні триває процес створення як професійної журналістською спільноти, здатної протидіяти спробам цензурування, так і громадянського суспільства, який потребує свободи слова і здатний її відстоювати. Зазначимо лише, що нинішня цензура розвивається за радянським штибом: як контроль не за публікаціями - а людьми, що їх готують. В цьому сенсі згадаємо «темники» - рекомендації до висвітлення (або ж замовчування) тих чи інших подій у країні, що їх розсилали в редакції з Адміністрації Президента Кучми. Залишається велика частка державних ЗМІ, що є явним анахронізмом, позаяк ці мас-медіа за існуючим законодавством і порядком фінансування є повністю залежні від влади.

Окремо слід зазначити про моральну цензуру, яка переживає справжній розквіт в сучасній Україні. Закон про суспільну мораль (який був ухвалений за участі партій, які позиціонують себе як проєвропейські - Наша Україна, БЮТ) навряд чи пасує світській європейській країні ХХІ століття. Україна залишається останньою країною Європи де існує кримінальна відповідальність за поширення порнографії. Саме за таким формулюванням була заборонений роман «Жінка його мрії» лавреата Шевченківської премії з літератури Олеся Уляненка. До кінопрокату часто не допускають фільми, які в інших країна мають мінімальні вікові обмеження (наприклад «Земля мерців» Дж.Ромеро, яка мала рейтинг «з 12 років» у Японії).   

Загалом позаяк вся політична система сучасної України, її суспільство, державні і недержавні інституції всі ці 20 років перебувають у процесі становлення - присутність цензури є дотепер змінною (подекуди - швидкозмінною) величиною. В кожному разі ця історія ще пишеться на наших очах - і, власне, від нас залежатиме яким буде її фінал.

Андрій Сайчук, для Інституту масової інформації